Розділ 18 — Розділ 18

Дідусь приніс із робочого кабінету велику скриньку й показав її мені. Я вперше бачила, як у нього тремтять руки. Усередині охайною стопкою лежали листи, що надходили з Академії протягом усіх цих років.

«Панна Кіана почувається чудово. Лише за два місяці вона перейшла до групи середнього рівня та долучилася до трьох спільних досліджень».

«Панна перейшла до групи старшого рівня. Науковий керівник порадив їй написати бодай одного листа до герцогського маєтку, але вона відмовилася».

«Вона бере участь у п’яти спільних дослідженнях і почувається дуже добре».

Що більше я перевіряла, то сильніше мене розбирав істеричний сміх.

«Було б краще, якби зміст ваших листів був простішим. Минулого разу панна Кіана сказала: "Вони надто розлогі, тому мені не хочеться на них відповідати". Якщо бажаєте отримати відповідь, пишіть якомога коротше».

«На випускний краще не приїздити. Панна Кіана має отримати почесну грамоту, але вона заявляє, що не прийде на церемонію, якщо там буде її родина».

— Ха-ха... ха-ха... — тільки й зміг вичавити з себе дідусь.

Шок був неймовірним. Я й гадки не мала, що професори надсилають до маєтку такі листи. Щодо того, ніби-то вони просили мене написати додому — це була чистої води брехня. Навпаки, у особливі дні, як-от дні народження чи Новий рік, мої наукові керівники завжди намагалися мене «втішити».

— Панно Кіано, я теж давно розірвав зв’язки з родиною. Тут можна просто «одружитися» з наукою. Будьте завжди з нами. Це місце, де тебе цінують принаймні за кількість написаних праць.

— У такі часи, якщо сидіти склавши руки, сили лише покинуть вас. Панно, може, просто займемося дослідженнями, як зазвичай? А день народження ми відсвяткуємо всі разом.

Варто було б нам лише раз обмінятися словами, як ця брехня одразу б викрилася. Але ми цього не зробили. Дуже хитромудро вони передавали мені короткі й сухі листи від дідуся чи братів. Тому ми всі вважали, що підтримуємо зв’язок, хоч і формальний.

— Вау, які ж вони підлі, — пробурмотів Джуліус, похитуючи головою. — Повністю зруйнували сім’ю.

— <Кажи вже як є,> — суворо проголосив Хоу. — <Вона й так була зруйнована.>.

У чомусь Хоу мав рацію. Те, що ми могли отримувати рідкісні й байдужі звістки й просто думати: «А, мабуть, у нас просто такі стосунки», — вже свідчило про справжній стан справ у нашій родині.

— Ці божевільні покидьки...

Я перечитувала листи професорів до дідуся знову і знову. Відчувала, як щось у мені тихо розбивається, попри те, що я вже знала про їхню зраду з подій до повернення в часі. Якби я досі довіряла людям з Академії, цей психологічний удар був би нищівним.

«Я так відчайдушно прагнула цього відчуття причетності, бо воно мало свою ціну. Я боялася, що якщо не буду найкращою, мені більше не буде куди йти».

Тому я підганяла себе ще сильніше. Звісно, магічна інженерія мені подобалася, а дослідження були моїм хобі, але я вважала, що мушу щоразу видавати результати, які б задовольнили Академію. Саме тому я жила в лабораторії без сну, звикаючи їсти обмаль, щоб не страждати від проблем з травленням.

Причина, чому Академія так трималася за мене, була очевидною.

— Дозвольте ще раз уточнити. Якщо професорка Кіана Елі Прелай помре, відповідно до законів герцогства Лілоні, всі патенти, зареєстровані на її ім’я, перейдуть у власність Академії?

Я ще до повернення в часі збагнула, що їхні почуття були несправжніми, але не підозрювала, що вони настільки старанно віддаляли мене від сім’ї. Можливо, вони боялися, що я повернуся до маєтку Прелай...

У грудях усе стиснулося від люті, ставало важко дихати. Я й так збиралася помститися Академії, але зараз розлютилася настільки, що мені стало шкода навіть тих хвилин, на які я це відкладала.

— Дідусю! — вигукнув Джуліус. — Ви справді залишите ту кляту Академію в спокої?

— В спокої? — холодно перепитав дідусь. — ...Доведеться відправити туди Алекса.

О боже. Відправити цього скаженого пса? Почувши це ім’я, я мимоволі пробурмотіла:

— Ой, бідна та клята Академія, мені їх аж шкода.

Але одразу ж отямилася. Зачекайте, це ж Академія. Я просто надто рефлекторно зреагувала на ім’я Алекса. Я похитала головою, виправляючи себе:

— Ні-ні. Забудьте про жалість. Це дуже слушне рішення.

Варто було лише уявити Алекса перед ворітьми Академії, як вся моя лють миттєво розвіялася. Джуліус теж із надзвичайно задоволеним виглядом кивнув.

— Тій Академії кінець. — він навіть плеснув у долоні й додав: — І дуже добре, що цей скажений пес поїде кудись далеко. Певний час не бачитиму його пики. А то цей песик обіцяв мені ноги переламати, якщо я з’явлюся в маєтку.

Герцогство Лілоні було досить далеко. Я чула, що Алекс і так був десь далеко, розслідуючи справу про нещодавній замах. Отже, його повернення додому знову відкладалося на невизначений термін.

— Ти просто спокійно чекай тут, а скажений пес сам усе владнає, — гордо заявив Джуліус так, ніби робив мені послугу.

Я просто мовчки кивнула.

Мені більше не потрібно було самій точити зуби на Академію. Відправити Алекса — ех. Кращої помсти годі й шукати. Мені стало напрочуд легко на душі. Проте була одна умова.

— Дідусю, — покликала я. Треба було зробити так, щоб це не завадило моїм майбутнім планам. — Напишіть йому, щоб він не чіпав студентів... ну, тобто аспірантів. Вони ж ні до чого. І хай не руйнує саму структуру Академії. У мене там ще залишилися справи.

— Нехай буде так. Накажу йому провчити тільки верхівку.

Дідусь спокійно кивнув. Тієї ж миті почулося легке лопотіння крилець за межами оранжереї.

«Га?»

Це був звук крил Піякі.

Але я подумала, що це не може бути він, адже таємне транспортування мало тривати тиждень. Не минуло навіть доби. Проте мої прогнози виявилися хибними.

— <Та-дам! А ось і я!>

Тоненьким голоском пропищав жовтий жайворонок, вмостившись у мене на голові.

— Що за...? — розгублено запитала я Піякі, який прибув значно раніше, ніж очікувалось.

— Казали ж, що це займе тиждень?

— <Я прилетів дуже швидко, правда? Сам не знаю як! З Мелісою це завжди займало тиждень, це так дивно!>

Дідусь і Джуліус приголомшено переводили погляд з мене на Піякі. Чому ця незручна ситуація настала так скоро...

— Д-дідусю! Це, ну... — я заговорила поспіхом, нетипово для себе бігаючи очима.

Було ніяково під поглядами інших слуг, що стояли поруч.

Саме тоді, коли ми з дідусем нарешті почали знаходити спільну мову, з'явився Піякі.

— Та Меліса, ця наївна простота... раптом заявила, що вона більше не Прелай, і відіслала Піякі до мене... — я зиркнула на дідуся й швидко додала: — Цього разу я справді не погрожувала їй, не злилася й не мучила її! Я взагалі не хотіла його забирати, але Меліса раптом просто взяла й...

Через купу провин, які я накопичила ще в дитинстві, мені довелося відчайдушно виправдовуватися. Але не встигла я договорити, як Піякі злетів у повітря з глибоко ображеним виглядом.

— <Не хотіла Піякі?! Як жорстоко! Твоє серце змінилося! Ти не лише зла, а ще й така мінлива!>

В очах жайворонка забриніли сльози.

— <В дитинстві ти так хотіла Піякі, що тільки й робила, що капостила! А тепер, коли Піякі сам прийшов до Кіани, ти втратила інтерес? О, ти грішна жінко! Ненавиджу тебе!>

І з голосним риданням він, люто лопочучи крильцями, полетів у бік моєї кімнати.

— ...

Це була куди більш бурхлива реакція, ніж я очікувала.