Розділ 2 — Розділ 2. Повернення лиходійки

— Панно? Панно!

Хтось штовхав мене, намагаючись розбудити. Я різко підхопилася й озирнулася довкола: скромна, майже вбога студентська лабораторія та дешеве експериментальне обладнання…

«Що за бісівщина? Я ж щойно була у в’язниці».

— Панно, тут не можна спати. Я розумію, що ви схиблені на науковому ступені, але, будь ласка, дотримуйтеся годин роботи студентської лабораторії.

Почувся байдужий голос молодшого колеги, який мене розбудив.

«Зачекайте-но. Цей молодший…»

Талантів у нього нуль, але він родич ректора, тому його ім'я постійно фігурувало в моїх дослідженнях як співавтора.

Оскільки я була в повному ступорі від ситуації, то відповіла машинально й дещо зухвало:

— Якесь кандидатське сміття ще буде мені вказувати? Ану щезни звідси, поки я не відлупцювала твої епітеліальні клітини за допомогою маятникового руху!

— Що ви верзете про кандидата наук?.. Ви ще від сну не відійшли? — молодший колега цокнув язиком і вийшов із лабораторії.

«Та що ж коїться насправді?»

Я насамперед оглянула свій лабораторний халат. «Стривайте, це ж той самий, який я носила ще під час докторантури».

Дарма я бовкнула про «кандидатське сміття»…

Я кліпала очима, аж раптом мій погляд упав на газету, кинуту біля дверей лабораторії. Побачивши заголовки, я приголомшено підбігла до неї.

<Екстрені новини> Меліса Прелай відмовляється від прізвища Прелай та подає прохання стати жрицею в монастирі Ерлоа.

— Що за… як таке можливо?

У статті йшлося про те, що вона присягнулася присвятити все життя служінню. Дата на газеті була неймовірною — рівно за рік до моїх останніх спогадів.

«Я спробую повернути час назад. З усіма цими спогадами я повернуся в минуле. Одразу піду в монастир і житиму життям, не пов’язаним із герцогством Прелай. Я нізащо не помру так марно!»

Невже Меліса справді використала свою божественну силу, щоб повернути час?

Я була приголомшена. Хай там як, події були настільки вражаючими, що я негайно відправила листа до монастиря, де мала перебувати Меліса.

«Гей, ти справді збираєшся стати жрицею та викинути на смітник прізвище Прелай? А що тоді буде з родиною Прелай після всього?»

Оскільки справа стосувалася державної зради, я писала максимально стисло, щоб ніхто не міг мене впіймати на слові.

Використавши слово «після», я сподівалася, що вона зрозуміє — я теж повернулася зі своїми спогадами. Мені здавалося, що цього буде достатньо для порозуміння. Сам факт того, що я написала їй листа, вже мав бути шоком. Вона точно мала збагнути.

Після того як лист було відправлено, я зачинилася в гуртожитку. Мені потрібно було скласти план подальших дій.

«…Отже, все це через принца Гітона?»

Я вирішила дочекатися відповіді від Меліси, а вже потім починати діяти, прораховуючи всі можливі варіанти.

***

Минуло кілька днів. Я сиділа в кімнаті, наче відлюдниця, і складала вже приблизно сто вісімдесят четвертий план, коли почула «тук-тук» — щось яскраво-жовте постукало у вікно.

— Га?

З кімнати, заваленої нотатками з усіма можливими варіантами розвитку подій, я подивилася на вікно втомленими очима крізь скельця окулярів.

— Це ще що за… — пробурмотіла я, впізнавши гостя. — Невже Піякі?

Це був магічний птах Меліси, жовтий жайворонок Піякі. Він тримав у дзьобі конверт. Щойно я взяла листа, Піякі затріпотів пухнастими крильцями й почав цвірінькати:

— <Панно Кіано, я приніс листа від Меліси…>

Я привітно зустріла Піякі, люб’язно промовивши:

— Пташечко, а чи не стулити б тобі дзьоба, бо в мене голова обертом? Спершу я все прочитаю, а потім уже будеш цвірінькати.

— <Куц!> — Піякі миттєво замовк, а я розгорнула листа.

«Кіано, стільки часу минуло. Ти завжди бурчала на мене, але, виявляється, насправді дуже за мене хвилювалася».

«Що за маячня?» — я мимоволі насупилася. Який ще «стільки часу минуло» і яке ще «хвилювалася»?

«Інші казали, що ти просто невиховане аристократичне дівчисько, збожеволіле від заздрощів. Але я завжди вірила, що в тобі живе крихітна іскра доброти.

Навіть якщо твоїми останніми словами була погроза: "Наступного разу, як ми зустрінемося, я змушу тебе вилущувати кісточки з полуниці, яку я їстиму"».

Я швидко пробігла очима наступні рядки.

«Одного ранку я прокинулася й раптом зрозуміла: я маю стати жрицею й піти до монастиря. Хіба це не божественне одкровення?»

Що? Хіба вона сама не казала: «Я не хочу вмирати, тому піду сама в монастир!»?

«Тепер я разом з іншими жрицями вирушаю на волонтерську службу туди, куди донесуть ноги, тому певний час зв'язку зі мною не буде. Тож прощавай».

На цьому лист закінчувався, був лише один постскриптум:

«P.S. На знак поваги до твоєї крихітної доброти, яку помітила лише я, додаю до листа значущий подарунок».

Мої очі округлилися.

«Значущий подарунок?»

Невже це якийсь документ, завірений нотаріусом, на кшталт: «Передаю все своє майно моїй нікчемній кузині Кіані»?

Я поспіхом перевернула конверт.

— <Та-да!> — Піякі, який до цього слухняно мовчав, розправив свої короткі крильця й втрутився : — <Цей подарунок — я, панно Кіано!>

Перш ніж я усвідомила, він уже встиг пов’язати собі на шию брудну стрічку, що валялася в мене на столі.

— <Меліса вирішила, що оскільки вона більше не Прелай, то й магічний птах їй не потрібен. Тому вона відправила мене до вас.>

— Що?!

Я ледь не впустила листа від несподіванки. Кожен із роду герцога Прелай міг викликати магічну істоту. Зазвичай це ставалося років у вісім, і кожна така істота мала унікальні здібності, корисні для свого господаря чи господині.

«Окрім мене…»

Я так і не змогла закликати свою істоту, навіть подорослішавши. Саме тому я покинула замок герцога й опинилася в цій глушині, в Академії.

Але зараз важливо було інше.

«Ні, відмовитися від прізвища Прелай і водночас викинути магічну істоту — чи не занадто це?»

— <Повернути час за допомогою божественної сили — це надзвичайно важко. Хіба все могло пройти саме так, як того хотіла Меліса?> — промовив Піякі, безцеремонно вмостившись на моєму ліжку. — <У той момент ми з вами, панно, торкалися її… Мабуть, щось пішло не так, і пам'ять про повернення збереглася лише в нас із вами, а не в Меліси.>

— Боже мій…

— <Я теж не дуже тямлю в божественній силі, але, наскільки я розумію, так воно і є.>

Я подумки повернулася в той момент. Піякі лежав непритомний біля ніг Меліси, а я трясла її за плечі, благаючи прийти до тями. Так… ми справді торкалися одна одної.

— А що ж Меліса?

— <Вона навіть не знає, що час повернувся назад. Проте її останнє рішення — стати жрицею та відмовитися від прізвища — ніби закарбувалося в її підсвідомості.> — Піякі затріпотів крильцями. — <Тому щойно вона повернулася в минуле, одразу втекла до монастиря.>

Тепер зміст її дивного листа став зрозумілим.

Вона нічого не пам’ятає про події до повернення. Вона просто вирішила, що на неї зійшло раптове осяяння, і стала жрицею. Ймовірно, ми повернулися одночасно, але я тоді спала, тому Меліса встигла зреагувати швидше.

— Піякі, то ти не сказав Мелісі про повернення?

— <Ні.> — Піякі гордо кивнув. — <Меліса більше не Прелай. Магічна істота не зберігає вірність тому, хто відмовився від роду. Краще вже служити іншій представниці роду Прелай, нехай навіть лихій.>

Було дуже дивно почути визнання себе як Прелай від магічної істоти. Проте в заклику істот головним був сам акт «прикликання». Отже, те, що Меліса передала мені Піякі, ще не означало, що я прикликала його як справжня спадкоємиця.

Поки я зітхала, Піякі почав невдоволено стукати крильцями по ліжку.

— <Ну й ліжко тут, просто жах. І в кімнаті якось затхлувато. Невже шістнадцятирічна панна Кіана так відчайдушно бунтувала й тікала з герцогського замку лише заради цього місця?>

Він уже почав допікати мені словами. Я вирішила люб'язно пояснити йому правила життя з господинею:

— Піякі, не можна отак розвалюватися перед господинею. Ану встань і виструнчися.

— <Ой лишенько, подивіться на ці манери! Тільки-но стала господинею — і вже демонструє свій характер. Усе точно так, як я і очікував.>

Проте Піякі теж був не з тих, хто мовчить.

— <Тендітний Піякі так втомився, поки дістався цієї глухомані. Мені треба відпочити бодай на цьому вбогому дешевому ліжку.>

Цей балакучий жайворонок… Ми справді варті одне одного: жоден не поступиться словом. Атмосфера була «надзвичайно гармонійною».

Хай там як, завдяки Піякі я нарешті розібралася в ситуації. Про майбутнє знаємо лише ми двоє. Хм, у такому разі…

— <До речі, панно, а що це все таке?> — запитав Піякі, дивлячись на стіни, обклеєні папірцями. — <Аж в очах рябить. Ви справді схожі на пустельницю.>

Я подивилася на нього й відповіла:

— Це просто… ну, мої роздуми про те, що робити далі.

— <Роздуми?>

— Якщо все залишити як є, герцогство Прелай знову стане безпорадною жертвою принца Гітона. А це означає, що на мене знову чекає шибениця.

— <І що з того?>

— Тому така розумна та кмітлива особа, як я, має власноруч урятувати герцогство від кризи.

— <І заради цього ви стільки думали?> — Піякі озирнувся довкола з дещо скептичним виразом обличчя.

— Так. Я взагалі-то дуже наполеглива.

— <Гм… ну добре. Але хіба ви зможете врятувати герцогство? Ви ж стирчите в цій провінції й геть не знаєте, що коїться в Імперії. Хіба ви знаєте хоч щось, окрім імені замовника? Попереду ще довгий шлях.>

— Твоя правда. Попри твоє зухвале зауваження, я справді зараз нічого не знаю. І це справді була проблема, але тепер у мене з'явилося чудове рішення.

— <Рішення? Яке?>

Я подивилася на Піякі, який здивовано схилив голову, і солодко усміхнулася.

— Ти ж знаєш усе, що відбуватиметься в Імперії, чи не так? Адже ти весь час був поруч із Мелісою в столиці.

— <…Що? Зачекай, то ваше «рішення» це…>

— Ось. — я дістала чистий папір та ручку. — Кажи все, що знаєш. Будь-яку дрібницю. Я додам це до своїх нотаток і заново проаналізую ситуацію. Думаю, за два тижні впораємося.

— <Що-о?!>

Піякі приголомшено роззявив дзьоба.

— <Два тижні? Панно Кіано, як можна бути такою запеклою? Ви наче людина, зроблена суто з однієї лише одержимості…>

— Піякі, — я суворо перебила його.

Моєю спеціальністю була магічна інженерія на основі математики та природничих наук, і такі неточності я терпіти не могла.

— Я складаюся з клітин.

— <…>