Розділ 21 — Розділ 21

— Оскільки я вилікувала Хоу, виконайте одне моє прохання. Я не хочу виходити заміж за Родріго.

— Що? — перепитав дідусь.

— У мене є досить вагома причина. Є спосіб, який дозволить легко оминути тиск з боку принца Гітона...

— Кіано! — вигукнув Скарі, не тямлячи себе від люті. Його обличчя палало гнівом.

«Невже... — подумала я. — Невже тиску з боку імператорської родини справді так важко протистояти?»

Джуліус важко зітхнув і вже збирався рішуче втрутитися, щоб підтримати мене, але саме в цей момент Скарі заговорив знову:

— Кіано, зачекай. Спершу послухай мене.

— Будь ласка, не гнівайтеся, дідусю! Я вже все обдумала...

— Я гніваюся на тебе зовсім не через це, — суворо перервав мене Скарі. — А через те, що тобі зовсім не потрібно було зцілювати Хоу лише для того, щоб про щось мене попросити.

— <Про що це ти кажеш, Скарі!> — вигукнув Хоу.

Він уже достатньо зміцнів, щоб перебратися з оранжереї до кабінету, і тепер широко розплющив очі, обурено лопочучи крилами.

— <Те, що вона мене зцілила — це був чудовий вчинок!>

— Звісно, це був чудовий вчинок! — відрізав дідусь.

У кабінеті панував повний безлад. Посеред цього хаосу Скарі пильно подивився мені в очі й мовив:

— Тобі достатньо було просто сказати, що ти не хочеш виходити заміж за того покидька.

— Прошу?

— Запам’ятай. Надалі ти можеш просто говорити мені про свої бажання.

Кіана, приголомшена такою рішучістю Скарі, навіть трохи зніяковіла й пробурмотіла:

— Але ж... це правда, що ходили чутки про його заручини з Мелісою...

— І що з того? Ти гадаєш, якби вона не стала жрицею, то покірно б погодилася на шлюб із Родріго? — різко відповів Скарі.

Я миттєво кивнула:

— Ваша правда, дідусю... Ви дуже проникливі. Якби це була вона, вона б цілий рік пускала бісики десяткам інших чоловіків, тримаючи Родріго «на гачку» і затягуючи заручини до безкінечності.

Моя згода була настільки швидкою, а опис майбутнього — настільки детальним, що Скарі лише повільно промовив:

— У будь-якому разі, просто проігноруй це.

З цими словами він власноруч розірвав листа, якого надіслав принц Гітон.

— ...Перепрошую?

— Навіть якщо я прийняв би його волю і змусив тебе до цього шлюбу, нам все одно навряд чи вдалося б зберегти добрі стосунки з принцом Гітоном.

Викинувши клапті паперу в кошик для сміття, Скарі похмуро зиркнув на Джуліуса:

— А ти чого приперся?

— А... ну...

Джуліус раптом усвідомив, що в цьому домі йому більше нема чого робити.

— Тоді я вже піду.

Він негайно зачинив двері й вийшов із кабінету. Проте якийсь час він ще вештався під дверима, а потім досить голосно — так, щоб було чутно всередині — пробурмотів:

— Ну, мабуть, хтось мав би мене провести...

У кабінеті панувала тиша.

— Зрештою, я теж аристократ, і згідно з етикетом не можу йти сам, чи не так?

У відповідь — знову тиша.

— У дідуся ноги болять, тож хіба не мала б вийти молодь?

Нарешті двері з гуркотом розчинилися. Кіана вийшла з таким виглядом, ніби Джуліус займається якимись дурницями, і подивилася на нього. Той лише знизав плечима:

— О, бачу, ти таки не змогла відпустити мене самого і вийшла провести брата?

— Що за дурниці ти верзеш? — грубо відказала Кіана. — Я тебе не проводжаю. Я просто йду на тренування.

Джуліус подумки всміхнувся.

«Я тебе не проводжаю. Я просто йду на тренування» — хіба це не ті самі слова, якими він сам намагався прикрити своє бажання провести її, коли вона була в нього в гостях? Це було настільки мило, що Джуліус вирішив ще трохи її подражнити.

— Яке ще тренування? Проведення брата? Ну ж бо, будьмо чесними: це точно не «прогулянка» чи «дихальні вправи».

Кіана зміряла Джуліуса поглядом і, продовжуючи гордо йти вперед, відповіла:

— Це рух із постійною швидкістю.

— ......

— Рух, за якого швидкість об’єкта залишається незмінною.

— ......Мабуть, магічна інженерія таки має провалитися крізь землю.

***

До маєтку маркіза Чезаре Левіна теж завітав інформатор із новинами про сватання Родріго.

— Ран’яку.

Чезаре, що сидів у кріслі немов зійшовши з картини, вислухав звіт і ліниво промовив:

— Я не можу ігнорувати скрутне становище моєї благодійниці. Мабуть, сьогодні мені варто вперше вийти на нічну прогулянку столицею.

— Сьо-сьо-сьогодні? — збентежено перепитав Ран’як. Його очі забігали від хвилювання. — Це якось занадто раптово... Ви ж самі завжди наголошували, що ваші стосунки з панною Кіаною — це «суто діловий союз, де кожен використовує іншого». То навіщо заходити так далеко?

— Я і так збирався це зробити, — спокійно відповів Чезаре, хижо всміхнувшись. — Просто зараз настав ідеальний момент.

***

Джуліус із дещо ніяковим обличчям піднявся в карету.

— Слуги так витріщаються на мою голову, що мені краще швидше забиратися звідси.

Як донесла мені покоївка-шпигунка, коли Джуліус минулого разу йшов, він божився: «Якщо я ще раз сюди повернуся — значить, у мене зовсім дах поїхав».

Я ніяково дивилася на Джуліуса, який уже сидів у кареті. Ми не бачилися з учорашнього дня, коли наша розмова перервалася через витівку Піякі. Фактично, ми так і не договорили.

Я завжди вважала, що ми — чужі люди, але зараз прийшло усвідомлення: все не зовсім так. Можливо, я можу довіряти йому бодай трішки більше, ніж думала раніше? Принаймні настільки, скільки було тих неотриманих листів, і в рівній мірі, яким був самотнім мій випускний без жодної квітки.

«Якби до регресії мої брати об’єдналися, все могло б скластися інакше».

Проте в майбутньому вони так і не змогли знайти спільну мову, постійно підставляючи одне одного й демонструючи всьому світу, наскільки розваленою була наша родина.

Мої брати були неймовірно талановитими кожен у своїй сфері, але на тому все й закінчувалося. Їм бракувало елементарної людяності, щоб згуртуватися перед обличчям небезпеки.

«Цього разу... принаймні я спробую. Спробую бодай трохи співпрацювати».

Замість того щоб нести все на власних плечах, я могла б потроху почати довіряти родині. Можливо, тоді все стане набагато легше.

— Слухай, Джуліусе.

— Що таке?

— Ти ж розвідаєш для мене все про кронпринца?

Я була готова аргументувати своє прохання ще довше, якщо він знову почне відмовлятися. Але Джуліус відповів зовсім інакше, ніж учора:

— Я думав, що той пухкенький кронпринц, який так апетитно їв, давно мертвий. Але що ж, я теж не всезнаючий. Я проведу розслідування.

— О?

— Наприклад, я... я навіть не знав, що Хоу настільки поранений. Я гадав, він просто кудись зник, як зазвичай.

Його погляд став похмурим.

— Я думав... що він полетів кудись далеко виконувати наказ дідуся. Він же часто так робив.

Ну звісно, якщо навіть дідусь не переймався цим непутящим онуком, то Джуліус і поготів не став би піклуватися про дідусевого призовного звіра.

— І я поняття не маю, коли, де і як він міг підхопити таку жахливу отруту.

— ...Здається, дідусь теж не збирається про це розповідати.

Вчора я намагалася обережно вивідати, як саме постраждав Хоу, але дідусь не проронив ні слова. Сам Хоу теж миттєво замовкав, щойно мова заходила про це.

— Тоді, брате... — я подивилася на Джуліуса й тихо запитала: — Ти можеш з'ясувати, відколи саме Хоу перестав з'являтися на очі?

— Ну, це не так вже й важко, — Джуліус байдуже знизав плечима. — У будь-якому разі...

Він подивився на мене вже з карети.

— Я радий, що справа зі сватанням вдало вирішилася.

— Чи справді вона вирішилася... — зітхнула я, цокнувши язиком.

План дідуся просто ігнорувати проблему був непоганим. Зрештою, між мною та Родріго офіційно нічого не було. Але для мене, людини, яка знає майбутнє, це не було ідеальним рішенням.

«Я все ще не знаю справжніх намірів принца Гітона. Не варто давати йому зайвих приводів для зачіпок».

Зрештою, це був лист-рекомендація від члена імператорської родини. Замість ігнорування краще було б надати ввічливу, але аргументовану відмову.

Фрази на кшталт «Я більше не кохаю молодого пана Родріго» не спрацюють, зважаючи на те, що я витворяла в минулому. Мені б просто відповіли: «Ти ж так ним марила, хіба це не хвилинна примха? Дай собі час і спробуй ще раз».

Тому мені потрібна була причина, яка не залишала б жодного шансу. Наприклад — поява іншого коханого.

— Джуліусе, і ще одне...

Я притримала Джуліуса й знову заговорила:

— Знайди мені одну людину. Скоріш за все, він зараз у столиці. Мені треба зустрітися з ним, і чим швидше, тим краще.

— Шукати людей — це мій фах. Хто це?

— Маркіз Чезаре Левін.

— Що? — Джуліус кліпнув очима й спантеличено схилив голову. — Навіщо тобі здався цей мерзотник?

...Мерзотник?