Розділ 22 — Розділ 22. Хтось повернувся

Насправді, все, що я знала про маркіза Чезаре Левіна — це лише його ім’я. Проте це ім’я я чула так часто, що воно вже встигло мені набриднути.

— Маркіз Чезаре Левін цього разу виділив величезний грант на дослідження. Він особливо наголосив, що це саме для професорки Кіани Елі Прелай.

Цей чоловік раз у раз замовляв в Академії розробку магічних пристроїв. Він платив настільки величезні суми, що навіть я, занурена в роботу, спромоглася тьмяно запам’ятати його ім’я. Коли в минулому житті я стала професоркою, він навіть звертався до мене з особистими замовленнями.

Оскільки Академія суворо контролювала доступ сторонніх, я ніколи не бачила його обличчя. Щоразу, коли приходила чергова заявка, я лише думала: чи не забагато в нього зайвих грошей?..

— Ця людина заплатить ще більше, якщо ми зачекаємо. Тож давайте ще трохи потягнемо час.

Ректор мав неабиякий нюх на гроші, тому навмисно відкладав виконання його замовлень. І щоразу маркіз Левін, ніби благаючи прийняти його запит якнайшвидше, справді просто піднімав суму винагороди.

— Слухайте, а це нормально — отак постійно відкладати? А що як він візьме і помре?..

— Він міцний та молодий неодружений пан. Живе у столиці Імперії, і, судячи з того, що роками не мав коханої, він просто схиблений на магічних пристроях. Це очевидно.

— .......

Багатій, який постійно надсилає гроші в якусь глуху провінційну Академію заради розробки специфічних магічних інструментів. Було зрозуміло, що він не зовсім нормальний.

Проте для мене було важливим те, що він точно чогось від мене хоче. Тільки за такої умови я могла запропонувати йому угоду про фальшиві стосунки. Хоч такий договір і не був легким вибором, цей чоловік явно не цікавився жінками. Адже в оригіналі він абсолютно ніяк не був пов’язаний із Мелісою.

В оригінальному творі маркіз Чезаре Левін з’являвся зрідка, і Меліса навіть вважала його досить вродливим чоловіком. Але він справді жодним чином не взаємодіяв із нею і не робив нічого такого, що варто було б описувати.

Вродливий, але зовсім не пам’ятний. У повному сенсі слова — «просто персонаж другого плану». Хоча я й гадки не мала, як він виглядає, для ділової угоди він був найкращим кандидатом.

— Джуліусе, але, наскільки я пам’ятаю, попередній маркіз Левін мав близько шістдесяти років і не мав дітей, хіба ні? Він обрав спадкоємцем когось із бічної гілки роду?

Коли ректор раніше згадував про «молодого неодруженого пана зі столиці», я не звернула на це уваги. Але тепер, коли мені знадобилася точна інформація, я почала детально розпитувати Джуліуса про особистість Чезаре.

— Та ні, не зовсім. Три роки тому на західні землі Левінів напали дикуни, стався великий заколот. Тоді з нізвідки з’явився юнак, який привів військо до перемоги та врятував життя тогочасного маркіза Левіна.

Землі Левінів завжди потерпали від нападів дикунів, це було звичною справою. Але, якщо подумати, з певного моменту чутки про ці набіги припинилися. Оскільки я вивчала лише магічну інженерію і закинула історію, географію та світські новини, все це було для мене в новину.

— Кажуть, після того той юнак повністю винищив дикунів, і в маєтку Левінів настав мир. Ба більше, тих дикунів, яких можна було перевиховати, він зробив особистою гвардією маркіза.

— О.

— Через це їхня військова міць стала такою, що навіть імператорський палац почав насторожуватися. Проте дикунів не можна просто так включити до складу імперської армії, тому влада поки що просто спостерігає.

— Ага, он воно як?

— Маркіз Левін, у якого не було дітей, зробив того простолюдина своїм названим сином і передав йому титул.

— Зачекай, простолюдина?

— Ага. Простолюдин невідомого походження. Кажуть, він був сиротою, що жив у горах і займався підсічним землеробством, тож у нього навіть документів не було.

«Ні, як простолюдин, що порпався в землі, може бути таким марнотратним?» — подумала я.

Судячи з того, як він розкидався грошима на дослідження в Академії, він поводився як спадковий багатій. Я підозріло примружилася.

Джуліус продовжив:

— Він добре керував землями Левінів, а рік тому прибув до столиці. Причини ніхто не знає. Він майже не відвідує світські заходи, тож близьких знайомих у нього немає.

Висновок був один: «нічого не відомо». Адже його справжнє походження теж лишалося таємницею. Я схилила голову набік і гостро запитала:

— Тоді звідки ти знаєш, що він неприємний тип? Ти ж кажеш, що в нього немає знайомих.

— А...

Джуліус відповів із щирим роздратуванням:

— Деталей не пам’ятаю, але на ньому не було одягу від відомих дизайнерів, а виглядав він краще за мене. Пам’ятаю лише, що це мене до чортиків збісило.

Схоже, згідно з описом в оригіналі, він і справді був вродливим. Для мене це були хороші новини. Хоча я збиралася запропонувати йому контракт лише через відповідні умови, але якщо вже доведеться з кимось з’являтися на людях, краще, щоб це був красен. Навіть якщо він не зовсім нормальний, краще ненормальний красень, ніж звичайний абихто.

— У будь-якому разі, бувай. Мені треба зустрітися з ним якнайшвидше, тож обов’язково скажи мені, де зараз маркіз Чезаре Левін.

— Я з’ясую його місцеперебування і відразу повідомлю. Але навіщо тобі зустрічатися з Чезаре Левіном?

Здавалося, Джуліус хвилювався. Тож я люб’язно порадила йому не перейматися:

— Не пхай свого носа і згинь.

Випровадивши Джуліуса, я негайно повернулася до покоївки-шпигунки.

— Шпигунко, мені сьогодні знову треба вийти, але перед цим приготуй мені чашку кави.

— Зачекайте хвилинку, панно.

Покоївка-шпигунка перервала мене з таким суворим виразом обличчя, що навіть я, попри всю свою відвагу, мимоволі здригнулася.

— Ви забули наказ пана герцога?

— ......Е?

Я перетрусила свою пам’ять, але не пригадувала, щоб мені забороняли виходити.

— Спочатку поїжте. Відтепер ви повинні харчуватися вчасно.

Тут я згадала, що вчора дідусь наказав покоївці-шпигунці суворо стежити за моїм харчуванням та сном.

— І з кавою теж доведеться покінчити, панно.

Покоївка-шпигунка говорила надзвичайно рішуче. Маючи за спиною владу, більшу за мою, вона виглядала вельми переможно.

— Також було наказано тимчасово заборонити каву та стимулятори понад встановлену норму.

— І хто ж встановлює ту норму?!

— Особистий лікар герцогського дому.

Хм, треба буде спробувати підкупити лікаря, коли випаде нагода.

— Лікарем досі є пан Кайлон?

— Так, панно.

— Гм....... Він на цій посаді ще з мого дитинства, досить довго вже тримається.

— У будь-якому разі, спочатку ви повинні поїсти.

— ......Ну добре.......

Під шаленим тиском покоївки-шпигунки я змушена була трохи піддатися.

Лише після того, як я силоміць запхала в себе обід, що містив усі необхідні поживні речовини, настав полудень. У герцогський маєток прибула людина від Джуліуса.

«Ти ж просила повідомити тобі, де зараз перебуває маркіз Чезаре Левін?»

— О... Гм.

Прочитавши зміст листа, я насупилася.

— ......Клубний дім?

Але ж це....... незаконне казино.

— <Ого, Кіано. Схоже, цей маркіз Чезаре Левін — просто безнадійний покидьок.>

Піякі, що сидів у мене на голові, здивовано схилив набік свою пташину голівку.

— І не кажи.......

— <Хіба не небезпечно йти в таке місце?>

Насправді Джуліус теж додав схоже застереження в постскриптумі до листа:

«Якщо справа не термінова, зустрінься з ним пізніше. Не ходи в такі підозрілі місця, як клубний дім».

— Хм.

Клубний дім....... Згідно з оригіналом, це було місце, з яким рано чи пізно треба було розібратися. Що ж, сьогодні цілком вдалий день, щоб і з Чезаре зустрітися, і влаштувати там невеликий погром.

— Шпигунко, ходімо.

Після коротких роздумів я підхопилася і звернулася до покоївки-шпигунки:

— Одягни мене якнайкраще. Схоже, сьогодні нам доведеться вщент рознести одне незаконне казино.

***

«Клубний дім» був місцем відпочинку, де збиралися так звані «бешкетні» багатії для проведення різноманітних світських зустрічей. Проте, як це часто буває з більшістю закритих клубів, з часом тут панівною стала культура насолод та розпусти.

У Клубному домі не було вікон. Завдяки цьому в розкішній та фантасмагоричній атмосфері можна було марнувати час нескінченно. Щобільше, усі, хто заходив сюди, одягали пишні маски й, покладаючись на анонімність, легко віддавалися розпусті.

Тут були й групи людей, що спокійно грали в більярд, і ті, хто поєднував випивку з грою в боулінг. Також було облаштовано величезне казино, де можна було пограти в карти або рулетку.

Звісно, казино було незаконним. Однак, оскільки Клубний дім був надто закритим закладом, а його послугами часто користувалися високопосадовці, навіть під час перевірок усе владнювалось само собою за взаємною згодою.

Серед присутніх були двоє чоловіків, які замовили міцний алкоголь і ховали свої постаті під масками — Чезаре та Ран’як. Їхні погляди були прикуті до ігрового залу.

— Маркізе, невже справді сьогодні...

На обережне бурмотіння Ран’яка Чезаре ствердно кивнув:

— Так, сьогодні.

Чезаре, не ворухнувшись, лише усміхнувся. Ран’як ковтнув слину й подивився на чоловіка середніх років, який був їхньою сьогоднішньою ціллю.

Орка Седес.

Він належав до імператорської лицарської гвардії та відповідав за уроки фехтування для юних членів імператорської родини. Колишній лицар, який п’ять років тому раптово пішов у відставку і відтоді день за днем марнував статки в казино Клубного дому.

— Дивно це, — проковтнув слова Чезаре, млосно посміхаючись. — Попри те, що він щодня з’являється в казино Клубного дому як на роботу, він досі не збанкрутував. Його вихідна допомога не могла бути настільки великою.

Він також був учасником тієї самої мисливської прогулянки шість років тому, під час якої зник безвісти кронпринц. І це не дивно, адже Орка був учителем фехтування кронпринца, тож те полювання було організоване для найближчих до спадкоємця людей — це було зібрання суто задля кронпринца.

— Хтось...

Чезаре мовчки спостерігав за Оркою, який через алкоголь та розпусту виглядав на кілька років старшим за свій справжній вік.

— ...схоже, дав йому дуже багато грошей.

Орка реготав, ставлячи величезні суми, то виграючи, то програючи. Саме тоді, коли Чезаре, що спокійно спостерігав за ним, почав обережно підводитися...

— .......

Очі Ран’яка, що підвівся слідом за Чезаре, теж округлилися. До столу для блекджеку, де сидів Орка, велично підійшла та сіла молода жінка. Навіть якщо вона одягла жовту маску у формі птаха, з такою яскравою сукнею в клітинку та картатим бантом...

— Та, та, та жінка... — серйозно запитав Ран’як, який у масці ведмедя та зі своєю кремезною статурою виглядав ще загрозливіше. — ...це хіба не панна Кіана?

Очі Чезаре звузилися. Ран’як затамувавши подих додав:

— Та сама панна Кіана, про яку ви, маркізе, привселюдно заявили, що «будете лише стримано використовувати одне одного»!