Розділ 23 — Розділ 23

Чезаре мовчки спостерігав за Кіаною. Ран’як теж, кліпаючи очима, не зводив із неї погляду.

Ця тендітна на вигляд панна абсолютно невимушено сіла за стіл для блекджеку і почала впевнено викладати фішки. Через жовту маску жайворонка та ляльку-жайворонка з бантом у клітинку, яку вона поклала на коліна, вона здавалася ще більшою дитиною, ніж зазвичай. Проте те, як вона вела гру без жодних вагань, справляло неабияке враження.

Чезаре не очікував, що Кіана з’явиться тут, тому його очі звузилися.

— ...А що це взагалі за гра? — пошепки запитав Ран’як, який геть нічого не тямив у картах.

Чезаре коротко пояснив суть блекджеку:

— Це азартна гра, де перемагає той, чия сума очок у картах буде ближчою до 21.

— А як отримують карти?

— Дилер видає їх випадковим чином, доки не закінчиться колода.

Саме тоді це і сталося.

Досі Кіана грала спокійно, ставлячи звичайні суми. Але раптом вона рішучим рухом висунула на стіл величезну гору фішок. А потім промовила дзвінким, навіть свіжим голосом:

— Ставлю все.

У ту ж мить погляди всіх присутніх прикулися до столу для блекджеку. Сума була настільки колосальною, що, мабуть, дорівнювала всім грошам, які оберталися в цьому Клубному домі. Навіть для панни з роду Прелай це, мабуть, означало поставити на кін усе своє майно.

Чезаре та Ран’як, які самі готувалися до важливої справи, затамували подих.

— Хіба зараз панна Кіана не ставить, навіть не знаючи, яку карту отримала?

— Саме так.

— О Боже...

Зазвичай гравці роблять ставки до того, як побачать останню карту від дилера. Тож це був ризик у чистому вигляді. Усі дивилися на Кіану як на божевільну — хто ще наважиться на таке, не знаючи власних карт?

У цій напруженій тиші Кіана відкрила карту, отриману від дилера.

***

Моя покоївка-шпигунка, що стояла за спиною, виглядала так, ніби ось-ось розплачеться.

Воно й не дивно. Перед тим як прийти сюди, я до останнього гроша вигребла весь бюджет, виділений особисто мені. І всі ці величезні гроші я обміняла на фішки в цьому незаконному казино. Коли я після цього незворушно сіла за стіл, шпигунка ледь не знепритомніла.

Піякі я ще раніше наказала: «Буде гамірно, тож сиди тихо і вдавай опудало». Тому він не ворушився. При цьому він ще й встигав давати поради покоївці:

— <Не бійтеся так. Ну, що станеться? Була просто негідницею, а стане негідницею-картяркою. По суті, те саме.>

Я продовжувала гру, ставлячи дрібні суми й уважно спостерігаючи, як дилер роздає карти з колоди.

І ось...

«Зараз».

Відчувши впевненість, я легко підштовхнула всі фішки до центру столу.

— Ставлю все.

Я відчула на собі купу поглядів. Звісно, адже сума, яку я поставила, була просто приголомшливою. Поки навколо здіймався шум, я лише загадково посміхалася.

— Тоді... відкриваємо карти.

Коли дилер відкрив карти, за столом миттєво знявся ґвалт.

— Що?!

— Хіба це можливо?

— Якась нісенітниця...

Поки всі навколо були приголомшені результатом, я залишалася абсолютно спокійною. Сума моїх карт дорівнювала 20. Це було ближче до 21, ніж у будь-кого іншого за цим столом.

Жодних несподіванок. З незворушним обличчям я елегантно підвелася з місця.

— Що ж, на цьому я закінчую. Шпигунко, збирай усі ці фішки й ходімо.

Оскільки інші мали покрити мою ставку, фішок була неймовірна кількість. Покоївка-шпигунка, хоч і була заціпеніла від шоку, почала старанно згрібати виграш.

— Хвилинку!

Один із чоловіків за столом різко схопився, палаючи від люті.

— Тут явно щось нечисто!

Він так розмахував руками, що ледь не забризкав усе навколо слиною.

— Якась панночка, яку ми бачимо вперше, просто прийшла, трохи пограла і раптом усе загребла? Це ж неможливо!

Я зневажливо подивилася на нього. Ну звісно, саме зараз мав з’явитися такий тип. Я була в захваті від того, як усе йде за планом. Тому відповіла йому цілком люб’язно:

— Раз це сталося, значить, можливо, хіба ні?

Я лише знизала плечима перед цим чоловіком середніх років. Було видно, що він напідпитку. Звичайний невдаха, чиє життя поглинули азартні ігри. Але оскільки я вихована панна, то вирішила дотриматися пристойності.

— Чи є якась причина, чому це має бути «неможливо»? Навіщо здіймати галас через те, що вже відбулося?

— Це... це шахрайство! Обман!

Хм. Схоже, цей чоловік відчув себе надто впевнено поруч зі мною. Що ж, тоді й мені варто поводитися з ним вільніше.

— Судячи з того, що ви називаєте мене, людину в масці, «панночкою, яку бачите вперше», ви, мабуть, тут уже ледь не живете...

Я оглянула його з голови до ніг. Він був кремезним, а його мозолясті руки свідчили про те, що він колись часто тримав меч. Проте через багаторічну гулянку він зовсім занедбав свою фізичну форму.

«Просто черговий дохляк-ігроман».

Тому я дала йому щиру і теплу пораду:

— Якщо вже ви програєте мені, людині, яка й карти тримати до пуття не вміє, то краще зав’язуйте з іграми. Якщо продовжите так жити — життя вас саме «обіграє».

— Що?! Д-де як ти смієш, дівчисько, в якої ще молоко на губах не висохло!

— Де «як смію»? В казино, звісно. І взагалі, молоко на губах має бути в усіх, хто хоче бути здоровим. Чому цей невдаха такий балакучий?

— Гей! Ти хо-оч знаєш, хто я такий?! Знаєш, ки-им я був раніше?!

— Як я можу знати, хто ти, якщо ти в масці, невдахо? І взагалі, я високопоставлена аристократка, тож мені начхати на чиєсь «раніше». Хіба невдахам дозволено стільки патякати про справи грального клубу? Як на мене, то ні.

— Ти... я зараз...!

— Що? Через брязкіт моїх фішок зовсім не чути голосу невдахи.

— Ах ти ж!...

Він підхопився і міцно схопив мене за зап’ястя, в якому я тримала карти.

— Ти точно щось зробила з картами!

Підбадьорені його криком, люди за іншими столами теж почали шепотітися:

— Справді дивно...

— Так, і сума занадто велика...

— І вона ж тут уперше, хіба ні?

Чудово, чудово. Нехай галасують. Чим більше галасу, тим краще. Я спокійно чекала, не намагаючись вирватися з рук чоловіка.

І ось, коли атмосфера розжарилася до межі, нарешті з’явився той, на кого я чекала.

— Ну-ну, заспокойтеся.

До нас наблизився чоловік із приємним, оксамитовим голосом.

— Пане гостю, насильство тут неприпустиме.

Він м’яко відсторонив від мене чоловіка середніх років, який мертвою хваткою тримав моє зап’ястя. А потім промовив:

— Я господар цього закладу.

Настала тиша. Чоловік середніх років, який тримав мене за руку, закляк.

— Якщо виникла проблема, ми, як адміністрація Клубного дому, звісно, маємо в усьому розібратися.

Усі погляди зосередилися на господареві. Це було зрозуміло, адже він сам з’явився перед публікою. Людина, чия особистість була оповита таємницею і яка виходила лише у випадках справді серйозних інцидентів.

Щоночі в Клубному домі оберталися «брудні» гроші. А в ігровому бізнесі найбільше заробляє не гравець, а власник дому. Тож було очевидно, що він накопичив тут нечувані статки.

— Хм, проте...

Я уважно розглядала господаря. На його розкішній масці виблискував величезний логотип відомого дизайнера — схоже, її робили на замовлення. Навіть його одяг був завішаний логотипами дорогих брендів. Його доглянуте золотаве волосся м’яко спадало на плечі.

— З того, що ми бачили, ця панна не використовувала жодних хитрощів. Насправді навіть неозброєним оком видно, що вона зовсім не вміє грати.

У цій примарній атмосфері голос господаря звучав заспокійливо.

— Схоже, це просто удача новачка, який уперше завітав до Клубного дому. Хіба не в цьому полягає весь азарт гри?

Господар, що мав міцну статуру, легко змусив чоловіка середніх років сісти на місце. Потім він повернувся до мене і ввічливо мовив:

— Наш дім теж чимало програв через вас, панно. Але ми вміємо програвати гідно.