Розділ 25 — Розділ 25

Авіан Лісініс.

Добрий і справедливий чоловік, з яким я раптово виявилася пов'язаною через цю справу. Хоча в дитинстві ми, напевно, обмінялися формальними вітаннями, проте ніколи не мали особливої близькості. Між нами не було жодного зв'язку.

Я й раніше не надто цікавилася іншими людьми, та й на світських заходах з’являлася рідко. Однак в оригіналі Авіан фігурував досить часто.

За звичним ходом подій, десь за пів року Авіан мав би без тями закохатися в Мелісу. Оскільки він був капітаном гвардії, який не міг одружитися, він не мав можливості відкрито висловити їй свої почуття. Проте він завжди мовчки, щиро та віддано допомагав Мелісі за лаштунками.

Меліса також дуже довіряла йому та покладалася на нього. Серед численних посередніх чоловіків, що крутилися навколо Меліси, він був чи не єдиною порядною людиною.

«Але в цьому житті все пішло шкереберть. Меліса пішла в монастир ще до того, як вони встигли по-справжньому зблизитися».

Зрештою, від’їзд Меліси до монастиря водночас вирішив і проблему майбутніх душевних мук одного чоловіка. Подумки цокнувши язиком, я знову поглянула в очі Авіану й похитала головою.

— Ні, зі мною все гаразд. Краще швидше йдіть і допитайте того злочинця.

У цьому хаосі належний супровід панни займе чимало часу.

«Не можна допустити, щоб за цей час Гітон встиг щось замислити».

Тому я рішуче заперечила.

— Але ж... — почав було він.

— Мені потрібно декого тут зачекати.

— Кого?

— Мою шпигунку... тобто покоївку. Вона має обміняти гроші.

Почувши мої слова, Авіан мав дещо приголомшений вигляд. Але ж які то були гроші! Я додала з вельми поважним обличчям:

— Я виграла їх чесно, без жодних хитрощів. Звісно, це брудні гроші, але гроші є гроші, чи не так? Хочу забрати свою частку, поки тутешні працівники поспіхом їх не розікрали.

— Але... як можна виграти без хитрощів...

— Хитрощів не було, проте я використала розум.

Я почала спокійно пояснювати:

— В інші азартні ігри грати не варто. Але в блекджек можна. Адже карти не перемішують знову, поки не вийде вся колода. Достатньо просто запам'ятовувати числа на картах, що випали, і швидко рахувати.

Погляд Авіана злегка здригнувся. Його обличчя промовляло, що він геть не розуміє, про що я торочу.

— Блекджек — це не та гра, де попередній раунд не впливає на наступний, як-от рулетка. Це означає, що можна накопичувати дані й передбачати наступну карту.

— ...

— Це називається «підрахунком карт». Тому в гральних закладах навколо Академії Лілоні колоду оновлюють після кожної роздачі, навіть якщо грають у блекджек.

— …

— Що ж, якщо ви не сильні в теорії ймовірностей чи математиці, то менше з тим. Я б хотіла пояснити докладніше, але зазвичай у таких випадках, якщо я продовжую говорити, співрозмовник просто тікає.

Тому про такі речі варто розповідати в замкненому просторі, звідки неможливо вирватися. Щоб можна було базікати досхочу, а людина не могла сказати: «Ой, у мене з'явилися термінові справи, я пішов».

«Наприклад, у лекційній залі перед студентами-аспірантами?»

Від згадки про це, хоч минуле й було паршивим, я відчула приємне збудження. Авіан ніяково почухав потилицю і відповів:

— Так... Чесно кажучи, я зрозумів, що математика — це не моє, ще коли в курсі загальної математики з'явилися функції.

— Багато хто здається саме на цьому етапі. Я знаю.

Я з розумінням кивнула. Можна бути вправним капітаном гвардії, навіть не знаючи функцій.

— У будь-якому разі, я рахувала чесно... А власник, тобто Алін Кейліф, удавав великодушність зовсім не через свою милосердність.

— Тоді чому?..

— Просто таким закладам потрібні такі щасливчики, як я, щоб люди зліталися на азартні ігри, наче нічні метелики на вогонь.

Оглядаючи хаос усередині Клубного дому, я тихо мовила:

— Щоб навіть новачки вірили, що можуть стати тими самими обранцями долі. Адже гральні будинки — це місця, що торгують такою безтілесною надією на удачу, чи не так?

— ...

Серед цього розгардіяшу Авіан мовчки втупився в мене. Зніяковівши під його поглядом, я сором'язливо промовила:

— Чому ви так на мене дивитеся? Ви виглядаєте настільки захопленим, що аж майже закоханим, мені навіть ніяково.

— Та ні, просто... — Авіан почухав підборіддя. — Здається, я зовсім не знав принцесу. Прошу вибачення.

Він трохи завагався, а потім тихо додав:

— У дитинстві ви здавалися мені лише похмурою особою без навичок спілкування, яка знущається зі своєї безпорадної кузини.

— А ви досить влучні.

— І... і серед однолітків-молодих панів ви цікавилися лише молодим паном Родріго.

— Це теж правда.

Якби Авіан назвав мене грубою чи некультурною лиходійкою, я б його виправила. Але, на жаль, він казав лише чисту правду. Оскільки я була чесною, я вирішила визнати свої вчинки в минулому.

— Що ж, ви добре знаєтеся на людях.

Відповівши так цілком спокійно, я злегка вклонилася, натякаючи, що йому вже час іти.

— У будь-якому разі, пане капітане, швидше йдіть і розслідуйте, хто за цим стоїть. Це єдиний спосіб не звести мої старання нанівець.

Коли я це рішуче промовила, Авіан завагався, а потім сказав:

— Але я не можу залишити панну саму в такому місці. Тут дуже погана публіка і...

— Надворі чекають лицарі Прелай. Щойно повернеться покоївка, я покличу їх.

— Тут дуже сумнівне місце. Мені ніяково, що вам доводиться споглядати таке неприємне видовище.

— Це вже клопіт моїх зорових нервів. Не переймайтеся.

Чому він ніяк не йде? Я вже вирішила: якщо Авіан ще трохи повагається перед моїми очима, я почну серйозну розмову про математику. Саме в цей момент хтось втрутився в нашу бесіду.

— Пане капітане, залиште вже в спокої дорогоцінні зорові нерви панни.

«Що це за розкішний голос?»

Я здивовано озирнулася.

— Виконуйте те, що наказала панна, і йдіть у справах.

Поруч зі мною вже стояв стрункий, але міцно збудований молодик без маски.

«О? Цей чоловік...»

То був той самий неймовірний красень, якого я якось зустріла в крамниці дрібничок. У нього була настільки приголомшлива зовнішність, що, хоча ми жодного разу до пуття не розмовляли, я миттєво його впізнала.

— Я сам безпечно супроводжуватиму панну.

Авіан від несподіванки аж злегка відступив назад. Для нього, капітана гвардії та високопоставленого аристократа, така розгубленість була рідкістю. Але це було зрозуміло — власник голосу був занадто вродливим.

— Пане капітане, ми зустрічаємося вперше.

Ми з Авіаном на мить завмерли в німому заціпенінні. Тим часом чоловік ввічливо відрекомендувався:

— Я — Чезаре Левін.

Це був витончений і бездоганний етикет. Проте його погляд був гострим, як лезо, а в голосі відчувалася сила. Навіть посеред цього хаосу він залишався незворушним і спокійним.

Я вражено вставилася на нього.

«Цей чоловік — Чезаре Левін?»

Людина, яку я саме збиралася шукати, прийшла до мене першою!

При цьому його чисте й охайне обличчя дивовижним чином пасувало цьому розпусному місцю. Він сильно відрізнявся від Авіана, який виглядав тут чужорідним елементом. У такій атмосфері в його золотавих очах, здавалося, проблискувала якась небезпечна звабливість. Складалося враження, що де б він не був, він повністю опановує навколишній простір.

Поки я зачудовано спостерігала за ним, Авіан першим оговтався. Кліпнувши очима, він простягнув руку для потиску.

— О, маркізе Левін. Я багато чув про вас. Приємно познайомитися, я — Авіан Лісініс.

Чезаре ледь помітно посміхнувся і потиснув руку.

Авіан безперечно був більш мускулистим, але, як не дивно, саме від Чезаре віяло владнішою аурою. Чезаре промовив спокійним голосом, пильно дивлячись на Авіана:

— Ми з панною Кіаною знайомі. Тому, пане капітане, не турбуйтеся і ведіть злочинця.

Це був лагідний тон, до якого неможливо було прискіпатися. Проте в ньому відчувалася ледь вловима зверхність. Його ввічливість була настільки ідеальною, що створювала атмосферу холодної та жорстокої людини. Від нього віяло непересічною енергією — здавалося, він тримається осторонь від усього з відтінком іронії.

— Це справді так? — зрештою обережно запитав Авіан, дивлячись на мене.

Насправді ми не були знайомі. Але це не мало значення. З таким обличчям я дуже хотіла познайомитися. Можна було зробити це просто зараз. Я впевнено кивнула:

— Так, це правда. Тому йдіть першим і швидше розкрийте, хто стоїть за тим клятим самозванцем.