Розділ 27 — Розділ 27

На вулиці Елвенз, будинок 28, розташовувався маєток Чезаре. Покинувши Клубний дім, я вирушила туди в кареті.

Сівши в досить поважній вітальні, я замовила каву, ігноруючи суворий погляд своєї покоївки-шпигунки. На щастя, кава виявилася надзвичайно смачною.

«У цьому домі знаються на каві».

— Кава справді чудова.

— Так. Ми використовуємо зерна з регіону Солітер, обсмажені не пізніше трьох днів тому. Кислинка досить унікальна, чи не так?

— .......

Вона була просто смачною, але пояснення було зайве детальним.

— Скуштуйте також шоколадний мус. Він добре пасує до кави.

Я поклала до рота маленький шматочок мусу, який він запропонував, і кліпнула очима.

«Що це? Чому він такий серйозний щодо їжі?»

Проте аромат шоколаду був настільки неймовірним, що я знову була вражена.

— Ой, це справді смачно. Маркізе, ви теж пригощайтеся.

— А... я вдячний, але не варто.

Чезаре, який зі спантеличено-втішеним обличчям спостерігав за тим, як я їм, промовив:

— Після нещасного випадку я майже не відчуваю смаку.

— О.

«То він тримає вдома такі делікатеси, навіть не відчуваючи їхнього смаку?».

Він і справді був дивною людиною. Здається, він сприйняв мій погляд за співчуття, бо тихо засміявся й додав:

— Це дрібниці. Не переймайтеся.

Ну, я не те щоб аж так переймалася... Утім, зараз це було не головним.

— Вибачте, якщо я вас збентежила тоді.

Я відсьорбнула кави й змінила тему.

— Насправді я не збиралася викладати все отак раптово.

— Гм.

Чезаре пив чай із бездоганною виправкою. Він виглядав цілком розслабленим, наче його нещодавня розгубленість мені просто привиділася. Його напівприкриті очі навіть випромінювали певне задоволення. Він пильно глянув на мене з цікавістю й запитав:

— То чому ж ви бовкнули таке ось так раптово?

І так сталося, що ми з Чезаре заговорили одночасно:

— Якщо вам сподобалося, як я вчасно з’явився, щоб запропонувати супровід...

— Я подумала, що якщо ви ведете таке нікчемне життя, вештаючись Клубними домами, то до вас можна поставитися просто й легковажно...

На мить запала тиша.

— Пху-ха!

— Кхек.

Я почула, як моя покоївка-шпигунка та велетень-помічник Чезаре щосили намагаються стримати сміх. Але був один призовний дух, який сміятися не соромився.

— <А-ха-ха-ха! Як смішно! Цей вишуканий красень, від якого тхне лихою силою, схоже, прорахувався! А-ха-ха-ха! То ось чому він був у такому піднесеному настрої? А-ха-ха!>

— Піякі.

Я суворо притиснула голову Піякі пальцем і попередила:

— Не смійся так сильно. Посміємося разом потім у кареті. Так буде веселіше.

Чезаре зітхнув і приклав руку до лоба. Потім промовив із ноткою приголомшення:

— Здається, ваш метод виховання призовного духа дещо хибний.

— Моя внутрішня суть — суцільний безлад, тому я взагалі не здатна нікого виховувати. Хіба що в математиці чи науці, де немає місця суб'єктивним оцінкам.

Я пильно подивилася на Чезаре й додала:

— Ну, ви, маркізе, теж не схожі на зразкового вихователя. Вештаєтеся Клубними домами.

— Я пішов туди вперше лише тому, що мав справу.

— Ви чули, що люди казали гвардійцям? «Я сьогодні вперше прийшов за компанію з другом!». Я чула цю фразу, мабуть, разів сто.

— Але я справді був там уперше. Справу вже завершено, тож повертатися мені немає потреби.

— Ну, нікому з нас уже немає потреби туди повертатися, раз власника заарештували.

Я ледь помітно посміхнулася. Чезаре мовчки спостерігав за мною, а потім видав здавлений смішок.

— Виходить, дарма я поспішав завершити справу, щоб чимшвидше запропонувати вам супровід.

— Прошу?

— Але ви так гарно посміхаєтеся, що я навіть не можу нічого заперечити.

Зачекайте-но.

Невже цей чоловік щойно сказав, що я... гарно посміхаюся? Усі казали, що моя посмішка моторошна! Дивно, але його погляд був надзвичайно ніжним. Ми ж бачилися лише вдруге, чи не так?

Проте, коли такий вродливий чоловік дивиться на тебе так приязно й глибоко, серце мимоволі здригається. Його зовнішність була неперевершеною, а манери — ідеальними. Тепер, якби наші характери, уподобання, почуття гумору, цінності, інтелектуальний рівень та ще близько сімдесяти восьми змінних збіглися, я б і справді захотіла спробувати, що воно таке — кохання.

Звісно, його походи в Клубні доми трохи розчарували, але ж ідеальних людей не існує.

«Якщо це був єдиний недолік, я можу заплющити на нього очі. Однаково він більше туди не піде».

Прийшовши пропонувати фіктивні стосунки, я раптом захотіла справжніх і подумки вже почала обирати місце для медового місяця. Якщо Меліса досхочу натішилася романами, то чому б і мені хоч раз не спробувати?

— Хай там як, я б хотів почути вашу історію.

Здавалося, його нещодавнє сум’яття залишилося в далекому минулому — він уже повністю повернув собі самовладання.

— Чому панна заговорила про кохання, чи то пак контрактні стосунки?

Кожен його жест був надзвичайно витонченим. Проте слово «кохання», вимовлене його голосом, прозвучало якось особливо солодко. Від цього дивного контрасту я мимоволі здригнулася.

— А, кхм-кхм. Бачите, у чому справа.

Я прочистила горло, опанувала себе й рішуче продовжила:

— Пам'ятаєте того нахабного Родріго Пербуса? Якого ви бачили в крамниці дрібничок.

— Ви про того кухаря-самоучку з очима кольору багнюки?

— Саме так. Цей покидьок сьогодні вранці врешті-решт освідчився мені. Ба більше, він додав до пропозиції лист із підтримкою від принца Гітона.

Я драматично опустила чашку з кавою, але обличчя Чезаре залишалося спокійним. Ну справді, навіть якщо це чужа справа, хіба можна бути таким незворушним? Він навіть ледь помітно погойдував ногою, наче вже все знав.

Відчувши ніяковість, я продовжила тихіше:

— Хай там як... Якщо я просто відмовлю йому без вагомої причини, це виглядатиме так, ніби рід герцога Прелай йде на прямий конфлікт із волею імператорської родини.

— Гм.

— Дідусь каже просто ігнорувати, але я не хочу давати їм привід для зачіпок.

— Це досить дивно.

Тон Чезаре, навпаки, натякав, що нічого дивного в цьому немає. З виглядом людини, яка дивиться на ситуацію з висоти, він злегка посміхнувся й промовив:

— Навіщо принцу Гітону вдаватися до такого дріб’язкового приватного тиску на родину Прелай?..

— Родріго й принц Гітон завжди були близькими друзями, — відповіла я, заскреготавши зубами. — Родріго взагалі втирався в довіру до членів імператорської родини. Навіть із кронпринцом, що зник безвісти, вони були нерозлийвода...

— Гм.

— Ця людина покладає все своє життя на зв’язки. Типова риса нездар. Але це зараз неважливо...

Чезаре байдуже кивнув і підняв свою чашку.

— Ви ж маєте прохання до мене? Я розпочну дослідження магічних інструментів, які ви так хотіли. Але натомість...

Я ковтнула слину й випалила на одному диханні:

— Удавайте на людях, що ми зустрічаємося.

Рука Чезаре з чашкою завмерла в повітрі.

— Це єдиний спосіб елегантно уникнути тиску принца Гітона. Навіть імператорська родина не може розлучити закоханих.

Чезаре мовчки втупився в мене.

Я спокійно пила каву. Я була впевнена в результаті. Чезаре неймовірно наполегливо вимагав від Академії досліджень магічних інструментів, постійно збільшуючи суми грантів. Тож моя пропозиція мала його зацікавити.

— Ви ж бачили наукові статті Академії. Знаєте, що замовити дослідження особисто в мене буде значно швидше й ефективніше, ніж просто вливати гроші в Академію.

— Знаю. Саме тому я й шукав вас у тій крамниці.

Отже, того дня він прийшов саме через магічні інструменти. Якщо він кинувся до мене, щойно я прибула до столиці, мені стало цікаво — наскільки ж неймовірну річ він хоче створити?

— Скажу чесно, я вагаюся, — повільно промовив Чезаре, і в його голосі справді відчувалися роздуми. Я поспіхом додала:

— Ми розійдемося в слушний момент, коли обставини зміняться. Можливо, це не займе багато часу.

Насправді фіктивні стосунки могли непомітно перерости у справжні, тому мені було трохи шкода додавати такі слова.

— Гм.

Чезаре нічого не відповів. Хіба це таке складне питання?... Як на мене, це значно корисніше, ніж тинятися Клубними домами. Після короткої паузи він широко посміхнувся й раптом мовив:

— Колишній я ніколи б не вдався до підступних методів... Але за останні кілька років я неабияк змінився.

— Прошу?

Це було якесь загадкове зауваження. Поки я спантеличено кліпала очима, він раптом простягнув мені руку.

— Панно Кіано, сподіваюся, ви не пошкодуєте про це. Давайте укладемо угоду.

— Я так і знала! Обіцяю, що ви не пошкодуєте.

Я мерщій схопила його за руку. Він дивився на мене з посмішкою й додав повільно, наче спокушаючи:

— Панно, навіть якщо завтра ви захочете забрати власні слова...

Здавалося, його погляд прошиває мене наскрізь. Від цього впевненого й водночас небезпечного блиску в його очах я мимоволі здригнулася.

— ...ви вже нізащо не зможете розірвати нашу угоду.

— Гм, е-е... а, так.

У цій похмурій атмосфері я, всупереч своїй звичній впевненості, на мить завагалася.