Розділ 29 — Розділ 29

Побачивши це, я спантеличено схилила голову і запитала:

— Якщо ви так турбуєтеся про мою рану, то чи не краще було б просто дати мені ліки та пластир?

— Гм, не впевнений. Адже ліки та пластир мені не повернуть.

Чезаре м’яко всміхнувся. Піякі, лопочучи крильцями, прошепотів так, щоб було чути всім:

— <Кіано, цей чоловік здається мені вельми підступним!>

Проте Чезаре не знав одного: я зовсім не з тих, хто повертає речі, подаровані іншими.

***

Зустріч із Чезаре в Клубному домі була несподіваною, але, так чи інакше, усі справи вдалося владнати.

Перед тим як сісти в карету, я простягнула одну золоту монету покоївці-шпигунці. Це була саме та монета, яку я витягла з гаманця, який віддала Чезаре.

— Це тобі, шпигунко.

— …Що?

Цінність золотої монети була величезною. Очі покоївки-шпигунки округлилися від подиву.

— Ти швидко обміняла фішки на гроші, тож цілком заслуговуєш на бонус.

— Я... я лише виконувала наказ...

— Саме за те, що добре його виконала, я й даю винагороду. Сподіваюся, ти й надалі дбатимеш про свою витривалість, щоб успішно справлятися з подібними дорученнями. Бо моя власна фізична форма — просто жахлива.

— Панно-о-о-о...

Обличчя покоївки-шпигунки переповнив відвертий захват. Що не кажіть, а там, де є гроші, завжди знайдеться місце для щирих почуттів.

Я велично кивнула і разом із Піякі піднялася в карету. Поки ми їхали додому, Піякі збуджено тріпотів крилами.

— <Це було так весело, Кіано!>

— Справді? І що ж тобі сподобалося найбільше?

— <Те ідеальне обличчя того похмурого чоловіка! На нього було приємно навіть просто дивитися!>

— Скажи? Він і справді неймовірний.

Виявляється, що в магічних птахів, що в людей — смаки однакові. Ми на деякий час замовкли, кожен по-своєму згадуючи в деталях обличчя Чезаре. Після цього я погладила Піякі по голові й прошепотіла:

— Розважився? Тоді час і до роботи, Піякі?

— <Га?>

— На мою адресу вже могла прийти відповідь.

Піякі подивився на мене з недовірою.

— <О боже, Піякі тільки-но повернувся, а ти знову змушуєш мене працювати...>

— Взагалі-то, ти мав би працювати й досі. Але ти повернувся швидше, ніж очікувалося, тож не нарікай на долю.

— <Це... це якесь свавілля!>

— Нехай і свавілля, зате цілком логічне. Швидше вирушай.

— <Кіано!> — вигукнув Піякі. — <Ти ще дечого не знаєш. Час, необхідний для того, щоб передати щось від тебе, і час, щоб отримати щось для тебе, відрізняється!>

— О, то швидкість передачі та прийому різна?

— <Так! Ми використовуємо Потойбіччя для транспортування. Доставити щось туди і винести щось звідти — це різні речі за часом...>

— І в чому суть?

— <Суть у тому, що на доставку чогось потрібно значно більше часу! Коли я був з Мелісою, це займало близько місяця!>

Отже, щоб принести відповідь, потрібно більше часу. Я одразу ж прокоментувала це додаткове пояснення:

— А мені яке до того діло? Місяць чи тиждень — просто доклади максимум зусиль і принеси мені відповідь.

— < Кіано, але ж попереду стільки всього цікавого...> — Піякі явно не хотілося йти. — <Завтра розпочинаються твої фіктивні стосунки з тим похмурим чоловіком, а якщо за той час, поки мене не буде, ви візьмете та й закохаєтесь одне в одного!>

— Ну, тоді що поробиш? Розважатимусь сама, поки тебе не буде.

— <Ого... ну і характер...>

— Тому лети, Піякі. Якщо в моїй скриньці є лист, принеси його мені. — а потім я додала цілком серйозно, згадуючи часи свого викладання: — І, як я вже казала, спробуй зробити це трохи швидше.

— <Та це ж не залежить від мого бажання...>

— Якщо постараєшся — вийде. Спочатку спробуй, а там побачим. Коли звикаєш докладати зусиль, це стає способом життя.

— <Що за нісенітниця? У тебе є бодай якісь докази?>

Я спокійно відповіла:

— Закон інерції.

— <...> — Піякі насупився і відвернувся. — <Щоб та магічна інженерія крізь землю провалилася...>

***

Маєток Чезаре після від’їзду Кіани.

Чезаре негайно підвівся, вмився і перевдягнувся. А потім байдуже наказав слузі:

— Одяг, у якому я сьогодні виходив, спалити. Запах, що в’ївся в тканину, просто огидний.

Будучи надзвичайно чутливим до всього навколо, він не міг терпіти сморід Клубного дому, що залишився на речах. До того ж він був схильний до патологічної чистоти, тому не хотів одягати ці речі знову навіть після прання.

Раптом його погляд зупинився на столі у вітальні. Там лежала покинута хустинка Авіана. Чезаре подивився на неї і спокійно мовив до слуги:

— Завтра вранці віднеси це пану Авіану з дому герцога Лісініс.

На його обличчі з’явилася вдоволена усмішка, наче в хижака в гарному настрої.

— І обов'язково додай, що це повертає маркіз Левін.

***

«Хоч би нічого не було, хоч би нічого не було...»

Перебуваючи в просторі Потойбіччя, Піякі тихесенько молився.

«Тільки б там було порожньо...»

Йому хотілося швидше повернутися у світ людей. А точніше — бути поруч із Кіаною.

І похід у Клубний дім, і зустріч із Чезаре були неймовірно захопливими. Хоча він не казав про це Кіані, щоб не засмучувати її, але, маючи власну свідомість, Піякі мимоволі порівнював її з Мелісою.

М’якосерда Меліса та затята Кіана були цілковитими протилежностями.

«Дивно. Вона стала моєю господаркою зовсім нещодавно...»

Піякі здригнувся, згадавши незворушне обличчя Кіани.

«Але я слухаюся її наказів значно старанніше, ніж будь-коли раніше».

Коли він був із Мелісою, то часто байдикував та відлинював від роботи. Але Кіана мала таку приховану харизму, що йому ніяк не вдавалося взяти над нею гору.

«І це справді дивно».

Піякі спантеличено похитав головою.

«Я відчуваю в собі значно більше сили, ніж коли був із Мелісою».

Взагалі-то Піякі не вважався могутнім призовним звіром. Він міг переносити лише дрібні речі, які вміщалися в дзьобі. А оскільки це займало багато часу, великої користі від нього не було.

Він вважав такі обмеження своїх здібностей природними, адже Меліса належала до побічної гілки роду. Не так багато представників побічних ліній взагалі могли прикликати духів. Та й сили їхні зазвичай були суттєво обмежені, зокрема часовими рамками. Не дарма прямих спадкоємців роду Прелай цінували понад усе.

Тож Піякі просто жив собі в своє задоволення поруч із Мелісою, роздаючи поради. Саме тому йому було так важко звикнути до постійних доручень Кіани.

Його прикликала саме Меліса, але поруч із Кіаною він відчував, як його сили зростають.

«Хіба таке можливо?»

Він був упевнений, що назавжди залишиться слабким духом побічної гілки...

«Погляньте на це».

Піякі ковтнув слину, дивлячись на записку, що вже була в його дзьобі.

«Вже перемістив...»

В особистій скриньці Кіани лежала записка, що прийшла сьогодні. Щоб ніхто не помітив, Піякі використовував Потойбіччя для її переміщення. Тепер залишалося лише повернутися з цим листом до Кіани.

Коли він був із Мелісою, переміщення предмета в Потойбіччя займало вічність... а зараз це сталося миттєво. Причому зазвичай вихід назад у світ людей тривав значно довше.

«З такою швидкістю я миттю дістануся до Кіани! Певно, це займе значно менше місяця».

Піякі був спантеличений.

«Невже... невже це і справді завдяки моїм зусиллям? Я що, справді підсвідомо старався, і тому швидкість зросла?»

Зміст записки в його дзьобі був лаконічним:

«Привіт, моя рятівнице.

Це був легкий і грайливий тон, проте в ньому вчувалась нотка ніжності.

У мене все добре.

Навіть попри те, що автор приховував себе, почерк був надзвичайно вишуканим.

Якщо ти раптом опинилася в скрутному становищі — не хвилюйся.

Ці слова, написані у спокійній манері, були сповнені непохитної впевненості.

Скоро все владнається».