Розділ 3 — Розділ 3

Піякі ще дуже довгий час не міг забути те приголомшливе видовище. Стіни, вщент заліплені нотатками, а посеред них — Кіана Елі Прелай , яка сиділа в окулярах із цілком виснаженим виглядом.... Чесно кажучи, це скидалося не на старанність, а на справжнє божевілля.

— Тримай.

Її чарівне рожеве волосся було розпатлане, а ясно-зелені очі сяяли так завзято, що це виглядало навіть моторошно. Картатий візерунок, яким було оздоблене все — від резинки для волосся до кімнатних капців — лише додавав цій картині зловісності.

— Нумо, спробуймо витиснути все до останньої нейронної клітини. Докладімо максимум зусиль.

— <Я... я не дуже добре пам’ятаю деталі…> — пролепетав Піякі.

— Постарайся. Якщо докласти зусиль, можна згадати все.

Піякі й раніше здогадувався, що панна Кіана трохи дивна, але щоб вона була настільки дивною у своїй наполегливості.... Жовтий жайворонок почав розпачливо тріпотіти крильцями.

— <Панно, за-за-зачекайте! Хвилинку! Є інший спосіб!>

***

Зрештою, Піякі не довелося страждати від моїх розпитувань кілька днів поспіль.

— <Є кращий спосіб, панно Кіано! Я можу передати вам свої спогади напряму! Призовний звір здатний передавати господареві все, що бачив на власні очі!>

Піякі похитав головою і пробурмотів:

— <Якщо я піддамся цьому божевіллю, то залишуся замкненим у цій кімнаті на два тижні й буду беззупинно говорити, аж поки горло не розірветься....>

Піякі вскочив мені на голову й заплющив очі. Тієї ж миті на мене хлинув потік подій, що відбулися після мого від’їзду до Академії.

— Гей, — тихо промовила я. — Ти казав, що передаси те, що бачив. Чому воно у вигляді тексту? Це ніби....

Впорядковуючи рядки, що плавали в моїй голові, я невдоволено додала:

— Ніби я щойно прочитала книжку, де Меліса — головна героїня.

Те, що це була розповідь від третьої особи, де в центрі уваги перебувала Меліса Прелай, дратувало мене до нестями. Піякі здригнувся й відповів:

— <Панно, я... я нічого не міг вдіяти. Я був призовним звіром Меліси, тому міг бачити й чути лише те, що відбувалося поруч із нею.>

— Хм.

— <І, щиро кажучи, між мною та вами, панно Кіано, ще не встановлено ідеального заклику... тому інформація передається лише в такій формі.>

Я тяжко зітхнула й закотила очі.

«І це все, на що він здатний...».

Це справді було схоже на прочитання роману. Причому низькосортного любовного роману....

— Я знала, що Меліса популярна серед чоловіків, але це вже занадто....

Після мого від’їзду Меліса стала об’єктом кохання та одержимості багатьох чоловіків.

«Я думала, вона одразу заручиться з Родріго, а вона натомість тягнула час, тримаючи купу чоловіків у своєму "акваріумі"».

Я пробурмотіла з огидою на обличчі:

— Невже її не цікавило нічого, окрім побачень? Чому тут лише про це? Це ж чистісінький зворотній гарем.

Називати це «романтикою» було важко — радше нескінченний парад маніпуляцій. Звісно, якби це була книга, вона мала б надзвичайно оригінальний і несподіваний фінал. Один із «рибок», якого силоміць викинули з акваріуму, зрештою знищує весь рід, убиваючи всіх... І навіть не через кохання, а суто з політичних міркувань.

«Але в цьому житті Меліса житиме зовсім інакше».

Адже жриця не може не те що вийти заміж, а навіть заводити стосунки. У будь-якому разі, любовні пригоди Меліси мене не цікавили, тож я переглядала ці фрагменти неуважно.

Проте іноді траплялися сцени, де згадували мене, поки я була в Академії. Чоловіки в один голос втішали «бідну Мелісу», обов’язково згадуючи моє ім’я. Мене описували як лиходійку, що з дитинства знущалася з кузини, і як підлу сестру, засліплену заздрістю.

— «Яке щастя, що панна Кіана поїхала. Якби ця лиходійка залишалася в Імперії, тобі, Мелісо, було б ще важче...».

— «Панно Мелісо, ті рани й біль, які завдала вам у дитинстві Кіана... Я зцілю їх усі».

— «Кажуть, та негідниця нещадно мучила вас, панно Мелісо? Шкода, що вона так далеко і я не можу викликати її на дуель».

Що ж, це неприємно, але зараз не це головне.

Я зосередилася на читанні описів великих подій, що відбувалися в столиці Імперії Тейліз. Особливо мене зацікавили моменти, коли під кінець рід герцога Прелай був звинувачений у державній зраді та поглинутий трагедією.

«Це події, що мають відбутися, тож це майбутнє... Чи, оскільки це вже сталося в іншому часі, це минуле? Як мені це називати?».

Трохи поміркувавши, я вирішила називати інформацію від Піякі «оригінальною історією». Оскільки вона постала переді мною у вигляді речень, які можна було перечитувати, це справді нагадувало книгу. І хоча мене дратувало, що головною героїнею була Меліса, я почала відбирати корисні відомості.

— Хм-м-м.

Довгий час я сиділа в роздумах і підвелася лише тоді, коли небо почало палахкотіти заходом сонця.

— <Панно Кіано?> — озвався Піякі.

— Раз уже все так склалося, то з-поміж моїх ста вісімдесяти чотирьох планів....

Я рішуче зірвала кілька нотаток зі стіни й промовила:

— Я оберу комбінацію сьомого, сто двадцять другого, сто одинадцятого, сто двадцять першого, а також сто вісімдесят першого та сто вісімдесят другого планів.

— <...Що?>

— Зрештою, я єдина людина, яка знає майбутнє. Тож мені доведеться діяти особисто, чи не так?

— <Але... як саме?>

— Я негайно повертаюся до маєтку герцога в Імперії.

Саме в ту мить хтось гучно постукав у двері моєї кімнати в гуртожитку:

— Панно Кіано, вступна лекція ось-ось розпочнеться! Ректор дуже хвилюється і просить вас поспішити! Ви ж маєте виголосити промову!

Вступна лекція була амбітним заходом, який ректор підготував для абітурієнтів та їхніх батьків, що ще вагалися щодо вступу до Академії герцогства Лілоні. Адже плата за навчання — це насамперед гроші. І я зазвичай проводила для студентів короткий вступний курс з основ магічної інженерії на таких заходах.

Я була ідеальним зразком: високопоставлена аристократка Імперії та юна геніальна професорка магічної інженерії, яка досягла неймовірних успіхів.

— Так, я вже йду!

Я посміхнулася й підвелася.

— <Панно Кіано! Ви ж казали, що повертаєтеся до маєтку герцога!>

— Так. Я повернуся, але спершу дещо поверну ректорові.

— <Ого,> — пробурмотів Піякі. — <Схоже, я зараз побачу панну Кіану в усій її "лиходійській" красі. Я в передчутті. Ви ж у цьому справжня майстриня, панно.>

***

Великий зал Академії був заповнений людьми. Для закритої Академії, яка зазвичай суворо контролювала доступ сторонніх, це було рідкісне видовище. Захід уже тривав, і як тільки я увійшла, ректор, що стояв на трибуні, з усмішкою представив мене:

— А зараз запрошуємо панну Кіану Елі Прелай провести коротку лекцію для наших майбутніх першокурсників.

Я велично підійшла до трибуни, стала поруч із ректором і ввічливо привітала присутніх:

— Вітаю, я — Кіана Елі Прелай. Зараз я перебуваю на етапі здобуття докторського ступеня.

Щороку я читала такі лекції, і вони були настільки блискучими, що багато студентів одразу подавали заявки на вступ.

— Магічна інженерія базується на математиці та науці. Розпочнемо з кількох простих прикладів із галузі фізики.

Початок був таким самим, як і кожного року. Ректор по-батьківськи всміхнувся й поплескав мене по плечу:

— Докторка Кіана — гордість нашої Академії та моя найдорожча учениця, яку я ціную більше за власних дітей. Її лекції завжди неперевершені, тож готуйтеся до захопливого видовища.

Як я і очікувала, від дотику його руки до мого плеча мене пересмикнуло від огиди. Те, що він здав мене імперським військам — ну що ж, нехай. Влада Імперії могутня. Але він принаймні не мав би посміхатися мені в обличчя, згадуючи про мої «патенти», поки мене забирали. Або не мав би тримати мене тут як рабиню Академії, розкидаючись словами про те, що я дорожча за його власних дітей.

Ректор був покидьком, який тиснув на мої найвразливіші місця, використовуючи удавану любов і турботу як приманку.

— Так. Моя лекція вас точно не розчарує.

Я променисто всміхнулася, скинула руку ректора зі свого плеча й дзвінко почала розповідь:

— Наука зовсім поруч із нами. Наприклад....

Я взяла пляшку води, приготовану для лектора.

— Ось це — гравітація.

І з цими словами я перекинула пляшку просто на голову ректора, виливаючи воду йому на лисину, приховану під перукою.

— Ой! Хлюп... Кха! Кіано... що ти....

— Йде лекція, пане ректоре. Не заважайте. Дивіться уважно, я покажу наступний приклад.

Поки ректор намагався оговтатися, я щосили заїхала йому по обличчю. Від гучного звуку ляпаса в глядачів відвисли щелепи. Ректор витріщив очі й закричав:

— Що ви коїте?! Це ж боляче!

— Чудове пояснення, пане ректоре. Мені теж боляче. Отже, це — третій закон Ньютона: закон дії та протидії.

Глядачі дивилися на нас із виразом обличчя «Це що, частина програми?». Працівники Академії навіть захоплено кивали: «Цього року лекція справді креативна. Цікаво».

— Далі: будь-яке тіло під час руху здійснює певну траєкторію.

Я солодко посміхнулася, схопила перуку ректора і жбурнула її у вікно.

— А ось це — рух тіла, кинутого під кутом до горизонту.

Ті, хто навіть не здогадувався про існування перуки, завмерли в шоці. А студенти в перших рядах задоволено перешіптувалися:

— Ого, тут навчання справді веселе!

— Яка цікава подача матеріалу!

Ректор, не знаючи, що робити, розгублено витирав воду з обличчя.

— Як бачите, наука прихована в кожному явищі. В нашій Академії ми досліджуємо ці закони, щоб обробляти магічну силу і створювати корисні магічні інструменти. Ось це — надміцний клей, патент на який ми отримали зовсім нещодавно.

Я дістала папірець із написом «Сміття» і вліпила його ректорові просто на лоб.

— Що... що це таке?! — заверещав він.

— Він надзвичайно міцний, тож без спеціального розчинника його не віддерти. Ось такі прості, але ефективні речі ми створюємо.

Я востаннє посміхнулася, кинула магічний пристрій на підлогу й звернулася до аудиторії:

— Навіть якщо лекція вас вразила, краще сюди не вступайте. Тут ви лише змарнуєте життя. Дякую за увагу.

Після цих слів я спокійно вийшла із залу й сіла в карету, що прямувала до Імперії.