Розділ 30 — Розділ 30

Наступного ранку.

Щойно я розплющила очі, як відчула, що в герцогському маєтку панує метушня. Я підвелася, нашвидку причепурилася й покликала покоївку-шпигунку.

— Чому такий гамір?

— Ох, річ у тім… — розгублено промовила покоївка-шпигунка. — Панно, зараз уся столиця стоїть на вухах.

— Боже мій. Невже сталося щось іще більш приголомшливе, ніж моє повернення?

— Так! До того ж молодий пан Джуліус щойно прибув і шукає вас.

— Ого. І коли тільки совість встиг відростити? Тікав із дому бозна-коли, а тепер приходить чи не щодня. Це тому, що Алекса немає?

Я цокнула язиком, оцінивши таку зухвалість, а тоді, схиливши голову набік, запитала:

— Якщо це принц Гітон та пан Родріго знову завели суперечку про моє одруження…

— Ні, панно, — похитала головою покоївка. — Зараз принцу Гітону точно не до цього.

— Га?

— Кажуть, учора в Клубному домі з'явився кронпринц і намагався вбити свого колишнього вчителя!

У мене від подиву відвисла щелепа.

Що за дивина? Чому події розвиваються так швидко? Хоча я й бажала цього, така стрімкість мене трохи приголомшила.

Насправді в оригіналі кронпринц починає поступово стискати зашморг на шиях тих, хто завдав йому болю, саме таким чином. Не розкриваючи своєї особи, він одним за одним жорстоко розправлявся з учасниками того самого пікніка, під час якого він зник.

«Але ж це мало розпочатися лише за кілька місяців».

До того ж місцем розправи над першою жертвою був аж ніяк не Клубний дім. Поки я розмірковувала над цим, покоївка-шпигунка додала:

— Молодий пан Джуліус чекає в кабінеті герцога, тож краще вам почути все безпосередньо від нього.

— Так і зроблю.

Я негайно побігла вниз до дідусевого кабінету.

Джуліус, вбраний у надзвичайно вишуканий одяг, пив чай разом із дідусем.

— Ти прокинулася, — лагідно мовив дідусь, відсьорбуючи чай, і водночас штурхнув ногою Джуліуса, що сидів поруч. — Сідай.

Так сталося, що я опинилася на найближчому до дідуся місці. Він подивився на мене й запитала:

— А як щодо сніданку?

Це було просте запитання, але в ньому відчувалося щось таке, що змушувало людину напружитися. Звісно, я не знітилася й відповіла:

— Прибігла сюди, щойно встала, тож пропустила його.

— Не їла?

— Ну, скажімо так, я просто вирішила відкласти його на потім.

Почувши мої слова, дідусь негайно наказав слугам:

— Тоді принесіть сніданок для Кіани сюди.

— Сюди?

— Ти прийшла сюди, навіть не поснідавши, тож як я можу змусити тебе знову йти аж до їдальні?

Ні, але як можна снідати в робочому кабінеті… Я замахала руками, збираючись негайно відмовитися.

— О, мені достатньо буде кави…

— Не можна пити каву натщесерце.

— Тоді я щось з'їм, а потім каву…

— Я подумаю про це після того, як ми почуємо висновок пана Кайлона.

Пан Кайлон був особистим лікарем герцогського маєтку.

Ні, то що, тепер мені навіть каву доведеться пити з дозволу лікаря?!

Я обурено гупнула по столу й почала протестувати:

— Я дуже молода і здоров…

Джуліус спритно витяг із-за пазухи люстерко й підніс до мого обличчя.

Я миттєво розтиснула кулак і замовкла. Як не крути, моє обличчя не виглядало здоровим. Хоч як поглянь — типовий образ людини, що от-от помре від перевтоми в лабораторії.

— Скориставшись нагодою, приберіть із маєтку все, що шкодить здоров'ю Кіани.

— Слухаюсь! — вигукнула покоївка-шпигунка бадьоріше, ніж будь-коли.

***

Невдовзі стіл у кабінеті був заставлений наїдками. Поки я приголомшено кліпала очима, дідусь підсунув до мене тарілку з супом.

— З'їж це теплим на порожній шлунок.

Джуліус, нарізаючи поруч сосиски, додав:

— Ти така виснажена, чи вистачить у тебе сил навіть ножа тримати? Давай я тобі наріжу.

— Якщо так подумати, то твої зап'ястки виглядають зовсім безсилими. Кіано, може, потримати тобі тарілку з супом?

Я протестувально вигукнула:

— Я не хвора!

У відповідь усі подивилися на мене з виразом обличчя «ти за крок до шпиталю».

Оскільки це були представники роду Прелай, їхні обличчя були водночас прекрасними й моторошними, тож я здригнулася й одразу здалася.

— Я… я поїм сама. Це буде замість… вправ.

Тільки після згадки про вправи дідусь і Джуліус нарешті відсторонилися. Мені нічого не залишалося, як зітхнути й почати їсти. Насправді мені було начхати на сніданок, я понад усе хотіла влити в себе каву на порожній шлунок.

Щоразу, коли я клала шматочок їжі до рота, дідусь і Джуліус задоволено всміхалися й зітхали. Вони бурмотіли щось на кшталт: «Ми не могли нормально годувати її шість років, тож маємо як слід годувати наступні шістдесят».

А тоді додали ще жахливіші слова про те, що заборонять мені дослідження й змусять лише байдикувати та їсти, щоб мої «клітини мозку нарешті округлилися».

Лише коли я закінчила трапезу, дідусь кивнув і промовив:

— Кіано, я хочу ще раз подякувати тобі за порятунок Хоу. Через розправи в Академії та пропозицію Родріго я був занадто заклопотаний і не зміг подякувати тобі належним чином.

На обличчі дідуся з'явився вираз задоволення.

— Я неодмінно віддячу тобі, тож скажи, якщо чогось бажаєш. А ти, Джуліусе, тепер згинь звідси.

— Що? Чому це я маю йти?

— Це момент моєї вдячності Кіані, який сенс тобі тут залишатися?

— Якщо так ставити питання, то мені теж є за що подякувати Кіані.

Джуліус соковито іронізував із в'їдливим виразом обличчя. А тоді швиденько звернувся до мене:

— Кіано, кажуть, ти вчора завітала до Клубного дому й випадково впіймала злочинця, який обожнював мій стиль? Дякую тобі.

— …Може, не обожнював, а видавав себе за тебе?

— Невже комусь іще заманеться видавати себе за мене?

Джуліус знизав плечима, зовсім не виглядаючи здивованим.

Ясно, він уже про все знав. І, безперечно, не відчував особливої загрози. Саме тому він, мабуть, залишив усе як є… Здавалося, він не був мені особливо вдячний. Просто не хотів поступатися дідусеві.

— Але як ти дізналася, що власник Клубного дому — це розшукуваний злочинець, за яким полював рід герцога Лісініс?

— О, почула про це в герцогстві Лілоні, — недбало кинула я.

Все одно Алекс рознесе ту Академію вщент, тож перевірити мої слова буде неможливо.

— Підслухала, як про це теревенив якийсь професор в Академії. Навіть не пам’ятаю хто. Ну, для тих людей справи Імперії — чужий клопіт, тож вони й не думали, що треба стежити за язиком.

— Розумію.

Джуліус просто кивнув і пропустив це повз вуха.

— У будь-якому разі, Кіано, це не головне.

Та що ти кажеш, це якраз було важливо!

— Того дня в Клубному домі з'явився кронпринц.

— Що за нісенітниця?

— А нісенітниця ось у чому… — почав Джуліус із серйозним поглядом. — Там був один чоловік середнього віку, Орка Седес. Наскільки я чув, це той самий тип, із яким у тебе виникла суперечка за столом для блекджека.

— А, той дядько-невдаха, що змарнував своє життя?

— …Він був вихідцем з імператорської гвардії та вчителем фехтування кронпринца. Він був поруч, коли Його Високість упав зі скелі під час того пікніка.

— Гм.

Хоча його тіло було в жахливому стані, на руках я помітила мозолі — мабуть, він справді колись володів мечем.

«Він ще щось бурмотів про колишні часи».

Ймовірно, якщо він був учителем фехтування кронпринца в гвардії, то колись справді був неабияким майстром. Адже всі прославляли кронпринца як таланта, що мав стати наймолодшим майстром меча.

— Після того як Його Високість кронпринц зник, Орка заявив, що відчуває глибоку відповідальність, покинув усе й пішов у відставку з гвардії.

— І через це «відчуття відповідальності» став ігроманом?

— Ну, можна й так сказати… — Джуліус тихо зітхнув і продовжив. — У будь-якому разі, Орка зараз здійняв галас, стверджуючи, що бачив кронпринца в тій метушні. Ти нічого про це не знаєш?

— Зовсім нічого.

Мої спогади про Орку уривалися десь посередині. І це не дивно, адже після наказу заарештувати Аліна я була надто зайнята Авіаном, щоб зважати на оточення. Мабуть, у тому хаосі, коли варта ловила Аліна, Орка теж кудись завіявся.

— За словами Орки, до нього підійшов кронпринц зі сріблястим волоссям та в масці й намагався його вбити.

— І де ж зараз цей «кронпринц, що повернувся»?

— Кажуть, він миттєво зник, наче його й не було.

Я вдала, що нічого не знаю, і обережно закинула вудку:

— …Може, йому просто щось привиділося? Чи він з'їхав з глузду. Він же тоді був добряче напідпитку.

— Усі так і думають… але сам він тремтить від страху, запевняючи, що це точно був кронпринц. Каже, що той намагався його вбити, але зрештою лише покалічив так, що він тепер не може рухатися. Особливо… — Джуліус зітхнув і додав: — Кажуть, його праве зап'ястя було буквально розшматоване. До речі, ти теж поранила зап'ястя?

— Ой. Мені здається, воно зараз відпаде. А що, як я більше не зможу ним користуватися? Мені аж страшно стало.

Коли я зробила плаксиве обличчя, Джуліус поспіхом оглянув мою руку й пробурмотів:

— …Хоч як би я не хотів тебе опікати, але це вже справді занадто сильне перебільшення.

Вчора ввечері я негайно покликала лікаря Кайлона, і він наклеїв мені пластир. Орка лише злегка подряпав мене, тож насправді нічого серйозного не було.

У будь-якому разі, ця подія справді могла перевернути столицю. Досі не було знайдено навіть людини, схожої на кронпринца. Поступово всі почали забувати про нього, вважаючи, що наступним імператором точно стане Гітон. І тут раптом з'являється хтось, хто напівбожевільно кричить про повернення кронпринца — звісно, це всіх шокувало.

— Але навіть якщо кронпринц повернувся, навіщо йому вбивати свого колишнього вчителя? Кажуть же, вони були дуже близькими.

На моє наївно-безневинне запитання Джуліус лише знизав плечима. Дідусь, який мовчки слухав нашу розмову, теж нічого не сказав, лише зробив ковток чаю.

Безперечно, ми всі думали про одне й те саме. Але ніхто не наважився вимовити це вголос.