Розділ 34 — Розділ 34

— О-о-о!

Імператор радісно заплескав у долоні, і в той самий момент висока гілка дерева Тейліз, якої торкнувся еліст, яскраво засяяла. Хоча вітру не було, дерево почало погойдувати гілками, наче в танку.

— Схоже, дерево Тейліз у чудовому гуморі!

Це меркантильне дерево було вельми задоволене, і Імператор поспіхом приклав до нього руку. Потім він усміхнувся мені й мовив:

— Я подякую тобі як слід уже після того, як піднесу молитву.

— Слухаюся, Ваша Величносте.

— Це може зайняти певний час, тож, якщо тобі нудно, можеш поки погомоніти про щось.

— У такому разі, я продовжу пояснювати вашим гвардійцям принципи виштовхувальної сили. Можливо, їм цікаво дізнатися більше.

— ...Там ще залишилися якісь пояснення?

— Так. Якщо забажаєте, після завершення молитви я можу і вам...

— Не варто. Я бачу, що мої гвардійці просто згорають від цікавості до цієї теми, тож не зупиняйся, продовжуй.

— Зрозуміла вас.

Гвардійці подивилися на Імператора з таким виразом обличчя, наче їх щойно зрадили. Проте Імператор навіть не озирнувся; він повернувся до дерева і заплющив очі.

На мить усі затамували подих. Виникло ілюзорне відчуття, ніби дерево Тейліз та Імператор стали єдиним цілим. Він стояв непорушно, мов саме дерево, занурений у молитву. Тим часом висока гілка, наче на знак повного задоволення, продовжувала осяйно тріпотіти.

Та невдовзі диво перетворилося на рутину, і за кілька хвилин усім стало байдуже. Не дарма Імператор порадив нам розважитися розмовами. Я з усмішкою повернулася до гвардійців.

— ...Тож, на чому я зупинилася?

Давненько я не читала лекцій, тож почувалася дуже натхненно.

— Теоретично можна було просто розпалити багаття. Але я використала термокамінь, щоб випадково не підпалити саме дерево.

Час минав непомітно, поки я завзято пояснювала все гвардійцям, які виглядали так, ніби їхні душі вже покинули тіла.

— Мову науки ми виражаємо через формули, саме тому математику називають мовою всесвіту…

Минуло зовсім небагато часу, як Імператор розплющив очі. Щойно він ворухнувся, завершуючи молитву, гвардійці миттєво відреагували.

— Ваша Величносте! Ми вже почали хвилюватися, що молитва надто затягнулася.

— Спливло чимало часу, Ваша Величносте.

— Ви молилися так довго. Перший Імператор неодмінно відчує вашу щирість.

Імператор усміхнувся і поплескав гвардійців по плечах, наче все зрозумів.

— Так, я палко молився, щоб Ед швидше повернувся додому, а якщо є причини, що заважають йому, — щоб вони якнайшвидше вирішилися.

Я мовчки спостерігала за виснаженим обличчям Імператора. Це було обличчя батька, який не полишає надії на дитину — обличчя сповнене туги й відчаю.

— Панно, я справді вдячний тобі.

Він вичавив із себе посмішку.

— Можливо, з боку здається дивним так відчайдушно чіплятися за щось ефемерне, але батьківське серце буває вельми ірраціональним.

«Ну, як на мене, дерево виглядало цілком реально щасливим... хоча, менше з тим», — подумала я.

— Якби я міг бодай ще раз торкнутися його пухких щічок…— промовив Імператор голосом, у якому бриніла глибока печаль. — Ймовірно, молодій панні, якій лише двадцять два, важко це зрозуміти.

Я тихо дивилася на нього. Що саме Імператор мав на увазі під словами «важко зрозуміти»?

Те, як людина наодинці чіпляється за крихітну надію, що кронпринц живий, попри те, що всі вважають його померлим? Чи те, як вона вірить у певні обставини й продовжує ковтати знеболювальні, знаючи, що попереду лише тривалі страждання?

— ...Я розумію вас, Ваша Величносте. Справді розумію.

Це були ті ж самі почуття, які я плекала до своєї матері. Навіть якщо вона приходить лише в кошмарах зі словами про несправедливість, я все одно хочу вірити їй. Я розуміла це нестерпне очікування, хоча воно й не мало під собою нічого реального.

— Дякую вже за самі слова.

Його голос звучав м’яко. Дивлячись на це самотнє обличчя, я імпульсивно запитала:

— А чи можуть бути причини, через які Його Високість кронпринц справді не може повернутися?

Імператор замовк. Потім, глибоко вдихнувши, відповів:

— ......Можуть.

Його голос був сповнений невимовного болю. Я мовчки відвела погляд. Після запалої тиші Імператор повільно запитав:

— Панно, кажуть, що імператорська родина Тейліз кохана Богом. Чи знаєш ти, чому?

— Так, — чемно відповіла я. — На членів роду Тейліз не діє жодна отрута.

— Саме так.

Імператор повільно кивнув, але після цього не промовив жодного слова. Запитання було вельми несподіваним. Знову запала тиша.

Ми мовчки покинули дерево Тейліз і вийшли з саду. Тепер Імператор мав повернутися до свого палацу, а я — до герцогського маєтку. Настав час прощатися.

— Тоді, Ваша Величносте...

Щойно я збиралася вклонитися на прощання, він тихо промовив:

— Панно, я маю офіційно перепросити.

— Перепросити?

— Раніше я сказав, що ти не маєш здібностей роду Прелай...... Але ти володієш здібністю, яка особливіша за будь-яку іншу.

Його блакитні очі дивилися на мене з доброзичливою посмішкою.

— Тепер я розумію, чому герцог довірив це тобі. Вибач, якщо мої слова образили тебе.

— Зовсім ні, — миттєво відгукнулася я. — Адже це правда, що я не змогла закликати духа. Я визнала цей факт, хоч і занадто пізно. Оскільки ви не збрехали, мені не було за що ображатися. І до того ж.......

Дивлячись на лагідне обличчя Імператора, я вагаючись додала:

— Насправді у мене теж з’явився призовний дух, Ваша Величносте.

— Що?

— Я його не закликала у звичний спосіб, але він у мене є. Це не зовсім та форма, якої я очікувала, але моє найзаповітніше бажання врешті здійснилося.

Імператор виглядав спантеличеним. Я шанобливо склала руки й продовжувала:

— Його Високість кронпринц також неодмінно відгукнеться на ваше щире благання. Навіть якщо це буде не в тій формі, на яку ви сподіваєтеся.

Від моїх слів на обличчі Імператора заграла посмішка — вперше за сьогодні вона здавалася по-справжньому щирою.

— А ти вмієш втішити.

— Просто мені довелося пережити чимало темних емоцій. Моє життя з самого початку було нелегким, тож я — ідеальний приклад того, як долати труднощі.

Імператор щиро розсміявся. Його очі зблиснули, коли він мовив:

— Сподіваюся, наступного разу я зможу побачити твого призовного духа. Хоча для цього знадобиться час.

Я зрозуміла, що він мав на увазі під «часом». Сьогодні він тримався лише завдяки знеболювальним та стимуляторам. Найближчим часом він знову буде прикутий до ліжка, тож наша наступна зустріч була під питанням.

Імператор подивився на мене з ноткою ностальгії:

— Я бачив чимало знатних панн, але ти перша, кого я б хотів бачити своєю невісткою. Якби Ед був тут, я б навіть силоміць влаштував ваші заручини.

— О...... ну, це...

— Що, це так обтяжливо? Наш Ед не в твоєму смаку? Якщо він трохи схудне, то буде справжнім красенем. До того ж, це просто дитяча пухкість.

«......»

Хіба дитяча пухкість, яка не зникає до шістнадцяти років, не називається просто жирком?

— Майстри меча казали, що варто йому лише скинути вагу, і він миттєво стане Майстром меча.

«......»

Правду кажучи, у моїх спогадах юний кронпринц і справді був дещо опецькуватим. Пам’ятаю, як за його спиною шепотілися, що він виросте у добродушного й милого дядечка, схожого на ведмедика. Але насправді мені не подобався не його вигляд, а саме вираз обличчя.

Ця його вічна поблажлива й доброзичлива посмішка, сонячне, щасливе обличчя. Щедрість, притаманна лише тим, хто займає найвище становище і має абсолютно все.

Пам’ятаю, коли мені було п’ятнадцять, на одному концерті я замість гри на фортепіано вирішила «провчити» Мелісу прямо перед усіма. Тоді всі, включно з Родріго, кинулися до Меліси, і лише кронпринц підбіг до мене з криком: «Панно, що сталося!».

У той момент, побачивши його обличчя, на якому змішалися щире занепокоєння та наївна цікавість, я відчула себе такою нікчемною, що просто втекла, кинувши: «Нічого, я вже піду».

Темрява інстинктивно уникає сонячного світла. Тому я ніколи навіть не думала про те, щоб стати нареченою кронпринца.

— Вибачте, Ваша Величносте, але зараз у мене вже є коханий.

— Ой, та хіба ж це проблема. Не переймайся. Коханого завжди можна позбутися.

Що? Стривайте... Мені щойно почулося щось вельми тривожне?

Примітка: пзахахзпхпхпхха