Розділ 35 — Розділ 35. Повернення першого кохання

— Хто б не був твоїм обранцем, панно, не поспішай із весіллям. Можливо, з часом з’явиться краща кандидатура.

— ... Прошу? — перепитала я, на що Імператор лише поблажливо засміявся.

— Твоє середнє ім’я «Елі», чи не так? Я чув, твій батько назвав тебе на честь найціннішого дорогоцінного каменю у світі.

Я здивовано кліпнула очима. Я й не здогадувалася про походження свого середнього імені.

— Якщо Ед повернеться, то це завдяки сьогоднішньому елісту, тож, як на мене, ви були б чудовою парою.

Логіка в його словах була відсутня геть зовсім. Проте влада має таку силу, що навіть явну нісенітницю не можна назвати помилкою. Я свого часу була не лише професоркою, а й аспіранткою, тож добре засвоїла цю істину.

Договоривши, Імператор простягнув мені золотий конверт.

— Це моя скромна подяка.

— Дякую, Ваша Величносте.

Я миттєво схопила конверт. Мені страх як кортіло зазирнути всередину, але правила пристойності не дозволяли відкрити його негайно. Імператор, ніби розгадавши мої думки, лагідно всміхнувся:

— Було б невіглаством дарувати гроші панні з роду Прелай. Це право на аудієнцію з членами імператорської родини.

— Право на аудієнцію?

— Зараз доступ сторонніх до палацу обмежений. Але завдяки цьому ти зможеш відвідати мене будь-коли, коли відчуєш у цьому потребу.

Навіть я не наважилася бовкнути щось на кшталт: «Але ж ви, Ваша Величносте, постійно прикуті до ліжка». Імператор, передбачивши це, тихо додав:

— Якщо я буду не в змозі прийняти гостей, замість мене тебе прийме Імператриця.

Таким чином я отримала «право в будь-який момент зустрітися з Імператрицею, яка веде усамітнене життя». Що ж, таку річ не купиш за жодні гроші, тож вона варта того, щоб її зберігати.

— Дякую, Ваша Величносте.

Імператор грайливо всміхнувся на прощання:

— Тож, панно, побачимося пізніше — сподіваюся, вже разом із твоїм призовним духом.

Він розвернувся і зник у глибині палацу. Я ще довго дивилася йому вслід.

Мене трохи мучило сумління. Якби я розповіла, що шість років тому зустріла когось, хто міг бути кронпринцом, він би дуже зрадів. Навіть попри той голос, сповнений жаги до помсти... Але я не могла ділитися неперевіреною інформацією. Тим паче в самому серці палацу, де в кожного кутка є очі й вуха.

Коли Імператор остаточно зник з виду, я теж покинула палац, поринувши в роздуми. Можливо, кронпринц досі не повернувся, бо ще не викрив головного ляльковода? Навіть якщо він повернеться і переб’є всіх учасників того фатального пікніка, Гітон все одно залишиться.

З психологічної точки зору, такий поступовий тиск на злочинців виглядає куди драматичніше. Проте, як не крути, значно ефективніше було б повернутися у статусі кронпринца і проводити розслідування, маючи всю повноту влади.

Значить, була вагома причина, якої я не знала, що заважала йому відкрито заявити про себе. І Імператор, судячи з усього, знав цю причину.

Хай там як, якщо кронпринц має зуб на Гітона, я мушу йому допомогти.

«Ворог мого ворога — мій друг», — ще раз нагадала я собі цю істину і міцно стиснула кулаки.

Раз він уже подав сигнал про своє повернення, я маю підготувати для нього «дорогу з пелюсток квітів», щоб прискорити події.

В оригіналі помста кронпринца тільки починалася під кінець твору, але тут події вже розгортаються набагато швидше. І мені це до вподоби — обожнюю такий темп. Гітон ще не встиг накласти свої пазурі на дім Прелай. Поки фортуна на моєму боці, я вирішила якомога швидше розправитися зі справами на користь кронпринца.

Я негайно звернулася до покоївки-шпигунки, що чекала в екіпажі:

— Гей, шпигунко.

— Слухаю?

— Завтра вранці ми виходимо. Май на увазі, мені треба декого зустріти.

— Слухаюся! Тоді сьогодні ввечері я підготую сукні...

— Ні. — я притишила голос і наказала: — Підготуй для мене просту хустку на голову та сукню покоївки. Ми маємо діяти таємно.

Від такого загадкового наказу в покоївки аж подих перехопило.

— А як щодо охорони?

Я зміряла її поглядом з голови до ніг. Міцні м’язи, солідна статура... Вона явно впорається навіть із важким багажем. Хоч я трохи й сумнівалася, але вирішила, що її однієї буде достатньо.

— Думаю, тебе вистачить. Ми не йдемо в якесь надто небезпечне місце.

— Слухаюся! — радісно вигукнула вона, явно задоволена тим, що її оцінили. — Свого часу мене намагалися переманити до себе всі лицарські ордени та гільдії вбивць! Тож можете на мене покластися!

***

— Ха-ха-ха-ха, ну що, шлях назад був куди приємнішим?

Попрощавшись із Кіаною, Імператор, сміючись, звернувся до своїх гвардійців.

— Принаймні, виходячи з саду, вам не довелося слухати ту жахливу лекцію.

Гвардійці, полегшено зітхнувши, закивали на знак згоди.

— Тож... Ваша Величносте, ви теж так вважаєте?

— Ох, ніж слухати про ті нескінченні формули, краще прикинутися нещасним батьком і спекулювати почуттями до сина.

Гвардійці ніяково перезирнулися.

— Але вона справді ідеальна пара для Еда. Він теж був сильний у науках та математиці, тож, думаю, він би залюбки її послухав.

Імператор розсміявся і пробурмотів собі під ніс:

— Мій Ед такий наївний та добрий... Йому нізащо не стати таким лисом, як вона.

Гвардійці промовчали, хоча в думках у кожного була одна й та сама фраза: «Якщо той, хто пошматував свого колишнього вчителя — це справді кронпринц, то він уже дуже далекий від образу наївного й доброго хлопчика».

***

Тієї ж ночі Гітон потайки прийшов до дерева Тейліз. До нього дійшли чутки, що Імператор разом із панною Кіаною підносив тут молитви. Гітон не вірив у подібні забобони, але сама ситуація його страшенно дратувала. Він недбало пожбурив еліст вагою у 12 пелотр. Камінь зачепився за гілку й засяяв, поглинаючись деревом.

Приклавши руку до стовбура, Гітон тихо прошепотів:

— Нехай той кронпринц здохне, а якщо він живий — нехай ніколи не повертається.

Дерево Тейліз, поглинувши еліст, задоволено хитнуло гілками. І в той самий момент щось «гуп» — і впало Гітону прямо на голову.

— ......Записка?

Серце Гітона шалено закалатало. З давніх-давен в імператорській родині Тейліз існувало пророцтво: «Того, хто з роду Тейліз отримає записку, чекає відкритий шлях».

Слово «записка» трактували по-різному, але нащадки династії завжди трепетно ставилися до подібних послань. Дехто вірив, що Бог передає свою волю саме через них. А дерево Тейліз було найсвятішим місцем у палаці.

Заворожений, Гітон розгорнув папірець.

«А взагалі-то, я теж на боці кронпринца, бе-бе-бе».

Це була та сама записка, яку Кіана нашкрябала в екіпажі й використала, щоб закріпити еліст. Звісно, Гітон про це й не здогадувався.

Він ошелешено подивився на дерево Тейліз, а потім оскаженіло розірвав папірець на клапті.

— Прокляття! Воно знехтувало моїм даром лише тому, що той був дорожчим і висів вище?! Бісове дерево! Як тільки стану Імператором — зрубаю його під корінь!

Він щосили копнув дерево Тейліз і, розлючений, попрямував до свого палацу.

Примітка: хпапахпадзхпадзхдзхавзвпалалалавлпащлпаз

***

Наступного ранку в торговельному кварталі для простолюду, що в самому центрі столиці, панував неабиякий ажіотаж. Саме цього дня проводився масштабний розпродаж, охоплюючи цілі вулиці.

— Гей, та посуньтеся ж!

— Дайте людям пройти!

Можливо, саме через це на кожному кроці юрмилися люди, заповнюючи собою весь простір. І ось у глухому завулку цієї гамірної вулиці виднівся намет із ледь живим, трухлявим знаком, що самотньо погойдувався на вітрі:

Відставний жрець Маєр Елс — Дарую благословення —

Храми були закриті вже дуже давно, а про реальну дію благословення ніхто достеменно не знав. Тому на тих, хто займався подібним промислом у захаращених завулках, обіцяючи божественну милість за жменю дрібних монет, дивилися виключно як на шахраїв.

З цієї причини ятка Маєра зовсім не мала попиту. Старий Маєр, попри нестерпний шум зовні, спокійно й безтурботно куняв у своєму наметі.

«Як же мені змусити його діяти...»

У цей час у глибині віддаленого завулка, приховавши свою присутність за наметом Маєра, за старцем уважно спостерігав Чезаре.

«Чи під силу мені зрушити з місця цю вижилу з розуму людину...»