Розділ 36 — Розділ 36

Маєра було вкрай важко зрушити з місця, адже він був людиною, абсолютно байдужою до грошей чи слави. Зазвичай він жив як волоцюга, і лише іноді, у дні великих розпродажів, коли торговельні вулиці переповнював люд, відкривав свою ятку, щоб заробити дріб’язку. І все це лише заради того, щоб купити випивки.

«І треба ж було йому, маючи божественне благословення, так нещадно спиватися», — подумав Чезаре.

Мало хто знав, що «Маєр Елс» насправді був останнім Верховним жрецем. Двадцять років тому, після викриття жахливих фінансових махінацій, храм був назавжди закритий. Поки верхівка храму активно набивала собі кишені, тодішній верховний жрець Маєр Елс, нічого не підозрюючи, просто цілими днями пив на самоті. Оскільки храм на той час уже майже не виконував своїх функцій, це було цілком природно. Соціальне служіння, яке раніше трималося на силі світла, давно перебрали на себе монастирі. Так Маєр Елс в одну мить перетворився з верховного жреця-алкоголіка на безробітного алкоголіка.

Чезаре мав справу до Маєра. Саме тому він за кожної нагоди спостерігав за ним, намагаючись знайти спосіб змусити старого діяти. Оскільки мало хто міг так само досконало приховувати свою присутність, Чезаре не міг доручити цю справу комусь іншому.

Звісно, для самого Чезаре це було справжнім катуванням. Він був вкрай вибагливим, дещо педантичним і терпіти не міг бруду. Тому цей старий запилений намет Маєра викликав у нього лише огиду. Йому хотілося якомога швидше покинути не лише намет, а й саму цю вулицю. Проте Маєр щодня випивав чітко визначену норму спиртного і більше нічого не робив.

«Я почав діяти дещо швидше, ніж планував... і це змушує мене нервувати».

За звичайних обставин він би спочатку з’ясував місцезнаходження святині, а вже потім почав діяти відкрито. Але щоб завадити заручинам Кіани та Родріго, йому довелося прискорити події.

— Власне, мені здається, що ви трохи поспішили, пане... До того ж, яке вам діло до весілля панни Кіани? Ви ж самі казали, що збираєтеся лише прагматично використовувати одне одного.

На це зауваження Ран’яка Чезаре відповів без тіні сумніву:

— Вона моя рятівниця. Навіть якщо ми лише використовуємо одне одного, дозволити їй вийти заміж за такий непотріб було б просто непорядно.

— О... гм... а я вже було подумав, що ваша світлість назавжди позбулася людських почуттів.

Чезаре намагався не згадувати ту розмову з Ран’яком. Йому не хотілося заглиблюватися в роздуми про те, чому він не міг спокійно спостерігати за весіллям Кіани та Родріго.

Саме в цей момент, із іржавим дзвоном, завіса намету відхилилася. Очі Чезаре розширилися від подиву, коли він побачив відвідувачку. Це була Кіана у вбранні покоївки. Своє рожеве волосся вона ретельно заховала під картатою хусткою, а обличчя напівприкрила круглими окулярами.

«Ні, якщо вже вдяглася покоївкою, щоб приховати особистість, то хоча б ту картату хустку не надівала б...».

Дивлячись на цю хустку, яка привертала увагу більше за будь-що інше, Чезаре мимоволі пирхнув.

— Прийшли за благословенням? — запитав Маєр, протираючи очі після сну.

Кіана похмуро відрізала:

— Ні, я не вірю в подібні забобони.

Чезаре, хоч і знав характер Кіани, аж здригнувся від її відвертості — так зухвало заявити про це в подібному місці. Усередині намету було брудно, але Кіану це зовсім не бентежило. Вона впевнено сіла навпроти Маєра і заявила:

— Я прийшла просто поговорити.

— …Що?

Маєр ошелешено вставився на неї. І справді, було дивно чути, що хтось прийшов «поговорити» до бідного старого в таку занедбану крамницю.

— Виходьте, — Маєр одразу вказав пальцем на вихід. — Схоже, вельмишановна гостя добре знає, хто я такий.

— Звісно. Хіба б я зайшла в таку діру, якби нічого не знала?

Маєр лише хмикнув у відповідь:

— Схоже, ви маєте зуб на храм, але якщо ви зробите щось мені, це нічого не змінить. Тож ідіть собі.

— Навпаки. Насправді я навіть симпатизую Богу.

— ...Симпатизуєте Богу?

— Так. Був випадок, коли я неочікувано отримала від Нього допомогу. Саме тому я прийшла, щоб провести трохи часу з верховним жрецем.

Кіана подала знак покоївці, що прийшла з нею. Та швидко дістала пакунок: пляшку елітного вина та два великі кубки. Помітивши, як змінилося обличчя Маєра, Кіана осяйно всміхнулася:

— Тож, якщо ви станете моїм товаришем по чарці на цю одну пляшку, я буду вам дуже вдячна.

Маєру було легко відмовляти людям, але відмовити випивці було понад його сили.

— До речі, я дуже стійка до алкоголю. Ризикнете кинути мені виклик?

І таку провокацію Маєр стерпіти не міг.

— Охо-хо, за кого ця панна мене має!

— Маю вас за верховного жреця, який весь свій термін тільки те й робив, що пив, поки храм не розвалився.

— Ха! — Маєр ляснув себе по коліну. — А в цієї панни око гостре! Тоді наливай!

Так почалося їхнє змагання. Вони осушували кубки один за одним. Кіана діставала нові пляшки так, ніби їм не було кінця. За якийсь час Маєр перший здався.

— Досить, досить! Панна справжній майстер цієї справи. Я б міг випити ще, але коли я перебираю міру, мої руки та ноги стають холодними як крига, і це нестерпно.... — він потер руки і сумно пробурмотів. — Колись у храмі я наказував підлеглим приносити теплу воду... Але тут гарячої води немає.

— Я так і знала, тому прихопила з собою грілки.

— Грі... що? Люди храму зневажають магію, тому ми не використовуємо магічні інструменти.

— Це не магічний інструмент. Це суто науковий пристрій, що використовує перенасичений розчин та теплоту кристалізації.

Була лише одна причина, чому Маєр, попри свій алкоголізм, ніколи не п’янів остаточно: божественне благословення змушувало його тіло реагувати, коли він був на межі втрати свідомості. Для нього цією реакцією був холод у кінцівках.

— Ну що ж! Тепер, коли ми за допомогою науки подолали благословення, що захищає печінку верховного жреця, вип’ємо ще по одній?

Нейтралізувавши фізичну реакцію науковими методами, Кіана підняла наступну пляшку і виголосила тост:

— За останнього верховного жреця, який до кінця чинить опір божественному благословенню!

— Так! За мою вщент зруйновану печінку! Боже, я, Маєр, скоро буду в Тебе! Чекай на мене!

— За бідолашних молодих жерців, яким доводилося тягати гарячу воду для верховного жреця-п’яниці!

Кіана вигукнула тост, ледь не пустивши сльозу, і тихо пробурмотіла:

— Ох, ці нещасні діти, наче ті аспіранти... Вступаючи до храму, вони й гадки не мали, що будуть займатися таким жалюгідним обслуговуванням... Мені аж боляче за них, наче це стосується мене особисто....

Минуло ще трохи часу. Порожні пляшки почали котитися по підлозі. Нарешті Маєр похитнувся, втрачаючи фокус. Кіана, яка досі сиділа рівно, вичекала момент і холодно наказала:

— Шпигунко, вийди геть.

Її голос тепер кардинально відрізнявся від попереднього грайливого тону. Це був суворий, безжальний наказ професіоналки.

— Прошу?

— Вийди зараз же. У мене є справа до верховного жреця, яка стосується лише нас двох.

Покоївка, вагаючись, зітхнула і вийшла з намету. Вона просто не змогла суперечити тій владній аурі, яка тепер виходила від Кіани.

— Верховний жрецю.

Випровадивши покоївку, Кіана одразу перейшла до суті:

— Де заховано останню святиню храму?

Її вимова була чіткою, а питання — виваженим. Чезаре, який таємно спостерігав за всім, примружився.

«Святиня?»

Він не міг зрозуміти, навіщо Кіані знадобилася річ, яку шукав він сам.

Маєр гикнув, дав собі ляпаса по щоці й пробелькотів:

— Це-е-е... навіть якби-и-и за це забирали-и-и моє-е-е життя... я не можу сказа-а-ати....

— Розумію.

— Але-е-е навіщо-о-о тобі це знати-и-и?

Кіана спокійно відповіла:

— Заради Його Високості кронпринца.

Чезаре, що зачаївся поруч, на мить перестав дихати.

Кіана знову підняла пляшку.

— Ну що ж, тоді вип’ємо за ваші бідні клітини мозку, які ще якось тримаються!

Вона впевнено наповнила кубки до країв, знову цокнулася з Маєром і швиденько вклала йому в руку свіжу грілку.