Розділ 38 — Розділ 38

Що... що це?

Це сталося миттєво. Мене підхопив натовп, і я, немов безвольна лялька, розлучилася зі своєю покоївкою-шпигункою.

«Ні, я гадала, що здібностей шпигунки цілком вистачить, щоб бодай мене одну втримати!».

Наскільки ж мені не щастить, що саме в цей момент нахлинули люди? Невже Бог розгнівався через те, що я вливала алкоголь у печінку останнього верховного жерця?

«Якщо так, то на знак каяття я маю влити каву і в себе. Той, хто зашкодив чужому тілу, мусить бути готовим зашкодити й власному».

Саме тоді, коли я роздумувала над планом спокути, пливучи за течією людського потоку....

— Перепрошую, панно.

Хтось зовсім поруч плавно пригорнув мене до себе.

— Тут надто багато людей.

Я обережно повела очима. Хоча я була п’яна вкрай, розум мене ще не зовсім полишив. Цей прекрасний голос я знала надто добре. Це був Чезаре.

— Побудьте зі мною трохи, поки ці шарфи по 10 шилінгів не розберуть.

Він легко підняв мене на руки і притиснувся до стіни, де людей було трохи менше. Звісно, натовп все одно залишався величезним, тож ми були змушені стояти майже впритул.

— Маркі-і-зе-е-е Че-еза-а-аре... як ви тут....

— Прибув у справах бізнесу і випадково побачив вас, панно.

— А-а... справи....

Бізнес у такому місці?.. Що ж це за справи такі?

— А я-а-акі-і саме?.

— Це ті справи, про які я не можу розповісти панні.

А, таємні справи? Схоже, він займається чимось на кшталт лихварства. Адже це єдине, що аристократи могли робити в таких нетрях. Ще відтоді, як він вештався Клубним домом з купою грошей, мені це здавалося підозрілим.

Я не могла не зітхнути про себе. Справді, погана людина не обмежується лише одним кепським вчинком. Він був просто суцільним втіленням ницості. Зрештою, якби він був настільки ідеальним зовні та ще й взірцевим у поведінці, чому б він був самотнім?

«Але... і зовнішність, і манери настільки в моєму стилі, що я хотіла якось заприятелювати, проте виявилося, що він надто ница людина...».

Саме тоді...

— Ха-ха-ха-ха! На численні прохання — спеціальна знижка продовжується ще на 10 хвилин!

Та скільки ж у них запасів цих клятих шарфів?!

Ще більше людей почало збігатися. Поки я хиталася, Чезаре міцно обійняв мене і відвів у глиб провулка.

Мої ноги зовсім ослабли, тож я сперлася на нього і запитала:

— Пане маркізе-е-е, може, краще візьмете мене на руки і прорветеся напролом?

Замість того, щоб натовп штовхав нас у центр торговельної вулиці, здавалося кращим якомога швидше покинути цей квартал, навіть якщо це буде важко. Проте Чезаре лише злегка посміхнувся і відповів:

— Вибачте, панно. Я не дуже вправний у фізичних протистояннях, тож це буде складно.

— Овва....

Тобто, маючи таке міцне тіло, він зовсім не має фізичної підготовки? Я зітхнула і цокнула язиком. Схоже, він був слабшим, ніж здавався.

— То як же ви тоді здолали варварів?...

— Це тому, що я вмію добре командувати.

Виходить, у такі моменти від нього немає жодної користі. Я миттєво втратила інтерес до м’язів Чезаре. Ех, вони придатні лише для того, щоб на них дивитися.

Зачекайте, хіба це означає «втратити інтерес»?

— Почекайте ще трохи. Я влаштую вас... зручніше.

Чезаре відійшов від натовпу у віддалений завулок, постелив хустинку і посадив мене. Потім він дозволив моїй голові спертися на його плече. І справді, як він і обіцяв, поза стала дуже зручною.

— Може, поки триває цей розпродаж, ми затишно поспілкуємося?

Чезаре запитав м’яко, але мої повіки вже ставали важкими. Я випила стільки алкоголю, що свідомість була туманною.

— М-м-м....

Від Чезаре приємно пахло, а відчувши тепло його тіла, я миттєво розслабилася.

— Панно?

Його голос, що звучав наче шепіт прямо у вухо, був солодким. Я притулилася до його теплих обіймів і повільно кліпнула очима.

— Ви часом... не засинаєте?...

— Угу-у.

Непомітно межа між сном і реальністю розмилася. Поле зору почорніло, і все навколо віддалилося.

Я відчула тепло рук, що обережно підтримали мою голову, яка почала падати. А потім крізь сон долинув чийсь далекий голос:

— Чи справді немає нікого, до кого можна було б звернутися по допомогу....

— Ті, хто був на тому пікніку... я вірив їм усім. Мабуть, я б навіть життя їм довірив. Настільки жахливою була моя інтуїція в юності.

Це був сон. Я знала це напевно.

У проблисках згасаючої свідомості я чула лише розмірений чоловічий голос:

— Я спостерігав роками. Жоден аристократичний рід зараз не виступить проти імператорської сім’ї. Це й логічно. Для кожного власна безпека понад усе. Тож у кого мені просити допомоги?...

Голос чоловіка здавався спокійним, але в ньому відчувався глибокий біль.

— Тільки після того, як я власноруч перекрию їм кисень і знищу їх усіх....

Цей низький голос звучав моторошно й похмуро.

— Я повернуся на заплямований кров’ю трон на самоті.

Наступні слова були різкими:

— Звісно, у цьому процесі мені знадобиться і моя рятівниця. Ми будемо просто використовувати одне одного. Вірити, покладатися, кохати... у моєму житті для такого більше немає місця.

Голос зі сну віддалився.

Я заборсалася на межі непевного сну. Вперше мені снилося щось, що зовсім мене не стосувалося.

— У-у-у-у-у.

І знову почувся далекий низький голос, що витягував мене з підсвідомості:

— Можете спати далі.

— М-м-м-м.

— Здається, ви добряче випили.

— Той дідуган... був спра-а-авді міцним горішком у питті....

Я відчула, що вже десь лежу. Очі не розплющувалися, але я була в стані підтримувати розмову.

Хоч це був брудний і запилений провулок, мені було байдуже. Я ж... пройшла через аспірантуру....

З Чезаре теж усе буде добре. Щиро кажучи, він виглядає як страшенний чепурун, але ж він сам казав, що простолюдин за походженням.

Він тихо запитав:

— Панно, а ви самі навіщо сюди прийшли?

— Угу... це таємниця.

— Якщо це таємниця, то чи не небезпечною річчю ви зацікавилися?

— У-у-у-у, я ж сказала — таємниця. Ти не знаєш, що це означає?

Як і казав Чезаре, я справді дізнавалася про небезпечну річ.

Остання святиня храму.

Святині мають функцію підтвердження імператорської крові. За їхньою допомогою раніше виявляли тих, хто самовільно приходив до палацу, видаючи себе за позашлюбних дітей попереднього імператора. В історії їх часто використовували навіть під час підготовки заколотів, видаючи когось за прихованого нащадка трону. Останнім часом їх довго не використовували, тож вони стерлися з пам’яті людей.

Коли храм закрили, вони непомітно зникли.

Всі думали, що якийсь жрець-утікач їх продав, і не надавали цьому значення. Звісно, імператорська родина сприйняла це серйозно, але звичайним людям було байдуже.

Проте я вже дуже давно знала, де перебуває святиня.

Коли мені було дванадцять, нас відвідав пан Джуліус — хрещений моєї мами та двоюрідний брат дідуся. Це було потрібно, щоб використати здібність його призовного звіра.

— Пане Джуліус, а чого ви приїхали до столиці?

— Мене викликали з палацу. Імператор попросив Скарі дізнатися про місцезнаходження святині. Дуже таємно, розумієш. Коли храм закривали, моя білка саме використала «Проникливість», тож довелося чекати 10 років.

— А, он як. Але хіба можна мені таке розповідати?

— Звісно, ні! Е-ха-ха-ха-ха!

— …

— Але я скоро їду на північ! Що я можу приховати від нашої любої Кікі! Е-ха-ха-ха-ха! Я все можу розповісти! Так ось, моя білка перевірила того бідолашного верховного жерця, і виявилося, що він її надійно сховав! Е-ха-ха-ха-ха! Той жрець же з простолюдинів! Е-ха-ха!.

— Я... я не те щоб хотіла знати так детально....

— Білка каже, що той чоловік, попри весь безлад у житті, сховає святиню краще за будь-кого! Тому вирішили, що нехай вона й далі лишається у нього. Е-ха-ха-ха-ха!.

— ...Можете... вже не продовжувати....

— Головне, щоб той тип не напивався, але він тепер такий бідний, що вже не зможе пити стільки, скільки схоче! Е-ха-ха-ха-ха!.

— Навіть про це не варто було....

— Задовольнити цікавість нашої Кікі важливіше за будь-які таємниці палацу! Е-ха-ха-ха!

Пан Джуліус, якому за правилами дозволялося приїжджати до столиці раз на 10 років, був кремезним воїном. Хоча він розповів набагато більше, ніж я питала з ввічливості....

Я зітхнула і пробурмотіла:

— Це справжня таємниця. Мені довелося випити о-о-о-ось таку купу алкоголю, щоб вивідати це.

— І як же ви дізналися, що якщо його напоїти, він дасть відповідь?

Здавалося, Чезаре справді хотів зі мною поговорити. Тож я люб'язно навчила його головному правилу спілкування зі мною:

— Кажу ж — таємниця! Слухай, у тебе не лише фізична підготовка гірша, ніж здається, а ще й пам’ять нікудишня? Твоє обличчя заслуговує на краще... Маркі-і-ізе-е-е-е, якщо хочеш зі мною балакати, для початку не будь таким дурником.

— Моя провина. Спіть далі.

— Угу.

М-м, поза, в якій я майже лежала, була надзвичайно зручною. Подушка така тверда і приємна. Довгі пальці легенько поправили моє розкуйовджене волосся.

— Приємно... роби ще.

Це відчуття було настільки приємним, що я сильніше зарилася головою в «подушку». Тієї ж миті ніжна рука завмерла.

— П-п-панно?

У його голосі відчувалося явне збентеження.

— За-зачекайте. Може, зміните позу....

Не хочу. Мені так зручно і добре.

Знову все стало затишним, і межа реальності остаточно зникла.