Розділ 39 — Розділ 39

Я ще міцніше обійняла «подушку» і пробурмотіла:

— Ма-а-амо... чому ти так вчинила-а-а.......

В очах запекло. Чиїсь пальці знову торкнулися моїх повік, витерши сльозу. Від цього я розплакалася ще дужче. Боже мій, я й не знала, що можу так ридати від простого теплого дотику. Мабуть, це тому, що я вже надто давно не пам’ятала, щоб мене хтось так гладив.

— Крім пана Джуліуса, ніхто ніколи не гладив мене по голові....... Але пан Джуліус не може приїхати до столиці-і-і............

Джуліус був хоч трохи старшим, тому, він би, мабуть, пам'ятав батьків. Але я розлучилася з ними у п’ятирічному віці й майже нічого не пам’ятала.

Тільки пан Джуліус, якого я бачила десять років тому, трохи мене балував. Він казав, що теж прикликав свого звіра у дванадцять років, і запевняв, що я скоро теж зможу. Тоді Меліса ще не з’явилася в нашому домі, і я не була такою запеклою в цьому.

Після того не знайшлося нікого, хто б наважився погладити мене по голові чи просто проявити ніжність.

Слуги мені підкорялися, але не любили. Та й статус не дозволяв їм такого.

Я тихо продовжила бурмотіти:

— Я багато брехала. Казала, що Піякі — мій....... Що Меліса його вкрала....... Але мені ніхто не вірив.......

— .......

— Але знаєш що?

Від цього незвичного тепла слова, які я нікому не могла відкрити, самі полилися рікою.

— Насправді...... я й сама собі не вірила....... Я теж знала, що Піякі прикликала Меліса. Але мені весь час снилися сни. Все через ці сни....... Здавалося, мама теж відчуває несправедливість....... Але ж це не так....... Тому я й собі не могла довіряти............

— .......

— Розумієш? Га? Я не вірила власним словам, власним думкам. Ти знаєш...... як це самотньо?

Чезаре нічого не відповідав, але його рука, що продовжувала гладити моє волосся, була надзвичайно обережною та теплою. Мабуть, тому я продовжувала виливати душу, розповідаючи ці нікому не потрібні історії.

— Але коли я займалася магічною інженерією, я могла собі вірити. У цьому світі, де межа між правдою та брехнею така розмита, математичні формули завжди лишалися чіткими. Коли я показувала розрахунки, навіть іноземці, які бачили мене вперше, вірили моїм словам. Їм було байдуже, Кіана я чи ні, з роду Прелай чи ні. Тому я люблю цифри. Люблю магічну інженерію.... Це єдине, що дає мені впевненість, дозволяє вірити самій собі..... У моєї родини немає відповіді, маркізе. Залишилися самі лише жертви, які досі не знають, що робити. Тож хіба не природно любити те, що має чітку відповідь?

— .......

— До речі, маркізе.

— Так.

— Ви казали, що прийшли сюди у справах. Все вдалося?

— Ну як сказати.

Чезаре тихо відповів, продовжуючи перебирати мої пасма:

— Я не зміг вирішити все самотужки.

— О-о-о, виявився дурником.

— Але завдяки допомозі іншої людини я зміг дещо з’ясувати.

— О-о-о, вітаю.

— Проте, щоб витягнути з цієї людини потрібну відповідь, я вдався до хитрощів. Я ж бо підлий покидьок.

— О-о-о, і справді підлий покидьок.

Я старанно вставляла коментарі, щоб підтримати ввічливу розмову, а Чезаре повільно додав:

— Бажаної відповіді я від тієї особи так і не почув, але... здається, це не було марною тратою часу.

— Чому?

На моє запитання Чезаре на мить замовк. Потім повільно відповів:

— Не знаю. Я й сам не впевнений. Пройшовши крізь важкі часи, я заприсягнувся ні до кого не відчувати прихильності. Тому я зараз розгублений.

— У вас теж були важкі часи?

Він зітхнув і гірко промовив:

— Мене жорстоко зрадили ті, кому я вірив більше за все в житті.

— А...

У мене на мить стиснулося серце. Я згадала, як сім років віддала Академії, а мене просто викинули, як непотріб. Біль від зради — це не лише момент удару. Найбільше болить за ті довгі роки, коли ти ні про що не здогадувався і щиро покладався на людину.

Я відчула, як накотило обурення, і тихо сказала:

— Винні вони, а ти все одно мимоволі звинувачуєш себе...... Хіба це не огидно?

— ......Панно?

— Розумом ми все розуміємо.... Знаємо, що ті люди — мерзотники. Але час від часу накочує це безглузде самозвинувачення: «А що, якби я тоді вчинила інакше? Може, цього б не сталося?»....... Бо тоді, коли ми нічого не знали, ми були щасливі....... І через це жалюгідне бажання не заперечувати те щастя...... зрештою починаєш ненавидіти себе ще дужче............

— Вас теж зраджували, панно.

Чезаре промовив це дуже тихо.

— Цю самотність може зрозуміти лише той, хто через це пройшов.

Він криво всміхнувся і додав:

— Але хай там як, я вже далеко не та добра людина, панно. Я став саме тим, кого колись найбільше зневажав. Використовую людей як інструменти, ціную їх за вигоду, а не щирість, постійно вдаюся до хитрощів та брехні. До того ж моя ситуація дуже заплутана. Навряд чи я коли-небудь зможу знову бути з кимось щирим.

У його голосі відчувалася справжня гіркота. Мабуть, через те, що я була п'яна, він теж піддався слабкості й заговорив відверто.

— Не можна.......

У цей момент я, хитаючись, відчайдушно намагалася підвестися. Я опинилася зовсім близько до обличчя Чезаре. Він здивовано втупився в мене.

Я міцно вхопила його за руку і сказала:

— Слухайте, маркізе. Не смійте так думати. Не дозволяйте тим людям визначати, що ви — нікчемна чи погана людина.

— Що?

— Не лише вони вирішують, чого ви варті. Часом зовсім несподівана людина, про яку ви б ніколи не подумали, може стати на ваш бік і підтримати. Навіть я, коли трохи зблизилася з родиною Прелай, яку сама ж і покинула, це відчула. Якщо ви відштовхнете і таких людей, то станете ще самотнішим.......

Я подивилася в його ошелешені очі й по-дитячому всміхнулася:

— Тому не ненавидьте себе. Не ставте на собі хрест як на поганій людині.

— ......Панно?

— Я теж себе часом ненавиджу, але намагаюся цього не робити. Тож давайте обоє жити правильно, і ви, і я.

Я розуміла, що у нього є якась травма в минулому. Але в кого її немає? Проте це не привід вештатися по Клубних домах чи займатися лихварством у нетрях, аж ніяк. Щиро кажучи, сміття зазвичай не виправляється, тож моя симпатія до Чезаре помітно згасла. Але як колишня професорка, я не могла втриматися від поради на майбутнє:

— Старайтеся, маркізе. Просто постарайтеся. Ви можете знову стати хорошою людиною.

Я примружила очі у посмішці:

— Для нових людей, знову з чистого аркуша.

Почасти я казала це і собі.

— Не проґавте нове світло, що йде до вас. Нізащо.

Чезаре мовчав і просто пильно дивився на мене.

— І будьте щасливим, маркізе. По-справжньому.

Тепер сили в руках остаточно зникли. Я знову повалилася на «подушку».

— Панно, зачекайте.

Він допоміг мені влягтися зручніше і силоміць зустрівся зі мною поглядом. Здавалося, він не хоче мене відпускати, поки не спитає щось важливе.

— Я... я.......

Він вагався, не в змозі підібрати слів. Він виглядав як студент, який прослухав усю лекцію, нічого не зрозумів і навіть не знає, про що запитати. Моє серце пом’якшало. Я вирішила бути милостивою:

— Якщо не зрозумів — нічого страшного. Майже ніхто ніколи не розумів мої лекції на всі сто. Але якщо дуже хочеш — питай щось одне. Бо в мене скоро наступний захід у розкладі.

А саме — міцний сон.

— …Так, я зрозумів.

Він трохи помовчав і з відчайдушним виразом обличчя запитав:

— Що... що саме дає вам сили постійно йти цим світлим шляхом?

Між нами знову запала тиша. Я глибоко вдихнула і відповіла:

— Сила тертя.

— .......

— Без сили тертя неможливо йти.

І з цими словами я остаточно провалилася в сон.