Розділ 4 — Розділ 4

Шлях до Імперії видався доволі довгим. Хоча до карети причепили стільки магічних прискорювачів, скільки було можливо, бо відстань між герцогством Лілоні та Імперією все одно залишалася величезною.

Тим часом Піякі, що розлігся в мене на колінах, запитав:

— <Панно Кіано, а що ви плануєте робити в столиці? Може, розпочнете великий бізнес, станете неймовірно багатою і притиснете Гітона грошима?>

— Що за дурниці? — відгукнулася я. — У мене зовсім немає хисту до економіки, тож нічого такого я не вдію. Я вмію витрачати гроші, але аж ніяк не заробляти їх.

— <Тоді, можливо, ви втрутитеся в політичні ігри та за допомогою інтриг витісните принца Гітона?> — знову спитав він.

— Що ти таке верзеш? — заперечила я. — У мене в Імперії немає жодних зв’язків, тож це мені не під силу. Я вмію лише лаяти політиків, але точно не займатися політикою.

Моє розуміння власних можливостей було бездоганним. Почувши таку мудру та скромну відповідь, Піякі зміряв мене поглядом, у якому поступово згасала довіра.

— <Зачекайте-но, панно Кіано.>

Піякі запитав це з надзвичайно тривожним виглядом:

— <Невже… невже ви збираєтеся щиро розповісти про все родині?>

— А чому б і ні?

Я кліпнула очима, а Піякі на ці слова лише роззявив дзьоба. Його вираз обличчя був таким, ніби він щойно почув найгіршу відповідь у житті.

— <Панно Кіано, добре поміркуйте,> — серйозно промовив Піякі. — <Чи знайдеться в родині бодай хтось, хто повірить вам, якщо ви з’явитеся в маєтку герцога після шестирічної відсутності й скажете: «Насправді я повернулася в минуле, і принц Гітон збирається знищити рід Прелай. Чому — не знаю»?>

— Звісно, ніхто не повірить. Хто ж повірить словам такого поганого дівчиська, як я, що тільки й робило, що грюкало дверима та зачинялося в кімнаті? — незворушно відповіла я. — Саме тому, повернувшись, я повинна докласти зусиль.

— <Гм, ну… зусилля… зусилля…>

Піякі невпевнено знизав плечима.

Воно й не дивно, адже все дитинство, проведене в маєтку герцога Прелая, я була лише головним болем для родини. До шістнадцяти років я росла зразковою похмурою лиходійкою. Усі казали, що в роду Прелай є ангел Меліса та справжній демон Кіана.

Та попри це, моїм планом «А» була саме співпраця з родиною. Тому моїм першим пунктом призначення і став маєток герцога.

Піякі, стурбовано схиливши голову набік, знову промовив:

— <Але ваша жахлива репутація та зловісне минуле дуже мене непокоять.>

— Насправді мене це теж непокоїть. Тому в мене є і план «Б».

Спершись підборіддям на руку, я подивилася у вікно.

— Допомогти «тому чоловікові», який є найлютішим ворогом Гітона, здійснити його помсту і завдяки цьому врятуватися. Треба зробити так, щоб Гітон занепав від чужих рук швидше, ніж він через рік підставить нас, звинувативши в державній зраді.

«Здається, останнім часом принц Гітон теж опинився в скрутному становищі… Мабуть, він подумав, що ми станемо на бік кронпринца».

Коли Меліса говорила ці слова у в’язниці, я зовсім не розуміла, що відбувається. Але завдяки знанню «оригіналу» я тепер нарешті по-своєму усвідомила, про яку саме «скрутну ситуацію Гітона» йшлося.

— <О, то ворог мого ворога — мій друг?>

— Саме так.

Мій голос став тихішим, коли я замислилася про майбутнє.

— Я спробую порозумітися з родиною, а також буду активно допомагати «тому чоловікові».

***

Столиця Імперії, Рафаган.

— О…

Чорноволосий молодик у своєму кабінеті вислухав звіт і злегка нахилив голову.

— Кажете, панна Кіана повертається до Імперії? Так раптово?

— Навіть більше, вона подала заявку на скасування всіх патентів, зареєстрованих на ім’я Академії, у спільних дослідженнях якої брала участь. Через це в Академії зараз справжній переполох…

Чоловік, розглядаючи ім’я Кіани в документі, примружив очі.

Це був юнак із міцною статурою, високий, з подовженим і дещо зухвалим розрізом очей. Його суворий вигляд мимоволі викликав у кожного відчуття загрози. Одягнений він був бездоганно, а в його кабінеті навіть ручки лежали під ідеальним кутом.

— Чи не сталося чогось в Академії?

На це підозріливе запитання чоловіка негайно відповів кремезний підлеглий-іноземець:

— Важко сказати. Це місце дуже закрите, тож подробиць ми не знаємо, але, схоже, навіть сама Академія зовсім не очікувала такого кроку.

Вираз обличчя грізного підлеглого був надзвичайно серйозним, хоча через непевне володіння імперською мовою він трохи шепелявив.

— Судячи з маршруту, вона прямує до столиці, тож, імовірно, їде до маєтку герцога Прелая. Може, їй нарешті просто набридло сидіти в тій глушині й займатися лише дослідженнями?

На цьому звіт підлеглого закінчився.

— Хтозна…

Після нетривалої тиші цей гострий, мов лезо, чоловік повільно підвівся. Попри розслаблені рухи, його погляд був проникливим — він нагадував хижака, звиклого панувати.

— У будь-якому разі, нарешті ми зустрінемося.

На його обличчі, коли він це прошепотів із усмішкою, промайнуло явне очікування.

— Через стільки часу.

***

Ми мчали без перепочинку кілька днів і ночей. Коли ми нарешті дісталися Рафагана, столиці Імперії Тейліз, була вже глибока ніч.

— <Ого, ми скоро будемо в маєтку герцога!>

Я схопила рукою Піякі, який захоплено крутив своїм пухнастим хвостиком, визираючи у вікно.

— Зачекай.

— <Слухаю?>

Я дістала з кишені маленьку записку і вклала її в дзьоб Піякі.

— У мене для тебе є окреме завдання. Треба дещо доставити.

— <Що? Прямо зараз… працювати?>

Почувши мої слова, Піякі миттєво затріпотів крильцями на знак протесту.

— <До фамільярів треба ставитися як до друзів, а не як до помічників! Піякі не хоче працювати! Тільки-но прибули до столиці, а вже робота, навіть роздивитися нічого не встиг! О-о-о-ой!>

— Піякі.

Я легенько натиснула на пухку щічку Піякі й лагідно нагадала йому про реальність:

— Якщо наказано — виконуй. Тепер же твоя господарка я, а не Меліса.

— <И-и-ик?>

Після цього я ще раз люб’язно дала пораду щодо життя зі мною:

— Не здумай і сподіватися, що під моїм началом ти байдикуватимеш.

Піякі, щойно зустрівшись зі мною поглядом, здригнувся і крізь сльози вигукнув:

— <Панно Кіано, ви занадто жорстока господарка!>

— Я знаю. Хай там як, достав це таємно до поштової скриньки № 1135.

— <Таємно? Тоді це забере цілий тиждень!>

— Я це теж знаю.

Кожен фамільяр має свої унікальні здібності. Здібністю Піякі було «таємне перевезення». Він міг доставити невелику річ куди завгодно, залишаючись непоміченим, хоча не міг долати великі відстані й це потребувало часу. Згідно з пам’яттю Меліси, це тривало близько тижня.

— <Бідний Піякі, уже з самого початку мусить так виснажуватися!>

Він скривився від незадоволення.

— <Здається, моя душа отримала таку глибоку рану від нової господарки, що на ній аж синець виступив!>

— Піякі. — я серйозно промовила: — У душі немає капілярів, тож синець там з’явитися не може.

— <…>

Піякі безсило вилетів у вікно, бурмочучи собі під ніс:

— <Бодай та магічна інженерія провалилася…>

Це було досить зухвале бурмотіння, але мені було байдуже. Скільки б Піякі не проклинав її, магічна інженерія нізащо не зникне.

Коли Піякі полетів і я залишилася в кареті наодинці, я зробила глибокий вдих.

«Столиця Імперії, Рафаган… і маєток герцога Прелая».

Це була моя батьківщина, яка зовсім не здавалася рідною, куди я поверталася вперше після того, як пішла звідси у шістнадцять років. Серце калатало.

У мене не залишилося про це місце жодних приємних спогадів. Якщо бути точною, у мене не було жодних спогадів, якими я могла б пишатися. Навіть при згадці про розкішний та величний маєток мене вже кидало в холодний піт.

«Все гаразд, усе добре. Якщо я постараюся, усе вийде. Все гаразд. Треба докласти зусиль. Тепер я зможу це зробити».

Я намагалася заспокоїти розбурхані почуття, коли карета зупинилася перед головними воротами маєтку.

Попри пізню годину, у маєтку панувала метушня. Саме цієї ночі сталася спроба замаху на дідуся — його покоївка намагалася вбити його отруєним кинджалом. Звісно, рід герцога Прелая був не з тих, кого легко здолати, тому замах не вдався. Проте важливо було те, що на момент мого прибуття весь маєток стояв на вухах.

Коли я з’явилася в саду, слуги маєтку просто заціпеніли від подиву.

— П-панно Кіано? Це справді ви, панно Кіано?

— Ой, панно… Отак раптово, без жодного попередження!..

— Вибачте, панно! Зараз, як на гріх, стався замах, тому в маєтку панує безлад. Почекайте хвилинку, і ми доповімо герцогу…

Зрештою, це було очікувано, адже я з’явилася раптово після шести років відсутності.

— Усі й так заклопотані, не зчиняйте зайвого галасу. Я все одно втомилася з дороги, тож піду відразу спати. Привітаюся з дідусем завтра, так і перекажіть.

Я промовила це з гордовитим виглядом і пройшла повз них. Те, що через безлад у маєтку зустріч із дідусем довелося відкласти, навіть принесло мені полегшення. Але я не могла вічно уникати зустрічі з ним.

«Я не повинна просто тікати від дідуся лише тому, що наші стосунки, як і раніше, незручні та натягнуті».

Я ще раз глибоко вдихнула.

«Дідусь — єдиний очільник роду Прелай, якому можна довіряти… Мені потрібно хоч трохи зблизитися з ним, щоб попередити про небезпеку та разом підготуватися до кризи».

Повільними кроками я ввійшла до величного маєтку герцога Прелая. До свого незатишного дому, куди, як я колись думала, більше ніколи не повернуся з власної волі.