Розділ 43 — Розділ 43

Здавалося, це прохання стало несподіванкою навіть для Авіана. Він розгублено поглянув на Кіану.

— Е-е-е... ну... навіщо вам таке бажання?..

— Це секрет, — безвиразно відказала Кіана й потягнулася. — Що ж, ходімо. Я загадала все, що хотіла.

Авіан пильно дивився їй услід, а потім тихо промовив:

— Панно...

— Слухаю?

— Ви вже визначилися, хто буде вас супроводжувати на майбутньому імператорському бенкеті?

— Так. Мене має супроводжувати маркіз Левін, — спокійно відповіла Кіана. — Як ви знаєте, мій дідусь та Джуліус уже давно не відвідують подібні заходи, а Алекса немає в столиці. А що таке?

— А... Я хотів запропонувати свої послуги супроводу, якби ви ще не визначилися. Гм...

Кіана подивилася на Авіана з виразом обличчя, що красномовно питав: «З якого це дива ви?». Авіан ніяково посміхнувся і продовжив:

— Мені захотілося придивитися до вас уважніше... Але, схоже, я втратив свій шанс на ваш супровід.

Почувши це, Чезаре миттєво стиснув кулаки. Тільки-но він зібрався вийти з тіні, незважаючи на наслідки, як Кіана кліпнула очима й заперечила:

— Те, що ви будете моїм супроводом, зовсім не означає, що ви зможете придивитися до мене уважніше.

— Хіба? Тоді що мені варто зробити?

— Для початку вам слід придбати мікроскоп.

— Що?

— Стереомікроскоп із великим збільшенням.

На мить запала тиша. Чезаре, який уже збирався вискочити, завмер на місці.

— ...Ходімо вже, панно.

Авіан зітхнув і, більше нічого не питаючи, допоміг Кіані сісти на коня.

— Вже пізно, тож про те, що я насправді хотів спитати, запитаю наступного разу. Панні теж треба відпочити.

— Добре, це не терміново, тож запитуйте не поспішаючи.

— Зазвичай це каже той, хто запитує, а не той, хто відповідає...

— Ви чимось незадоволені? Як ви смієте? Ви ж мені заборгували, не забувайте про це.

Кіана вичитувала його, виставляючи свої заслуги напоказ, і так вони поїхали геть.

Навіть після того, як вони зникли, Чезаре стояв на місці, наче заворожений. У пам'яті, мов уві сні, спливла розмова, яку він мав із Ран'яком перед від'їздом:

— Ран’яку.

— Слухаю?

— Як гадаєш... що це за почуття, коли кажеш нікчемному покидьку, що він теж на щось здатний?

— Виховання?

— А коли кажеш, що він може стати хорошою людиною?

— Втіха?

— А коли бажаєш йому бути щасливим?

— Співчуття?

— А що це за почуття в мене зараз, коли мені не подобається жодна твоя відповідь?

— ...Тиранія?

Чезаре не зміг дорікнути Ран'яку, бо розумів — об'єктивно це була правильна відповідь.

Його поганий настрій був не провиною Ран'яка, а провиною Кіани.

Навіщо вона взагалі це сказала? Що він стане хорошою людиною, що зможе жити гідно, щоб був щасливим... І говорила це, дивлячись прямо в очі так, що серце завмирало...

«Якби вона цього не казала, я б не думав про це цілий день».

Зрештою, щоб позбутися цих думок, Чезаре силоміць змінив тему.

— Ран’яку.

— Так?

— Чи залишився в столиці хоча б хтось, окрім Його Величності Імператора, хто справді чекає на моє повернення? Хоча б одна людина.

— Звідки мені знати? Я ж сам прибув до столиці зовсім нещодавно.

Він поставив це запитання Ран'яку лише для того, щоб вкотре нагадати собі, наскільки він самотній до глибини душі. Проте...

«Бажаю, щоб кронпринц повернувся і благополучно зійшов на престол».

Це справді було бажання, висловлене без жодної краплі вагань. Чому?

Тільки статуя богині, що спостерігала за всім цим, мовчки стояла перед тихим нічним морем.

Раптом йому стало цікаво, що ж було в записці, яку написала Кіана. Він чітко пам'ятав її профіль, коли вона спокійно стояла, забирала діамант і з гідністю писала послання. Рожеві пасма, що розліталися на вітрі, її дещо стурбований вираз обличчя та те, як її маленькі руки обережно й охайно двічі згорнули папірець.

Як вона сприйняла його щире попередження не цікавитися небезпечними речами?

Чезаре ще якийсь час стояв нерухомо, а потім знову натиснув на риб’ячу луску на статуї богині. Серце чомусь калатало. Здавалося... він навіть трохи хвилювався. Так само як тоді, коли його серце пропустило удар, виявивши її записку в поштовій скриньці.

У той момент ця маленька записка здалася йому справжнім дороговказом. Як свідчить давній переказ роду Тейлізів:

У записці, яку отримає Тейліз, буде прокладено шлях.

За мить із механізму випав охайно згорнутий папірець. Чезаре тремтячими руками розгорнув його.

Відчепись. Хто ти такий, щоб вказувати мені, що робити, сучий сину.

— .......

Чезаре згорнув записку і дбайливо поклав її назад у механізм.

***

Тієї ночі далеко на півдні Алекс бачив сон.

— Що таке, Алексе? Кіана дуже мила, правда ж?

— Так, мамо. Хіба немовля може бути таким гарненьким?

— А хто це нещодавно дратувався і казав, що йому не потрібні ніякі сестрички чи братики?

— Я думав, що всі вони будуть такими, як Джуліус. Але Кіана...

— Кіана?

— Вона така ж красуня, як і мама.

— Тоді в майбутньому, якщо сумуватимеш за мною, просто дивися на Кіану і згадуй мене. Адже настане день, коли і я, і Гайд підемо, і в цьому світі залишитеся лише ви.

Між Кіаною та Алексом була різниця у п'ять років. Тож він мав нечіткі спогади про ті часи, коли вона була ще зовсім маленькою. Сама Кіана той період навряд чи пам'ятала.

А потім...

— ...Здається, пані втекла з тим візником Полом!

Тоді Алексу було всього десять років. І він теж був із роду Прелай.

«Дивися на Кіану і згадуй мене».

Він не знав, як поводитися з цією дівчинкою. Він просто боявся заговорити до неї. А тим часом Кіана ставала дедалі різкішою до всіх навколо.

— Не чіпайте мене! Залиште мене в спокої!

Вона замикалася у своїй кімнаті, відмовляючись спілкуватися будь з ким.

Втратити батьків в одну мить у дитинстві було важким ударом і для Алекса. Тоді йому самому було важко впоратися з собою.

Так минуло дитинство. І ось тепер, ставши дорослим, він, нехай і з запізненням, хотів спробувати налагодити нормальний діалог. Хоча Кіана ігнорувала всі його листи в Академії...

Але хіба те, що вона повернулася до герцогського маєтку Прелай, не означало, що вона зробила крок назустріч родині? Якщо так, то і він мав зробити крок. Ні, навіть два чи три... Він вирішив, що обов'язково поговорить із нею, коли повернеться додому.

«Дивися на Кіану і згадуй мене».

Алекс, старший онук родини Прелай, різко розплющив очі. Це був один із тих кошмарів минулого, що часто його переслідували.

Коротке світле волосся, глибокі та люті червоні очі, грубі риси обличчя та незмінний чорний одяг. Його вважали тим, хто найбільше схожий на Скарі Прелая своєю владною зовнішністю. Були часи, коли всі щасливо сміялися, кажучи, що Алекс схожий на Скарі, Джуліус — на Гайда, а Кіана — вилита Енес.

Прокинувшись, Алекс одразу відчув роздратування від реальності.

Він прибув сюди, щоб відшукати того, хто стояв за невдалим замахом покоївки на Скарі. Через різницю в кілька годин того вечора він навіть не встиг побачити обличчя Кіани, яка щойно приїхала. І ось, прибувши сюди, він так і не знайшов замовника замаху і мусив повертатися до маєтку з порожніми руками.

Коли він підвівся, поштовий голуб біля його ліжка змахнув крилами. Алекс за звичкою вилаявся:

— Якщо вже прилетів, то мав би хоч пискнути, птаходурне.

Потім він вихопив листа у голуба, що виглядав ображеним.

— Що це ще таке?

Коли він прочитав зміст листа, його червоні очі налилися люттю.

— Ці покидьки з Академії...

— <Господарю?>

Його призовний звір, сірий вовк Вульф, що спав поруч, позіхнув і розплющив очі.

— <Чому в тебе посеред ночі такий вираз обличчя, ніби ти зовсім з’їхав із глузду? Поки ти спав, здавалося, що ти з’їхав лише трішки.>

— Треба негайно вирушати до герцогства Лілоні, — похмуро промовив Алекс. — Є дещо, що мені треба стерти на порох.

— <О. Давно ми вже не влаштовували танець мечів!>

Вульф солодко потягнувся і закричав із божевільним блиском в очах:

— <Вперед! Ходімо вбивати! Знищимо їх усі!>

Його очі були точнісінько такими ж, як у Алекса. Алекс блиснув червоними очима і вискочив на сірого вовка.

— Біжи найкоротшим шляхом. Мені байдуже, наскільки складною буде дорога.