Розділ 46 — Розділ 46. Повернення кронпринца

У той самий час.

— Ет, телепню ти такий! Справді, шкода на тебе дивитися!

Один літній пан, особисто керуючи величезним конем, наче вітер мчав до столиці.

— Наскільки ж треба не розбиратися в людях, щоб тримати біля себе вбивцю? Хех, нездаро! Ех, треба мені швидше дістатися й самому про все подбати!

Статура цього сивоголового червоноокого пана була надзвичайно великою та величною. М'язистий старий навіть ніс за спиною дві величезні сокири.

Звали цього пана Джуліус Прелай.

Зазвичай аристократи перебували у своїх маєтках і зупинялися в столичних особняках лише тоді, коли в столиці траплялося щось важливе.

Оскільки маєток герцога Пербуса розташовувався неподалік від столиці, родина жила на межі міста та своїх земель. Родина Лісініс також більшу частину часу проводила у східних володіннях Лісініс, тож зараз у столичній резиденції мешкав лише Авіан, який служив у гвардії.

Проте рід герцога Прелая був особливим. Згідно з Прадавнім Пактом, вони мали закликати звірів заради захисту Імператора, тому голова роду та члени його сім’ї завжди перебували в столиці.

Північні ж землі герцогства захищали представники бічних гілок роду, призначені головою сім’ї. Після «Останньої битви на Півночі», яку Еліка Прелай та Едмонд Тейліз вели проти чорного мага Отсона, на рід Прелай було покладено обов’язок вічно охороняти ці землі.

Нині відповідальним за захист герцогських земель був саме пан Джуліус. Нещодавно він отримав листа з особняка Прелай.

«До особняка Прелай проникла вбивця, тому ми офіційно просимо задіяти здібність «Проникливості», якою володіє призовний звір пана Джуліуса».

Отримавши цього листа, пан Джуліус негайно скочив на коня і вирушив до столиці. Він мчав без упину на величезній швидкості. Через це він навіть не отримав наступного листа, де йшлося:

«Та покоївка вкоротила собі віку. Тож потреби у вашому візиті більше немає» .

Проте, попри такий нестямний поспіх, столиця все ще була далеко. Північний кордон, який він охороняв, знаходився занадто далеко від центру.

— <Ти зовсім втратив спокій. Або лайся, або хвилюйся — обери щось одне,> — промовило звірятко, що сиділо в нього за пазухою. Це була крихітна білочка.

Здібністю цієї білочки, призовного звіра пана Джуліуса, була «Проникливість». Раз на десять років вона могла обрати одну людину та дізнатися абсолютно всі таємниці, які та приховує. Це була неймовірна сила, проте умови її використання були надто складними.

Пан Джуліус був двоюрідним братом Скарі, представником бічної гілки роду, а не прямої лінії. Він охороняв найбільш важкодоступний регіон на самому краї північного кордону.

— <Давно я не була у столиці. Рівно десять років минуло,> — поважно мовила призовний звір Дарамі.

— Якщо бути точним, я можу приїжджати сюди лише раз на десять років, — зітхнув пан Джуліус, люто скреготнувши зубами. — Через це я навіть не зміг бути на похороні Енес...

Охорона суворих північних земель була закріплена Пактом між імператорською родиною та родом Прелай. Згідно з цією клятвою, пан Джуліус не міг покидати пост і мав постійно захищати найнебезпечніші ділянки кордону.

Єдиним винятком був випадок, коли імператорська родина або голова роду Прелай офіційно запитували допомогу призовного звіра. Але оскільки звір пана Джуліуса міг використовувати свою силу лише раз на десять років, то й відвідувати столицю пан Джуліус міг лише з такою ж періодичністю.

Зазвичай представники бічних гілок роду не могли закликати звірів. Навіть якщо їм це вдавалося, такі звіри мали значні часові обмеження, а їхня сила була слабшою, ніж у звірів прямої лінії спадкоємців. Навіть «Проникливість» не можна було застосувати до будь-кого. Ця здібність діяла лише на простолюдинів, у чиїх жилах не текло аристократичної крові.

— Енес була не такою дитиною. Я сам її виховував. Коли я бачив її востаннє, вона зовсім не змінилася. Яка там зрада...

У червоних очах пана Джуліуса забриніли сльози суму. Енес була донькою високопоставленого північного аристократа, але через напад монстрів залишилася круглою сиротою. Її виховав пан Джуліус, який став її хрещеним батьком.

Згодом вона вийшла заміж за Гайда, старшого сина Скарі, який відвідав Північ. Пан Джуліус щиро вважав, що така прекрасна та добра невістка, як Енес, стала справжнім благословенням для роду Прелай.

Коли він відвідував особняк Прелай рівно двадцять років тому, вони здавалися ідеальною родиною. А потім прийшли звістки, що Енес нібито загинула під час втечі, а Гайд вирушив у похід проти монстрів.

Пан Джуліус досі вірив Енес. Він, як і Гайд, був переконаний, що сталася якась фатальна помилка. Саме тому десять років тому, під час свого останнього візиту, він зовсім не цурався Кіани.

— То ти і є донечка Енес! Охо-хо-хо, яка ж ти мила! Тобі дуже пасує цей похмурий вигляд! Охо-хо-хо-хо!

Дванадцятирічна Кіана була точнісінькою копією маленької Енес, що не могло не розчулити пана Джуліуса. Бачачи, як дівчинка страждає через те, що не може закликати звіра, він підбадьорював її: «Я теж закликав свого звіра лише в дванадцять років». Хоча це було чи не найпізнішим випадком в історії роду, Джуліус справді закликав Дарамі саме в такому віці.

Проте пізніше до нього доходили лише жахливі чутки. Про нерозважливий похід Гайда та його зникнення, про Кіану, яка так і не змогла закликати звіра і зрештою поїхала до Академії герцогства Лілоні...

Пан Джуліус похмуро пробурмотів:

— Навіть якщо наша Кікі справді не донька Гайда, вона ж точно донька Енес, хіба ні? Га?

— <...Це лише твоя думка. Як ти можеш бути таким дурним, немов тобі все ще дванадцять років? Невже ти гадаєш, що Кіана хоче чути такі слова?>

Дарамі висловилася вельми розсудливо, проте пан Джуліус і вухом не повів.

— Хай там як, я хочу швидше побачити нашу Кікі. Впевнений, вона виросла точною копією Енес. Кажуть, вона поїхала до тієї провінційної Академії на краю світу? Я мушу натиснути на Скарі й змусити його повернути Кікі додому!

Пан Джуліус аж розпашілий був від рішучості. Дарамі також поважно кивнула:

— <Що ж, я й сама хотіла би зустрітися з цією дівчиною.>

Попри малий розмір, це був надзвичайно величний призовний звір.

— <Під час нашого останнього візиту мене дещо занепокоїло.>

— Справді? Що саме?

— <Я на мить відчула у ній силу, дуже схожу на твою колишню ауру.>

Дарамі схрестила лапки на грудях і замислено промовила:

— <Тоді ця сила була надто слабкою, тому я не надала цьому значення. Але те, що вона досі не закликала звіра, свідчить про наявність певної проблеми. Цього разу я маю дослідити все детальніше.>

— Проблеми? Якої ще проблеми?

— <Це означає, що сила роду Прелай, не знайшовши виходу, могла проявитися в якийсь химерний спосіб.>

Пан Джуліус пригнічено зітхнув, а білочка з надією та цікавістю запитала:

— <Невже ти зрозумів мої слова? Нарешті ти став хоч трохи розумнішим? Невже моє багатовікове терпіння нарешті буде винагороджене?>

— Ні. Але я зрозумів, що з Кікі може статися щось недобре. Мушу поспішати!

Пан Джуліус важко видихнув і ще сильніше пришпорив коня.

***

Ранок того дня, коли мав відбутися імператорський бенкет, почався з візиту покоївки-шпигунки. Еліс увійшла, помітно вагаючись, і простягнула мені скриньку.

— Панно, це подарунок з герцогства Пербус. Його надіслала панна Юдіт.

— Справді? — я позіхнула, приймаючи пакунок.

Всередині лежала досить вишукана червона прикраса для волосся у формі квітки та лист. Зміст послання був надзвичайно лагідним:

«Вітаю, Кіано.

До мене дійшли чутки, що кілька днів тому ти прибула до герцогського маєтку. Як твої справи в Академії? Я була впевнена, що ти завітаєш у гості до маєтку Пербус, тож мені навіть стало трохи прикро, що ти не прийшла.

Сподіваюся, підготовка до бенкету йде добре? Я довго роздумувала і вирішила надіслати тобі цей вітальний подарунок — сподіваюся, він припаде тобі до душі. Ми обирали його разом із моїми батьками. Ти ж знаєш, вони завжди вважали тебе за рідну доньку.

Собі я обрала блакитну прикрасу. Було б чудово, якби ми з’явилися на бенкеті разом — це мало б особливе значення. Давай і надалі залишатися найкращими подругами й спілкуватися так само невимушено.

Хоч і з запізненням, але щиро вітаю тебе з поверненням до столиці. Побачимося на бенкеті!

Твоя щира подруга, Юдіт.»