Розділ 5 — Розділ 5

— Кіана приїхала? Зараз?

Скарі Прелай, голова роду герцогів Прелай, виказав на своєму обличчі щирий подив, почувши звіт дворецького.

— Так, пане. Вона переказала, що дуже втомилася і мусить негайно лягти спати, а привітається з вами вже завтра.

Почувши подальші пояснення дворецького, Скарі лише важко зітхнув.

Скарі Прелай.

Герцог Прелай був надзвичайно вродливим літнім чоловіком із високим зростом та гострим, мов лезо, поглядом. Як і личить одному з небагатьох майстрів меча в імперії, його міцна статура випромінювала неабияку владність. Зазвичай мовчазний і непохитний, наче гора, він насупився і пробурмотів:

— Приїхала раптово, навіть не попередивши? Цікаво, що ж сталося...

На крижаному обличчі Скарі промайнула тривога.

У його пам’яті Кіана залишилася тією яскравою шістнадцятирічною дівчинкою, яка цілими днями сиділа замкнена у своїй кімнаті, не спала ночами та до смерті мучила Мелісу своїми витівками. Маленька дівчинка, яка, попри всі його намагання зблизитися, лише ніяковіла та уникала його рук.

Чесно кажучи, Скарі було дуже важко ладнати з Кіаною, яка тільки те й робила, що йшла йому всупереч. Тому, коли вона поїхала до Академії та не поверталася протягом усього навчання, він почувався доволі розгубленим.

— Кіана сказала, що хоче залишитися там? І жодного разу не зазирне до герцогства? Невже те, що я наприкінці трохи посварив її, так сильно ранило її серце?

На ці слова його другий онук, Джуліус, відповів із невдоволеним бурчанням:

— Ну, не знаю. Вона ж сама визнавала, що тоді заслужила на прочухана.

— Але все ж таки, скільки років вона вже в тій глушині? Треба її негайно повернути...

— Ой, та облиште її, — заперечив молодий пан Джуліус. — Якщо тягнути силоміць, буде лише гірше, як зі мною. Мені тут до смерті остогидло, тож і їй, мабуть, теж. Тим паче вона казала, що має там справу, якою хоче займатися.

— Та що тут може так сильно не подобатися? Га?

— Мати, яка покинула дітей і втекла з коханцем; батько, який покинув дітей і пішов з дому; дідусь, у якого надто велика різниця в поколіннях, щоб він міг впоратися з підлітками в період статевого дозрівання...

— ...

— Старший брат Алекс, який при кожній нагоді хапається за меч; другий брат Джуліус — тобто я — красень із чудовим почуттям стилю, але при цьому справжній покидьок і бунтар; та кузина Меліса, яка зі своїм ангельським личком повільно виїдає мозок чайною ложечкою. Десь так?

Після цих слів Скарі міг лише мовчати. Адже, якщо подумати, це й справді було не те місце, куди хочеться повертатися. Власне, умови для нормального виховання дітей були жахливими. По суті, у них не було нічого, крім грошей, влади, слави та титулу.

«Але те, що вона раптово повернулася... Може, перехідний вік минув і в неї щось змінилося на душі? Може, вона нарешті взялася за розум?»

Кіана та Скарі ніколи не були близькими. Проте це не було чимось дивним — у родині Прелай ніхто не був близьким одне з одним. Та все ж Кіана була для Скарі особливим болем у серці.

«Цього разу треба спробувати поговорити з нею щиро, як дорослий із дорослою».

Раптове повернення Кіани стало для нього найбільшою несподіванкою за останній час. Навіть більшою, ніж нещодавня спроба замаху.

— За вашим наказом пан Алекс негайно вирушив на пошуки родичів Гелен, а пану Джуліусу* ми вже надіслали листа. Здається, доведеться використати «Проникливість»…

*мова не про його другого онука, а про двоюрідного брата Скарі

Слухаючи подальший звіт дворецького, Скарі лише байдуже кивнув і тихо наказав:

— Признач Кіані кмітливу покоївку. Таку, щоб одразу доповідала мені про її будь-яку дивну поведінку. І обов’язково міцну, щоб Кіана не змогла занадто сильно вішатися на молодого пана Родріго.

— Слухаюсь, пане. Вже пізня ніч, дозвольте підготувати вашу опочивальню?

— Ні, — Скарі похитав головою. — Я зазирну ненадовго до оранжереї.

Дворецький шанобливо вклонився і вийшов. Залишившись наодинці, старий голова роду з утомленим обличчям повільно підвівся і зник у напрямку оранжереї в кутку саду.

***

Мабуть, через те, що я повернулася додому після тривалої перерви, сни мені снилися жахливі. Такі ж самі, як і колись у герцогському маєтку.

«Піякі — соратник Кіани! Але Кіана дозволила Мелісі відібрати Піякі!»

Через ці постійні кошмари я прокинулася ще на світанку.

«Я ж покинула Академію, наді мною більше не тяжіють дисертації… так хотілося поспати довше».

«Мені так прикро, справді, так неймовірно прикро...» — це була не лише моя молода мама, що виглядала точнісінько як я і яка плакала навзрид, впавши на землю.

«Маркіз Чезаре Левін цього разу виділив величезний грант на дослідження. Він особливо наголосив, що це для професорки Кіани Елі Прелай. Місце вашої світлості — саме в Академії. Академія не зможе без вас існувати! Хо-хо-хо-хо».

Під кінець уві сні з’явилося навіть обличчя ректора — це було справжнє «покращення» мого нічного жаху.

У будь-якому разі, коли я прокинулася, до мене вже приставили особисту покоївку. Це була висока, кремезна та м’язиста жінка. Поглянувши на її міцні біцепси, я невзначай запитала:

— Дідусь уже прокинувся?

— Герцог заснув лише на світанку. Гадаю, він прокинеться ближче до обіду.

— Ось як? Зрозуміло. Тоді привітаюся з ним після обіду.

— Слухаюсь, панно. До речі, старшого та молодшого панів, а також панни Меліси... точніше, жриці... зараз немає вдома.

— Я знаю.

Мій старший брат Алекс, мабуть, ще вчора за наказом дідуся вирушив у провінцію, а другий брат Джуліус вже давно жив окремо. Меліса теж нещодавно поїхала до монастиря, тож у цьому будинку залишилися лише ми з дідусем.

— Також за ніч прийшла ціла купа листів із Академії.

— А, справді? Просто викинь їх усі.

Зміст листів із Академії був очевидним. Мабуть, запитують, що робити з поточними дослідженнями та все в такому дусі. Адже в Академії майже кожне дослідження не обходилося без моєї участі.

Оскільки я була не лише геніальною професоркою, а ще й неймовірною трудягою, замовлення на дослідження сипалися на мене ще з часів аспірантури. Дійшло до того, що зовнішні замовники прямо вказували моє ім’я в контрактах.

«Я була співавторкою в усіх можливих проєктах, тож без мене в Академії зараз справжній надзвичайний стан».

І, мабуть, вони вже дізналися, що я подала заяви на анулювання всіх своїх патентів, якими раніше дозволяла користуватися Академії. Зараз там напевно панує хаос.

«Ректор найбільше ненавидить, коли його притискають грошима, тож зараз він має нестерпно страждати. Нехай помучиться як слід, а пізніше я вигадаю для нього ще витонченіші тортури».

Я не забула своєї образи на ректора. Оскільки нещодавно я вже трохи випустила пару, тепер настав час для довготривалих знущань. Поки я скреготала зубами від люті, покоївка ввічливо запитала:

— Панно, чи бажаєте ви, щоб я підготувала сніданок?

— Ні. Зранку я почуваюся не дуже добре. Просто принеси мені кави. І підготуй усе для мого виходу в місто.

Почувши мої слова, покоївка виглядала приголомшеною. Вона обережно перепитала:

— Перепрошую, панно... Вам недобре, і ви хочете... кави?

До свого повернення я була професоркою. Тому я щиро здивувалася такій зухвалості й навіть похвалила її за оригінальність:

— Ти що, щойно мені заперечила? Я навіть уявити не могла таку ситуацію.

Покоївка миттєво замовкла. Я ж байдуже додала:

— Я знаю, що тебе приставив дідусь, але ти маєш виконувати мої накази.

— ...Що?

— Хіба ні? Ти ж шпигунка, яку дідусь приставив стежити за мною.

На ці слова покоївка не знайшла що відповісти й лише збентежено схилила голову.

— П-перепрошую!

— Усе гаразд. Хіба ж ти сама цього хотіла? Тобі наказали — ти зробила. Я теж пройшла через аспірантські роки, тож розумію. Облиш ці нещирі вибачення й просто принеси кави, добре?

— П-панно, ви не збираєтеся мене замінити?

— Навіщо? Тоді прийде інша шпигунка, тож краще нехай залишається та, що вже є. Тобі це навіть у досвід зарахується.

Зараз були часи дефіциту робочих місць. Наче професорка, що піклується про студентку, я виявила турботу про її кар’єру і ввічливо мовила:

— Щоб ти могла десь гордо заявити: «Я маю досвід шпигунства за наївною панною, яка нічого не підозрювала, при цьому підкоряючись найвищій владі в домі», тобі треба протриматися хоча б місяць.

— ...

— Ти ж вдячна за таку турботу? Тож мерщій неси каву, шпигунко. І попереджаю: якщо мені доведеться ще раз просити про каву...

Я була мудрою порадницею, яка також відкривала очі на жорстоку реальність.

— ...Я тебе звільню з ганьбою, сказавши: «Вона вміє лише доносити, а як дійшло до справжньої роботи, то навіть кави принести не здатна, справжня нікчема».

— Я... я вже біжу!