Розділ 50 — Розділ 50

Коли бенкет був у самому розпалі, у маєтку Джуліуса панувала зовсім інша атмосфера.

— Ні, з моїм самолюбством я в жодному разі не можу піти на цей бенкет.

Джуліус не знаходив собі місця, нервово міряючи кроками вітальню.

— Я вже дуже давно не з’являвся в таких місцях. Це мій принцип.

Завдяки тому, що Джуліус постійно займався розслідуваннями та стеженням за людьми, він точно знав: на бенкетах вічно коїться казна-що.

Перелюб був для нього великою травмою. Саме тому він волів лише отримувати звіти від своїх інформаторів, але сам не мав жодного бажання з’являтися в подібних місцях.

Хоч для більшості аристократичних родин, де панували шлюби за розрахунком, такий спосіб життя був нормою, для Джуліуса це було настільки огидним, що він просто не міг із цим змиритися.

Лише одна зрада могла вмить зруйнувати життя всіх членів колись щасливої родини. Оскільки він ще неясно пам’ятав ті часи, коли його близькі були неймовірно щасливими разом, прийняти цю реальність йому було ще важче.

— Але... але та дурепа там, мабуть, сама.

Джуліус бурмотів собі під ніс, гризучи нігті.

— Як на зло, Алекса немає. Навіть Меліси немає... Стривай, а чи не на краще це? Принаймні поруч немає кузини, яка могла б ні з того ні з сього вчепитися їй у волосся.

Лея, його призовний звір — зелена змія, що обвила його руку, — спантеличено схилила голову й запитала:

— <Та чому тебе так хвилює, що та дівчина, яка обожнює прямі кути, залишилася сама? Ти ж сам казав, що у неї є партнер — статний і дуже вродливий.>

— Те, що він красень — це правда, але чи зможе цей тип належним чином оберігати Кіану?

— <Відколи це «партнер» став означати «охоронець»? І хіба Кіана така людина, якій на бенкеті потрібна опіка?>

— Звісно! А якщо її хтось розтопче в такому натовпі?! У неї, звісно, характер паршивий, але здоров’я справді слабке.

— <Я гадаю, це ще пощастить, якщо вона сама когось не розтопче... Ну, менше з тим, якщо хочеш іти — йди. Я люблю бенкети.>

— Та не хочу я нікуди йти! З якого дива мені йти на цей клятий бенкет? Я терпіти не можу такі збіговиська!

Джуліус люто вигукнув це, паралельно вибираючи розкішну дорогоцінну тіару, яка пасувала б Леї.

— До того ж скоро туди прибуде пан Джуліус!

Відповідь Кіани на запитання Скарі про те, що вона хоче отримати як винагороду за лікування Хоу, Джуліус теж дізнався через своїх інформаторів.

Кіана тоді сказала, що хоче зустрітися з паном Джуліусом на бенкеті, вказавши навіть час і місце. Так сталося, що день прибуття пана Джуліуса збігся з імператорським бенкетом.

Пан Джуліус, який був хрещеним батьком Енес, десять років тому ставився до Кіани дуже лагідно. Чого не можна було сказати про його ставлення до Алекса чи самого малого Джуліуса.

— Оце так! Що це за маля з личком як у злодюжки Гайда? Мерзенний Прелай, який наважився забрати нашу Енес...

— ...Пане Джуліусе, я теж Прелай, та й ви — Прелай.

— Ой, і справді. Я теж Прелай. Забувся. Ха-ха-ха-ха!

А ще він міг спокійно заявити прямо при них: «Енес не така людина. Тут явно якесь непорозуміння».

Звісно, оскільки всі знали про, м’яко кажучи, не надто високий інтелект пана Джуліуса, ніхто не надавав цим словам великого значення.

Хай там як, схоже, Кіана досі вважала пана Джуліуса близькою людиною.

— Чекай-но.

Джуліус раптом вигукнув, ніби його осяяла думка, поки він порпався в гардеробі.

— Якщо вона кличе пана Джуліуса, якого не бачила десять років, це означає, що Кіані просто нестерпно бути на бенкеті самотою! Оскільки було очевидно, що ні я, ні дідусь не підемо, вона навіть не наважилася попросити нас прямо!

— <...Справді? Щось не схоже, щоб вона була настільки турботливою.>

Джуліус у гніві вигукував, швидко відбираючи одяг із безліччю логотипів відомих дизайнерів.

— До того ж я маю передати Кіані важливу інформацію!

— <Це ж не терміново, хіба ні? Ти ж казав, що повідомиш завтра.>

— Майбутнє змінюється навіть від найдрібніших чинників. Якщо я розповім сьогодні, може статися щось дуже хороше.

— <А може й не статися.>

— У будь-якому разі, я теж мушу туди піти. Та дурепа точно хоче, щоб її родина була присутня на бенкеті!

— <А якщо ні?>

— То й нехай!

Лея більше не стала розпитувати Джуліуса, чиї слова лише збивали з пантелику. Вона лише мовчки вказала хвостом на велику смарагдову тіару, виявляючи бажання вдягнути саме її.

— <Якщо ми йдемо на бенкет, то я тільки за. І на хвіст теж почепи камінчик. Якийсь великий і гарний, будь ласка.>

Так Джуліус підхопився і почав поспіхом готуватися до виходу.

***

Я зиркнула на годинник і залишила бенкетну залу. Це було набагато раніше того часу, на який ми домовилися з Юдіт.

У мене була справа, яку належало владнати до того.

«До того, як усе почнеться, ще є трохи часу... але все одно не можна запізнюватися».

Через тривогу на душі я пришвидшила крок.

«Великий фонтан у затишному місці... здається, це було поблизу саду з маргаритками?»

Згідно з «оригіналом», саме на цьому бенкеті має статися досить значна подія.

«...Ось воно!»

Невдовзі я справді знайшла сад, де буйно квітли маргаритки.

Перед великим фонтаном нерухомо сиділа дівчина й дивилася на зорі. Сріблясте волосся, що сягало талії, обличчя з рисами гордовитої кішки та вишукана сукня.

Навіть здалеку було зрозуміло, що це принцеса Селієт. Донька п’ятої імператорської дружини, забута всіма принцеса.

Я чула, що у Імператора з нею непогані стосунки, але проблема полягала в тому, що Його Величність був прикутий до ліжка. П’ята імператорська дружина походила зі слабкої країни й до того ж уже померла.

Тож Селієт не мала жодної підтримки. Вона з’являлася у світському товаристві так само рідко, як і я.

«Треба поспішати! Я ще встигаю!»

За спогадами Меліси, «це» сталося, коли залунала третя танцювальна мелодія. І ці спогади були точними. Невдовзі я побачила, як до Селієт наблизився чоловік.

— Ваша Високосте.

Селієт, яка до того відчужено споглядала зірки, здригнулася від несподіванки й напружилася.

— Ви були тут.

Навіть просто слухати цей похмурий голос було неприємно.

— Ма... Ма... Марі? Де Марі?

— Я відіслав її. Як і лицарів-охоронців.

Селієт кинулася шукати свою покоївку, але чоловік, що підійшов, лише шкірився.

— Ви забули? Усі слуги в імператорському палаці підкоряються моїм наказам.

Почувши це, Селієт миттєво звелася на ноги. Не дивлячись чоловікові в очі, вона квапливо промовила:

— Я... я... я піду. Тоді... доброї ночі.

— Ваша Високосте.

Чоловік поважно перегородив Селієт шлях.

— Сьогоднішню ніч.

— А?

— Сьогоднішню ніч, Ваша Високосте, ви проведете зі мною. А аристократи, які ненадовго вийдуть із бенкетної зали, стануть свідками нашої зустрічі.

Чоловік промовив це мерзенним голосом.

— Боячись подальших чуток, принц Гітон змусить вас вийти за мене заміж.

— Що... що ти верзеш...

— Ми скажемо, що давно були коханцями, і принц Гітон, попри різницю в походженні, благословить наш союз.

— Це ж безглуздя...

— А те, що слуги принцеси виконують накази звичайного слуги з палацу кронпринца — це не безглуздя?

Він робив крок за кроком назустріч Селієт.

— Тому, щоб не ставати ще жалюгіднішою, краще не чиніть опір.

Селієт задкувала, аж поки не вперлася у фонтан, і більше не могла втекти.

— Не нарікайте, Ваша Високосте. Мій батько — аристократ. Я хоч і байстрюк, але не зовсім простолюдин.

— Це... це не ма... має значення...

— Ви ж і самі знаєте? Своє становище і моє.

— Як... як... як ти смієш. Бене, ти всього лише...

— Всього лише що?

Чоловік глузливо всміхнувся, ніби йому було весело.

— Невже ви думаєте, що принц Гітон не знає про це?

— ...

— Навіть якщо ви зараз закричите, ніхто не прийде. Якщо хочете перевірити — спробуйте.

Він схопив Селієт за зап’ястя, нахабно посміхаючись.

— Скажемо, що звичайний слуга торкнувся зап’ястя принцеси.

На це було просто неможливо дивитися. Я вискочила вперед і з шаленим поглядом видала свій вердикт:

— Торкнувся? Я зараз торкнуся твоєї життєвої артерії, тож кричи скільки заманеться, збоченцю нещасний.

І з цими словами я приставила до його загривка один магічний інструмент.

Це був один із багатьох винаходів, які я створила під час навчання в докторантурі. На цей момент він ще не був запущений у масове виробництво. Я дала йому робочу назву «магічний шокер», але...

— Кха-а-а-а-ах!

Чоловік почав звиватися й несамовито кричати.

«Та не так уже воно й боляче б’є, як він розіграв комедію...»

Хай там як, оскільки противник був зовсім не готовий до нападу, впоратися було надто легко. Я спокійно, без жодної емоції на обличчі, кинула:

— Забирайся геть, покидьку.

— А-а-а-а-ах! Та як ти смієш, ти хоч знаєш, хто я?!

— А мені яка різниця? Все одно ти нижчий за мене.

Я люб’язно представилася йому:

— Ким би ти не був, ти ж не збираєшся верзти дурницю, ніби твій статус вищий за статус Кіани Елі Прелай?

Відлетівши від удару магічного шокера, чоловік покотився по траві. Він дивився на мене очима, сповненими недовіри.

— Чо... чому тут лиходійка з роду Прелай?

О, це було непогане прізвисько. Зазвичай мене називали «ганьбою Прелай» або «несправжньою Прелай».

— Прийшла впіймати такого злочинця, як ти. А що?