Розділ 51 — Розділ 51

Я погрозливо виставила вперед магічний шокер, виголошуючи застереження:

— Ти ж не знаєш, що це таке? Це засіб особистого самозахисту, який я розробила власноруч і ще не випустила в масове виробництво.

Очі чоловіка, який у темряві поспіхом намагався прикрити обличчя, розширилися. Я велично змахнула магічним шокером і вела далі:

— Варто лише прикласти це до загривка — і навіть така тендітна особа, як я, без зусиль здолає майстра меча. Ти вже відчув це на собі, тож знаєш, про що я. Згоден чи ні?

На моє прискіпливе запитання він миттєво відповів:

— Зго... згоден!

Тоді я востаннє підняла магічний шокер угору і гучно вигукнула:

— Майте на увазі, що цей пристрій можна придбати в індивідуальному порядку, завітавши до маєтку герцога Прелая!

— ...

— Подейкують, деякі високопоставлені аристократи вже потайки придбали собі такі, чи не так?

Від мого владного голосу чоловік аж рота роззявив. Позаду почулося тихе шепотіння панни Селієт: «...Реклама?».

Я гордовито підняла підборіддя і різко кинула:

— Тож ніколи більше не смій такого витворяти і забирайся геть негайно. Поки я не збільшила потужність магії — на максимумі ти миттєво знепритомнієш!

Чоловік зрештою озирнувся довкола і дременув щодуху. Неважко було здогадатися, про що він думав. Тут було надзвичайно темно — настільки, що розгледіти обличчя було майже неможливо. Очевидно, він злякався, що я, як стороння людина, викрию його особу. Певно, він також сподівався, що панна Селієт заради власної репутації не стане розголошувати, хто він такий.

Навіть маючи принца Гітона за покровителя, він залишався лише слугою, а вона — принцесою. Тож їхнім планом, мабуть, було оголосити про їхні «давні романтичні стосунки».

Але якби ця справа набула розголосу в такому стані, йому б точно було не переливки. Він, мабуть, розраховував утекти, а якщо згодом виникнуть проблеми — просто все заперечувати.

Хех, марні сподівання — він у мене як на долоні. Насправді я лише вдавала, що не впізнала його, хоча чудово знала, хто це.

Це був Бен Айлід, камердинер із палацу кронпринца. Він був людиною, яка найближче прислуговувала кронпринцу, а також входив до складу учасників того фатального пікніка. Хай там як, зараз у палаці кронпринца роботи не було, тож він, певно, просто байдикував.

Панна Селієт теж не стала нічого розповідати мені про того слугу, тож і я не розпитувала.

— Перепрошую, Ваша Високосте, — я обернулася до Селієт і ніяково всміхнулася. Мабуть, посмішка в такій ситуації була не зовсім доречною, але я хотіла хоч трохи розрядити напругу.

— П... панно? — здавалося, моя посмішка налякала її ще більше. Селієт, тремтячи всім тілом, пильно дивилася на мене.

Але, боги милостиві, у мене самої ледь щелепа не відпала.

«Ні, ну чому вона така гарна?»

Оскільки зовнішність членів роду герцога Прелая була вельми непересічною, я рідко коли захоплювалася вродою інших. Проте, на відміну від мене чи Меліси, які мали доволі лагідні риси обличчя, Селієт була красунею з «котячим» розрізом очей.

«Її краса справді може зрівнятися з вродою маркіза Чезаре. Якби Чезаре народився жінкою, він виглядав би саме так».

Це була врода, через яку навіть боягузливий слуга міг втратити голову і зважитися на злочин. Цілком природно, що третя імператорська дружина, яка була їй за матір, щодня згорала від заздрощів.

Насправді справжнім покровителем Бена був не принц Гітон, а саме третя імператорська дружина. Вона щиро бажала, щоб Селієт вийшла заміж за такого слугу, як Бен. Гітон лише виконував волю своєї матері.

Хай там як, Селієт була настільки вродливою, що якби мала трохи менш сором’язливий характер і дрібку підступності, то могла б керувати всією країною.

Я на мить замилувалася нею, а потім опанувала себе і запитала:

— Ви в порядку?

— Т... так... Той чоловік дуже боягузливий... він точно не наважиться роздмухувати цю справу, — квапливо промовила Селієт, стискаючи сукню.

Я здивовано схилила голову і заперечила:

— Ні, я не про те, що буде потім... Я запитала, чи ви зараз почуваєтеся добре, Ваша Високосте. Майбутнє — це важливо, але ваш теперішній душевний стан не менш значущий.

— ....

Почувши мої слова, Селієт на мить затремтіла губами, а потім раптом розридалася. Я мовчки простягнула їй носовичок.

Селієт мала рацію. В «оригіналі» після тих слів слуги вона справді закричала. Щось на кшталт: «Цей мерзенний слуга змовився з моїм проклятим братом Гітоном і чіпляється до мене!»

Панна Селієт і справді була сором’язливою. Але вона не була настільки безнадійною людиною, щоб нічого не робити, коли її притиснуть до стіни. Слова Бена про те, що ніхто не прийде на допомогу, виявилися лише хизуванням, тож він злякано втік.

Проте крик Селієт почули аристократки, які саме вийшли подихати свіжим повітрям. Після цього той інцидент перетворився на принизливі плітки. Зрештою, нічого не змінилося, лише постраждала репутація Селієт. Сам факт того, що єдину принцесу пов’язували зі слугою, став символом її жалюгідного становища. І, звісно, найактивніше ці чутки поширювала саме третя імператорська дружина.

Хоча я знала, що в підсумку з Селієт нічого страшного не станеться, я все одно вирішила втрутитися.

«Такі плітки ні до чого доброго не призводять, та й уявити страшно, як вона налякалася».

Знову згадавши про це, я аж розлютилася — треба було вгатити того пройдисвіта ще раз.

Селієт довго плакала, а потім, схлипуючи, поглянула на магічний шокер у моїх руках і запитала:

— П... панно, а що це таке?

Я почала розгладжувати складки на сукні й відповіла:

— Як я вже казала, це предмет для самозахисту, здатний миттєво вивільняти магічну енергію. Моя власна розробка.

— Хіба магію можна використовувати як таку силу? — очі Селієт заблищали.

Я трохи запишалася і відповіла:

— Можна, якщо правильно скласти формулу та вмонтувати її в пристрій. Насправді надто велику потужність видати неможливо. Це просто завдає сильного болю.

— А... але ж ви щойно казали... що це може приборкати навіть майстра меча....

— Звісно, це була брехня, — мої незворушні слова змусили Селієт роззявити рота. Я лише стенула плечима. — Навіщо тому покидьку знати правду? Щойно був мій максимум.

— Ох.

— Як і більшість магічних інструментів, цей не має аж надто дивовижного ефекту. Проте він чудово підходить для того, щоб така розумна людина, як я, могла когось обдурити.

Я вклала магічний шокер у руки Селієт.

— Дарую його вам. Мабуть, такого більше не трапиться, але якщо той негідник знову почне чіплятися — просто мовчки приставте це до нього.

— Д... дякую. Але чи можу я отак просто прийняти такий дарунок... ми ж із вами, панно Кіано, навіть не знайомі....

— Нічого страшного. Зі мною й так майже ніхто не знайомий, — безтурботно відказала я.

— ....

Селієт притисла магічний шокер до себе, на мить замислилася, а потім подивилася на мене з вдячністю і мовила:

— Я... я чула, що ви змалечку жили самітницею... Тож думала, що у вас такий самий характер, як у мене, тільки ви при цьому ще й лиха... Але ви така рішуча. Ви чудова.

— Ну, я справді не надто вмію спілкуватися з людьми і буваю лихою, проте у мене просто є і влада, і знання водночас, — зніяковіло відповіла я. — Насправді в мене було схоже становище у сім’ї — мені теж доводилося постійно ховатися.

Селієт, яка, очевидно, знала про мої обставини, мовчки вислухала мене.

— Що ж, Ваша Високосте, — оскільки справу було зроблено, я чемно вклонилася, прощаючись. — Мені час іти, бо маю одну вкрай неприємну зустріч із жахливою людиною. Відпочивайте.

Селієт міцно стиснула край спідниці й кивнула. Потім вона невпевнено, ніби шкодуючи про мій відхід, пробурмотіла:

— Так... Проте, чи можу я... чи можу я чимось вам віддячити....

Почувши це, я на мить завагалася. Насправді я дечого хотіла від Селієт. Але побачивши на власні очі, як вона ледь не постраждала від того мерзотника Бена, мені перехотілося щось вимагати. Допомогти їй у тій ситуації було цілком природним учинком.

— Я... я справді хочу... хоч чимось... допомогти вам....

Ну, раз вона сама так наполягає, то немає причин відмовлятися. Я миттєво випалила:

— Тоді можу я попросити вас про дві речі?

— Т... так, звісно!

— По-перше, пообіцяйте мені дещо. Нікому не розповідайте про цей магічний шокер.

Сам факт продажу магічного шокера був пасткою для Бена. Насправді я нікому нічого не продавала. Я прийшла сюди ще й для того, щоб підготувати одну інтригу в імператорському палаці. Адже палац був чи не єдиним місцем, куди я не могла вільно заходити. Через хворобу Імператора сторонніх туди майже не пускали, хіба що Гітон міг бачитися з кількома найближчими соратниками.

Селієт, перебираючи пальцями, тихо промовила:

— Мені... мені все одно немає кому... розповісти....

— Розумію. Я теж мимоволі стала людиною, яка вміє тримати язика за зубами, проте про всяк випадок попросила. А по-друге... — я глибоко вдихнула і продовжила: — Ваша Високосте, чи не думали ви, що в таких ситуаціях було б непогано мати звукозаписувальний магічний пристрій?

— Що?...

— Ну, такий пристрій, щоб можна було непомітно записати слова співрозмовника, а потім відтворити їх.

Очі Селієт округлилися. Вона завзято закивала. Справді, Бен же щойно бовкнув, що поруч немає свідків, і навіть згадав ім’я Гітона. Було б чудово мати такий доказ.

— Щоб його виготовити, потрібні пелюстки квітки Еспра. Вона розквітає восени, і до того ж... — я лагідно всміхнулася Селієт: — Зараз вони залишилися лише в оранжереї п’ятої імператорської дружини.