Розділ 55 — Розділ 55

День народження Гітона перетворився на справжній хаос.

— Це був кронпринц. Це точно був кронпринц! Він прошепотів мені на вухо таємницю, про яку знали лише ми з ним, — Нікс, попри свій жахливий стан, без упину лив сльози й говорив казна-що. — Я навіть бачив його сріблясте волосся, що тьмяно виблискувало у місячному сяйві!

Гітон швидко віддав наказ своєму ад’ютантові:

— Маєре, знайди того старого. І дізнайся, де заховано святу реліквію, будь-якою ціною.

Хоча це й займає кілька років, майстер меча все ж здатний певною мірою змінити свою зовнішність. До того ж кронпринц раніше був досить гладким — настільки, що риси обличчя губилися за щоками.

Чи міг він за цей час схуднути та змінити подобу так, щоб люди не могли його впізнати?

Звісно, якби це сталося, він би неодмінно почав шукати реліквію, щоб повернути собі трон.

Тільки після того, як стався другий інцидент, Гітон почав поступово усвідомлювати реальність.

— А-але ж минулого разу, хоча ми довели його майже до смерті, він нічого не сказав...

— То доведіть знову! Тисніть сильніше! Вбийте його нарешті! — Гітон лютував, зриваючись на крик.

Він шукав Едмонда шість років. Сині очі зустрічаються рідко, тож вистежити його мало бути легко. Однак, хоча вони прочесали весь континент, його ніде не було. І тут він раптом з'являється? Те, що свідчення Орки та Нікса збігалися, лякало ще дужче.

Родріго підійшов до Гітона і сказав:

— Ваша Високосте, Нікс пив багато алкоголю від самого початку бенкету. Певно, він просто верзе дурниці на п'яну голову.

— Але ж його поранення справді серйозні, хіба ні?

— Я чув, є багато тих, хто тримає на нього зуб через те, що він обійняв посаду капітана 1-ї гвардії, не маючи належних здібностей. Може, це хтось із них?

Родріго, попри поранення свого батька, герцога Пербуса, був надто зайнятий тим, що крутився біля Гітона, намагаючись його втішити.

— Певно, після того як впала люстра, комусь просто захотілося добряче його відгамселити. А потім той нападник вдав із себе кронпринца, щоб уникнути наслідків.

Гітон вважав слова Родріго занадто оптимістичними.

— Ваша Високосте, Нікс не бачив обличчя нападника. Сріблясте волосся могло бути перукою, а та «таємниця» — чимось, що Нікс сам вибовкав, коли був напідпитку.

Але в цей момент це були саме ті слова, які Гітон хотів почути. Коли людина опиняється у скруті, вона схильна хапатися за надію.

— ...Гадаєш?

Проте неприємне передчуття в глибині серця не зникало. Тривога була безмежною. Саме на його святковому бенкеті сталося таке, що змусило всіх навколо знову заговорити про кронпринца. Це вже вдруге. Дехто навіть почав висловлювати сумніви щодо того, що насправді сталося під час того полювання.

Тієї ж ночі, невдовзі після цього, ад'ютант Гітона нарешті дізнався від Маєра місцезнаходження святої реліквії.

Дивно, але Маєр, який минулого разу тримався до останнього, тепер заговорив легко, мовляв, тепер уже можна й розповісти.

Хай там як, головним було те, що вони вичислили місце. Раніше Гітон думав: «Колись треба її знайти та знищити». Але тепер, коли ім’я кронпринца згадувалося вже двічі, він думав лише про те, як якнайшвидше її позбутися.

— Я поїду сам. Негайно.

***

Тож Гітон особисто погнав коня до порту Олфорд. Була глибока ніч, але він вважав, що мусить власноруч знайти реліквію. Як і вказав ад'ютант, він зупинився перед статуєю богині.

Глянувши на статую, що височіла перед морем, Гітон спершу звірився з положенням місяця. Потім глибоко вдихнув і натиснув на риб’ячу луску, що виблискувала під місячним сяйвом. Серед ночі давня статуя здавалася майже живою. Очікуючи мить, Гітон мимоволі пробурмотів:

— Я хочу, щоб усе пройшло легко.

Він не був особливо віруючим, але через тривогу слова самі вирвалися з його вуст.

— Тож просто віддайте мені реліквію, богине.

Невдовзі почулося клацання, і назовні вискочила записка.

— Щ-що? Чому знову записка?

Серце пішло в п’яти. Будь-хто з імператорського роду Тейліз не міг не реагувати гостро на записки.

У записці, яку отримає Тейліз, буде вказано шлях.

Це було те саме стародавнє пророцтво. Ці слова раз у раз спливали в пам’яті, тож Гітон тремтячими руками розгорнув папірець.

«Відчепись. Хто ти такий, щоб вказувати мені, що робити, сучий сину»

***

Хоча карета маркіза чекала біля задніх воріт, шлях туди зайняв чимало часу. До того ж з нами був поранений — пан Джуліус.

Зрештою Джуліус з приреченим обличчям допоміг пану Джуліусу сісти на коня.

— Ми поїдемо вперед до маєтку герцога Прелай.

Дідуся ніде не було видно. Здавалося, він скористався цим безладом, щоб як слід провчити герцога Пербуса.

— Панно Кіано, дозвольте мені супроводити вас додому, — ввічливо та чемно промовив Чезаре.

Джуліус та пан Джуліус якийсь час дивилися на Чезаре незадоволеними поглядами.

Але, хай там як, Чезаре був моїм партнером на сьогоднішньому бенкеті. За етикетом, він мав благополучно доправити мене додому після завершення свята. Я ж відчайдушно дивилася на Джуліуса та пана Джуліуса, беззвучно ворушачи губами:

«Пелотрова руда! Пелотрова руда!»

Це був сигнал про те, що я збираюся обговорити угоду щодо копальні пелотри, коли ми залишимося наодинці. Нарешті Джуліус, дивлячись на мене з підозрою, сказав:

— Кіано.

— Га?

— Більше не ходи на бенкети.

Він цокнув язиком, дивлячись на імператорський палац, де панував хаос.

— Ти ж і раніше на них майже не бувала. Я теж перестав ходити, і нічого страшного не сталося.

Почувши слова Джуліуса, я вигукнула з удаваним сумом та розпачем:

— Ти зараз кажеш мені жити так, як ти, брате? Навіщо ти сиплеш прокльонами на мою бідну голову, яка і так з дитинства наслухалася гидощів від родини Пербус?

Від моїх слів пан Джуліус, тримаючись за поперек, на який наклали шину, розгнівався:

— Ці нікчеми! Розірвати з ними угоди щодо теплокаменів — цього замало!

«Так, я теж так вважаю», — подумки погодилася я.

Це був лише початок — просто розрив стосунків. Коли я згадувала, яку вирішальну роль відіграв рід Пербус у краху родини Прелай, я досі скреготіла зубами.

«Тепер і ви спробуйте піти на дно».

Зрештою Джуліус разом із паном Джуліусом вирушили до маєтку герцога. Маєток був неподалік, тож верхи вони дістануться швидко, і пан Кайлон зможе надати допомогу.

— Що ж, тоді... — Чезаре елегантно простягнув мені руку. — Поїдемо і ми?

— Ходімо.

Я взяла Чезаре за руку і піднялася в карету. Всередині було розкішно, проте через затори нам довелося досить довго сидіти в екіпажі.

— Ох. — я схрестила руки на грудях і зітхнула.

Оскільки цього не ставалося в оригіналі і це не було частиною моїх планів, я почувалася дещо розгубленою, навіть якщо це було саме те, чого я бажала.

— Чому ви зітхаєте?

— Та просто думаю, що за безлад навколо... Невже кронпринц справді з'явився?

— Хтозна.

Чезаре пильно дивився на мене. Його погляд був дивним. Здавалося, він бачить мене наскрізь, від чого ставало трохи ніяково.

— А ви як вважаєте, панно?

Це було звичайне запитання, але в повітрі раптом зависла напруга. Я заспокійливо поворушила пальцями й відповіла:

— Не знаю. Але якщо кронпринц справді мститься, я б хотіла, щоб Родріго був останнім у черзі.

— Чому?

— Бо чим пізніше до людини дійде черга, тим довше вона мучитиметься у полоні тривоги та страху.

Чезаре мовчки подивився на мене і раптом усміхнувся.

— Яка ви розумна.

Він ледь примружив очі, у яких читалася цікавість.

Клубний дім, лихварство у нетрях, порт Олфорд... Хоча я й знала, що він — безнадійний пройдисвіт, я не могла відвести від нього погляду.

Сила вроди була справді неймовірною.