Розділ 6 — Розділ 6

Після цього я випила каву, яку приготувала покоївка-шпигунка, і почала збиратися на вихід. Моя кімната майже не змінилася за шість років. Оскільки моя статура з шістнадцятирічного віку теж мало змінилася, увесь одяг у шафі мені досі підходив.

Хоча це було вбрання шестирічної давнини, мене це не турбувало, адже я завжди мала власну філософію моди й ніколи не гналася за трендами.

— Ох... Панно, чи не бажаєте обрати прикрасу для волосся серед цих? — невпевнено запитала покоївка-шпигунка.

— Так. Оберу ось цю.

Покоївка з сумнівом на обличчі прикріпила до мого волосся картатий бант. Дивлячись на своє відображення у дзеркалі, я замислилася.

Сьогодні моя мета — скористатися нагодою після довгої розлуки з дідусем і закласти підвалини для нових стосунків. Перетворити наші незручності взаємини на гідні стосунки, де ми зможемо відкрито розмовляти одне з одним.

«Для цього мені спершу варто зробити щось справді корисне, що зможе перекрити всі ті капості, які я встигла накоїти раніше».

Я вже мала план, як це втілити.

Мій дідусь, Скарі Прелай, теж був представником роду Прелай, а отже, мав свого призовного звіра. Це був чорний сокіл завбільшки з мене на ім'я Хоу.

Аналізуючи оригінал, я помітила одну дивну річ. Зазвичай призовний звір і його господар майже завжди нерозлучні, проте відтоді, як я поїхала до Академії, Хоу більше не з’являвся в оригіналі.

Кожного разу, коли в оригіналі згадувався дідусь, він завжди був наодинці. І лише тоді, коли дідуся забирали за звинуваченням у державній зраді, Хоу раптом з’явився знову.

Він ледь виповз із оранжереї в саду, похитуючись, і закричав:

— <СКАРІ!>

Птах не міг навіть втримати власне тіло, але був сповнений відчайдушного бажання слідувати за господарем, якого вели під вартою.

Опис у книзі не був детальним, оскільки Мелісу в той момент теж заарештовували, і їй було не до Хоу. До того ж, місце, звідки він з’явився — оранжерея в глибині саду, — було глухим куточком, куди мешканці маєтку заходили вкрай рідко.

Здібністю Хоу було не що інше, як «Очищення». Він міг поглинати та нейтралізувати будь-яку отруту. Проте, хоч Хоу і був стійкішим до токсинів за людей, це не означало, що він міг миттєво й безслідно все знешкодити. Зазвичай після поглинання отрути йому потрібен був час на відновлення.

«Коли я їхала до Академії, з Хоу все було гаразд. Виходить, він зник саме після мого від’їзду».

Я згадувала того величного чорного сокола й зосереджено міркувала:

«Невже він поглинув настільки смертельну отруту, що не зміг самостійно очиститися від неї навіть за сім років?».

Це було найбільш імовірним поясненням, хоча не виключалися й інші хвороби.

Якщо зустріч із дідусем Скарі призначена на сьогоднішній вечір, у мене залишалося близько шести годин. Цього часу було достатньо, але й розслаблятися не варто було.

Я допила залишки кави й підвелася. Перш ніж йти до дідуся, мені треба було відвідати одне місце — знайти чоловіка, допомога якому допоможе і мені справити гарне враження.

— Панно, куди накажете вас відвезти? — обережно запитала покоївка-шпигунка.

Сідаючи в екіпаж, я недбало кинула:

— Вулиця Лаудітана, 12.

— Перепрошую? Але ж там...

— Саме так, — відповіла я, власноруч і майже лагідно «прочищаючи» вухо покоївці-шпигунці. — Ми їдемо в гості до мого негідника-братика, вічного підлітка-переростка — до Джуліуса.

***

Вулиця Лаудітан була забудована розкішними та вишуканими маєтками. Власником найдорожчого та найбільшого серед них був саме Джуліус Прелай.

Огорожа маєтку була доволі низькою, тож було добре видно, як Джуліус безтурботно сидить у своєму розкішному саду й п’є чай.

Через це багато перехожих зупинялися, щоб подивитися на нього. Навіть просто споглядати ангельське обличчя Джуліуса було приємно, а оскільки все на ньому було найвищої якості, це було ще те видовище.

— Гляньте-но. Він з голови до ніг у предметах розкоші. І логотипи які величезні.

— Якщо скласти вартість усього, що на ньому одягнено, можна купити звичайний будинок.

Напевно, кожен елемент його образу згодом буде детально розібраний на сторінках головної столичної газети пліток «Лорелай».

Проте було ще дещо, що привертало увагу людей.

— Це і є... той призовний звір?

— Кажуть, він є у кожного з роду Прелай...

На руці Джуліуса обвилася зелена змія — його призовний звір. По всьому тілу плазуна були розвішані ювелірні прикраси з коштовним камінням. Це була справжня демонстрація неймовірного багатства.

— Може, здатність цього звіра — відчувати запах грошей? Інакше як би він у такому юному віці накопичив такі шалені статки? — шепотілися роззяви, дивуючись марнотратству Джуліуса.

— Ну, гроші-то в нього є, але ніхто не знає їхнього походження. Певно, вони брудні. Не дарма ж його вигнали з дому герцога Прелай?

— Точно. Подивіться на цей одяг, де логотипи аж в очі лізуть. Це не смак, це якийсь маніфест. Може, це комплекс неповноцінності? Хоче хоч грошима здобути визнання?

Саме в цей момент...

— О, а це що?

Очі Джуліуса, який досі насолоджувався увагою натовпу, розширилися. До маєтку під’їхав екіпаж із гербом родини герцога Прелай.

— Що-о-о? Чому карета Прелай тут? — здивовано прошипіла змія-союзниця.

Джуліус насупився й відповів:

— Спокійно. Це точно не Алекс, він не приїхав би сюди, щоб знести мені голову. Алекс не користується екіпажами. — потім він схилив голову набік і пробурмотів: — Але хто ж це тоді?..

Коли дверцята відчинилися, з екіпажу вийшла особа, на яку ніхто не очікував. Джуліус завмер.

«Кіана?»

Хоча він не бачив сестру шість років, він одразу її впізнав. Його брови зсунулися до перенісся, коли він оглянув її вбрання, де все — від голови до ніг — було в клітинку.

«Чому вона зовсім не виросла? Така худа... і чому шкіра така бліда?»

Власне, вона виглядала майже так само, як і шість років тому. Кіана підійшла до приголомшеного Джуліуса й спокійно промовила:

— Брате, вітаю тебе з успіхом. Хоч ти й вигрібав кожну копійку, наче справжній скнара, але таки спромігся розбагатіти самотужки.

Її байдужий вираз обличчя, що зовсім не пасував ляльковій зовнішності, та прямолінійна манера розмови справляли сильне враження.

— Виглядаєш як типовий нувориш-вискочка, але я змалечку знала, що ти виростеш саме таким, тож я не здивована.

Закінчивши промову, Кіана тицьнула Джуліусу в руки паперовий пакет.

— У будь-якому разі, це подарунок. Приходити на новосілля з порожніми руками — це невігластво.

Кіана, попри все, чудово зналася на аристократичному етикеті. Джуліус зніяковіло прийняв пакет. Усередині була картата ваза.

«Який несмак...» — подумав він.

— <Несмак-к-к!> — прошипіла змія.

Хоча Джуліус не озвучив свою думку, Кіана почула бурмотіння його змії. Вона подивилася на плазуна з виглядом людини, яку неможливо зачепити, і промовила:

— Ти просто звір, який не розуміє краси прямих кутів. Вона ж прекрасна, як координатна площина. Втім, невігластво — це не гріх.

Після цього вона гордо підняла підборіддя й розвернулася. Її погляд упав на роззяв, що заглядали через паркан. Вона згорнула в трубку газету «Лорелай», яку тримала в руках, і поцілила ним прямо в лоб тому самому роззяві, який розпатякував про «комплекс неповноцінності» Джуліуса.

— Ой!

Поки той тримався за лоб і хитався, Кіана дзвінко промовила:

— Слухайте сюди, я скажу лише одну річ.

Люди, раптом опинившись під пильним поглядом Кіани, здригнулися від несподіванки.

— Те, що мій брат обвішує себе логотипами розкоші — це не через комплекс неповноцінності.

З неймовірно обуреним тоном і приголомшеним виразом обличчя вона продовжила:

— Які ще «маніфести»? У нього просто такий смак. Він просто за характером дріб'язкова людина, яка хоче всім продемонструвати, на що витрачає свої гроші. Ви що, не бачите, що він навмисно зробив паркан низьким?

Наостанок її обличчя стало по-справжньому крижаним:

— Тож, якщо прийшли подивитися, як Джуліус хвалиться багатством — стуліть пельки, дивіться мовчки й забирайтеся геть. І не смійте вигадувати чужі обставини через заздрість, намагаючись когось принизити.

Миттєво створивши навколо себе моторошну атмосферу, Кіана з гордовитим виглядом повернулася до Джуліуса. І владно додала:

— Давно я не розмовляла так лагідно при людях, аж серце калатає від хвилювання.

«Лагідно?» — у цей момент у всіх присутніх на обличчях застигло питання: «Ця панна взагалі знає значення слова "лагідно"?»

— У будь-якому разі, я страшенно дратуюся, коли хтось базікає про те, чого не знає. Адже я за природою своєю прагну до істини.

Кіана роздратовано додала:

— Я в дуже близьких стосунках із головною редакторкою «Лорелай». Тож нехай Джуліуса критикують лише ті, кому нема чого приховувати. Якщо не хочете, щоб усі ваші брудні таємниці опинилися на шпальтах газети.

Люди миттєво почали ховати обличчя. Оскільки «Лорелай» був пліткарською газетою, що нещадно викривала чужі гріхи, потрапити туди означало назавжди зганьбитися.

— Для початку... просто ходімо всередину, моя капосна сестричко, яку я не бачив шість років, — зітхнув Джуліус і потягнув Кіану вглиб маєтку. — Бо якщо я слухатиму тебе далі, у мене вуха закладе.

Кіана не втрималася від відповіді:

— Це не через мої слова, а через різницю тиску.

Джуліус зиркнув на неї й пробурмотів:

— Щоб та магічна інженерія крізь землю провалилася…