Розділ 61 — Розділ 61

Я байдуже подивилася на Джуліуса і махнула рукою.

— Хай там як, йди вже собі.

— Не піду! У мене ще є справа до тебе.

— Справа? Яка?

— Те, що ти просила мене дослідити минулого разу. Я все з’ясував.

Моя байдужість миттєво зникла, і обличчя закам’яніло.

— Ти зміг дізнатися, відколи саме Хоу перестав з’являтися на очі? — запитала я.

Минулого разу я просила його з’ясувати час отримання травми Хоу. Джуліус із гордим виглядом продовжив:

— Від того самого дня, коли ти вирушила до Академії.

Зачекайте, що?

Серце пішло в п’яти.

— З того самого дня його ніхто не бачив.

Щойно я почула слова Джуліуса, події в моїй голові почали сплітатися, малюючи істинну картину.

Смертельна отрута, яку не зміг нейтралізувати навіть призовний звір із хистом до очищення.

Дідусь і Хоу, які відмовлялися давати будь-які пояснення.

Травма Хоу, яку тримали в таємниці від інших.

І надто вже ідеальний час.

У голові постала одна цілком ймовірна гіпотеза. Згадавши про ту неймовірно сильну отруту, яку виділяв Хоу, я знову відчула, як по спині пробіг холодок.

Я різко підвелася.

— ...Кіано? — здивовано покликав Джуліус, але мені було не до церемоній, тож я, навіть не попрощавшись, прожогом побігла до оранжереї.

***

Хоу валявся в оранжереї й позіхав. Оскільки отрута ще не була виведена повністю, він не виходив назовні, проте казали, що він швидко одужує і невдовзі зможе рухатися як раніше.

— <Дитино?>

Побачивши, що я вбігла до оранжереї, Хоу зраділо залопотів крилами.

— <Давно не бачилися! Твоє дивне картате вбрання все таке ж саме!>

— Жоден призовний звір не розуміє естетики прямих кутів, — буркнула я у відповідь і сіла перед його гніздом.

— Хоу, послухай-но, — я запитала прямо: — Того дня, коли я вирушила до Академії... ти йшов за мною?

— <Г-гм?>

— Я питаю, чи йшов ти за мною шість років тому?

— <...Ти ж уже все знаєш і просто уточнюєш, так?>

Хоу з ніяковим виглядом поклацав дзьобом.

— <Не знаю, чи маю право казати. Скарі дуже не хотів, щоб ти про це дізналася. Здається, йому було якось ніяково...>

— Довго розказуєш.

Я подивилася на Хоу і лагідно нагадала йому справжній стан речей:

— Якби не я, ти б зараз і дзьобом поклацати не зміг, чи не так? Лежав би зараз десь у кутку гнізда із заплющеними очима і лише хрипів: «Йди геть». А за два роки, коли б з дідусем щось трапилося, ти ледве виповз би назовні, але нічим не зміг би зарадити.

— <Ти якось надто детально все описуєш>.

Хоу похитав головою і приклав крило до чола.

— <Надто вже ти любиш вихвалятися заслугами... Тепер я бачу, що Скарі справді на тебе схожий>.

— Хочеш послухати ще? Я можу нагадувати про твій борг три дні й дві ночі поспіль.

Після моєї раціональної пропозиції Хоу важко зітхнув. Оскільки я врятувала йому життя, у нього не було іншого вибору, окрім як розповісти правду.

Запала тиша, а потім Хоу повільно почав:

— <...Хай там як, шість років тому ти справді поїхала дуже далеко після того, як Скарі тебе насварив, чи не так?>

Що ж, хоча я сама вирішила поїхати, але поштовхом стало саме це.

— <Тож як Скарі міг бути спокійним?>

Я мовчки дивилася на Хоу, чекаючи на продовження.

— <Він наказав мені йти за тобою і здалеку наглядати. Дивитися, чи ти благополучно дісталася, чи не сумуєш, чи не надто тобі гірко на душі...>

Хоу драматично витер очі великим крилом.

— <Він навіть сказав, що якщо ти хоч на мить завагаєшся, я маю будь-що вмовити тебе повернутися!> — наприкінці він аж вигукнув це з пафосом. — <Він так хвилювався за тебе, адже ти в такому юному віці вирушала до іншої країни!>

На цей палкий вигук я відповіла коротко:

— А.

— <...А?> — Хоу насупився і подивився на мене. — <Це і вся твоя реакція? А?>

— А я маю реагувати якось інакше?

Від моїх слів Хоу мало не підскочив:

— <Тобі що, зовсім не соромно? Ти через шість років дізналася таємницю про те, як Скарі потайки піклувався про тебе!>

— Але ж зрештою це не надто допомогло тоді, — байдуже кинула я. — До того ж зараз ми з дідусем і так добре ладнаємо, тож ця історія не була конче потрібною для покращення стосунків. Зрештою, це факт, який не приніс користі ні в минулому, ні в майбутньому. А я людина, яка цінує лише результат. Усе непотрібне я швидко забуваю.

— <Ого>. — Хоу похитав головою і пробурмотів: — <Яка ж ти безсердечна. Точнісінько як Скарі>.

— Хай там як, кого ти намагався врятувати тоді? — моє раптове запитання змусило Хоу здригнутися.

— <...Що?>

— Ти ж тоді нейтралізував цю отруту, правда? — спитала я. — Мені твоя допомога не знадобилася, тож заради кого ти пішов на таке виснажливе очищення?

Хоу забігав очима і почав заїкатися:

— <Х-хтось дуже благав про допомогу, бо йому було зле! Я просто проявив милосердя, але хто ж знав, що той малий наковтався такої жахливої отрути?>

— Оце так нісенітниця, навіть слухати смішно.

Я аж поаплодувала Хоу за його зворушливі зусилля.

— Неймовірна невдячність — так нахабно брехати своїй рятівниці.

— <Щ-що за наклеп!>

— Це дідусь наказав тобі мовчати? Яка відданість, — підсумувала я.

— <Кх-кхм! Не знаю я нічого!>

— Гаразд. Можеш не казати.

Бувають випадки, коли вперте мовчання співрозмовника дає більше впевненості, ніж будь-які слова. Зараз був саме такий момент.

— Здається, я і так усе зрозуміла, — промовила я.

Обличчя Хоу застигло.

Я більше нічого не казала, просто розвернулася і вийшла з оранжереї.

Загальна картина стала чіткою. Рід Прелай споконвіку був непохитно відданий імператорській родині. Хоу за характером не був тим, хто виявляє милосердя до будь-кого. Але якщо йшлося про члена імператорської родини — це зовсім інша справа.

«Кронпринц не просто випадково впав. Схоже, його отруїли».

Дійсно, чому хлопець, якого всі хвалили як майбутнього майстра меча, мав би просто так зірватися зі скелі й загинути?

«Хоу, який ішов за мною, став випадковим свідком і очистив отруту».

Проте тут ховалася ще одна велика таємниця.

«Панно, кажуть, що імператорський рід Тейліз відзначений божественною любов'ю. Чи знаєте ви, чому?»

«Так. Члени роду Тейліз невразливі до отрут».

За природою отрута не мала б діяти на кронпринца. Але якщо це була отрута, яку Хоу не зміг повністю нейтралізувати й через яку отримав внутрішні пошкодження...

«Схоже, вони знайшли отруту, яка діє навіть на імператорський рід. Боже мій...»

Тепер стало зрозуміло, чому він не міг зв'язатися з Імператором.

«У будь-якому разі, таємно повідомити про своє виживання, буде складно, приховуючи при цьому свою особу.»

Як зазначав Чезаре, подати звістку про своє виживання було небезпечно.

«Поки він не має впливу, Імператора залишають живим...»

Але якщо спроба зв'язку буде викрита, життя Імператора опиниться під загрозою, адже тепер у них є отрута проти Тейлізів.

Усе стало на свої місця. Хоу, мабуть, повернувся до дідуся в жахливому стані значно пізніше і доповів про ситуацію.

А кронпринц, навіть не знаючи, що Хоу його врятував, ледве вижив і зустрів мене.

«Він, певно, думає, що впорався сам завдяки силі свого роду».

Усі пазли склалися.