Розділ 63 — Розділ 63

— Еде… Якщо станеться диво і ми обоє переродимося в один і той самий час, я присвячу тобі все своє життя. Я відплачу за все, що отримала в цьому втіленні.

Жінка говорила це з непохитною рішучістю, але чоловік, що стояв перед нею на колінах, лише лагідно всміхнувся і похитав головою.

— Ні, Елі. У цьому немає потреби, просто…

Чоловік поцілував її руку і промовив:

— Тоді стань моєю справжньою коханою. Мені цього буде достатньо.

Боже мій. Схоже, між цими двома вирували такі почуття, про які не згадує жоден підручник з історії. Хоча вони й плекали одне до одного безмежну романтичну симпатію, зрештою так і не змогли стати парою.

Зрештою, Еліка Прелай померла зовсім молодою, коли їй було трохи за двадцять. А спадкоємну лінію роду герцогів Прелай продовжив її молодший брат.

«То ось чому перший імператор все життя залишався неодруженим і передав престол своєму племіннику?»

Якщо так, то це справді неймовірне та щире кохання. Поки я захоплювалася цим фактом, двоє людей продовжували свою щемку розмову.

— Еде, пообіцяй мені.

Жінка лагідно всміхнулася і звернулася до чоловіка:

— Навіть якщо я помру, живи щасливо.

— Я хочу пообіцяти, але не знаю як. Я навіть уявити не можу, як це — жити добре без тебе…

— Тоді я навчу тебе, — тихо прошепотіла жінка.

— Почни збирати дорогоцінне каміння замість мене. Ти ж знаєш, як я люблю самоцвіти? І дай найкращому з них моє ім'я.

— ........

— Не схиляй голови у жалобі, а живи, дивлячись у небо. Думай про те, що я завжди спостерігаю за тобою звідти.

— …Добре. Але я… я, мабуть, не зможу тримати поруч жодну звірину, бо це нагадуватиме мені про тебе та твоїх призовних звірів.

Що? Виходить, еліст, найдорожчий камінь, про який ми знаємо, отримав свою назву від лагідного прізвиська Еліки Прелай?

Раптом мені згадалося дерево Тейліз. Кажуть, воно обожнює коштовності, бо було матеріальним, любить височину, бо ненавиділо схиляти голову, і терпіти не може тварин.

Тоді я лише посміялася, подумавши: «А перший імператор був вельми прямолінійною людиною», — але, виявляється, за цим стояла така історія.

Постаті двох людей почали тьмяніти й віддалятися.

А коли я вранці прокинулася, моя подушка була мокрою від сліз.

— <Ой-ой! Мокро!>

Піякі підхопився, наляканий, і почав обтрушуватися.

— <Дуже неприємно. Ой, Кіано! Тобі наснився поганий сон?>

— Ох... Ні, — пробурмотіла я, розгублено кліпаючи очима.

Сльози, що застигли в очах, капали додолу, але як тільки я остаточно прийшла до тями, все минуло.

— Це не зовсім так…

Якщо судити об'єктивно, сон не був для мене таким вже й поганим. Принаймні це було краще за сни, де Піякі плаче, що він мій, або де приходить мама і кричить про несправедливість.

— Треба ж, тепер мені вже й сни на історичну тематику сняться.

Я цокнула язиком і піднялася з ліжка.

Уві сні все це здавалося таким реальним. Але тепер, коли я прокинулася, це виглядало просто як пусті марення або моя власна фантазія.

«Панно, сни — це не реальність. Сон — це лише марна річ, він не може бути доказом. Не розповідайте про це іншим. Люди вважатимуть вас ще дивнішою».

Особистий лікар пан Кайлон давав мені таку пораду з самого дитинства щоразу, коли я розповідала про сни. І, з будь-якої точки зору, це була розсудлива порада.

Те, що Еліка Прелай та Едмонд Тейліз були нещасними коханцями, звучить як сюжет якогось історичного любовного роману.

— <Хай там як, Кіано, хіба це не чудово?>

Піякі гордовито пихкав, вихваляючись собою.

— <Цього разу це зайняло набагато менше часу, ніж коли я був із Мелісою! Зазвичай це тривало б місяць, але зараз все вийшло набагато швидше, ніж очікувалося!>

— Справді. Ти молодець, це неймовірно.

Я пильно подивилася на Піякі, висловлюючи своє захоплення.

— Все-таки, якщо докласти зусиль, все можливо. Чи не так?

— <…Кіано?>

Почувши слово «зусилля», Піякі подивився на мене з тривогою на обличчі.

— Отже, тепер ми можемо висунути гіпотезу.

— <…Що?>

— Здається, що частіше ти здійснюєш доставку, то швидшою вона стає. А скорочення часу означає, що ти стаєш кориснішим.

— <Ко-кориснішим? Кіано? Призовний дух — це не річ, а вічний друг роду Прелай…>

— Тоді, якщо ти працюватимеш без перепочинку, хіба переміщення не стане ще швидшим?

Відчувши щось недобре після моїх слів, Піякі затремтів усім тілом. Я лагідно всміхнулася і плеснула в долоні.

— Що ж, гіпотезу сформульовано, тепер час для експерименту.

— <А, а може, це зовсім не так?>

— Це ми зможемо перевіряти протягом усього життя. Треба накопичити дані. Потрібно вирахувати закономірність, розділити процеси відправлення та отримання, скласти пропорції та знайти правила скорочення часу. Я теж докладу зусиль, Піякі.

Я була в захваті, адже давно не проводила експериментів із реальними даними.

— <Зу-зусилля…>

Помітивши шалений вогник у моїх очах, Піякі почав повільно задкувати.

— Звісно, я могла б просто весело гратися з тобою, — сказала я, дивлячись на Піякі. — Але я ж та сама лиходійка, яка завжди заздрила Мелісі через тебе? Совість просто не дозволяє мені поводитися інакше.

— <Що це означає…>

— Це означає, що я не знаю, як ще з тобою поводитися, окрім як змушувати тебе працювати до сьомого поту.

— <Тобто зрештою ти все одно збираєшся мене експлуатувати!>

— Саме так.

Я швидко написала листа.

«Поки що не чіпай Бена. Я повідомлю тобі дату та підхожу можливість розправитися з ним пізніше.

Це означає — не лізь на рожон, намагаючись пробратися до імператорського палацу.»

Насправді мені хотілося написати грубіше, але я ледве стрималася. Зазвичай до кронпринца слід звертатися ввічливо, але... я ж ще офіційно не чула від нього, що він кронпринц? До того ж він не заперечував проти мого дружнього та невимушеного стилю спілкування, тож, думаю, така зухвалість зійде мені з рук.

— Ось так, якщо докладеш зусиль, наступного разу зможеш повернутися ще швидше. І, можливо, зможеш переносити важчі речі. Продовжуй в тому ж дусі!

Я лагідно промовила, погладивши Піякі по голові:

— Щасливої дороги.

Піякі подивився на мене сумними очима і пробурмотів:

— <Кіано, ти господарка, яка занадто схиблена на зусиллях. Як мені змінити твій цей стан? >

— О. Ти хочеш змінити стан матерії?

Оскільки я була доброю господаркою, то серйозно відповіла на запитання Піякі:

— Для цього потрібно застосувати тепло або тиск.

— <…Щоб та магічна інженерія крізь землю провалилася.>

Піякі незадоволено щось пробурмотів собі під дзьоб і злетів у повітря.

***

Провівши Піякі, я покликала покоївку-шпигунку.

— Шпигунко, пан Джуліус уже встав?

Учора він уже спав, тому ми не бачилися, але це була наша перша зустріч за десять років. Звісно, я хотіла насамперед побачити пана Джуліуса.

Хай там що кажуть про теплокамені чи грілки з пелотри, він був людиною, яка щиро піклувалася про мене.

Колись я навіть думала про те, що, як би холодно там не було, я хочу поїхати на Північ і жити з паном Джуліусом. Звісно, згодом я покинула цю затію.

Я боялася, що якщо приїду на Північ, не маючи здатності прикликати призовного звіра, то стану лише тягарем. Ось наскільки мені завжди бракувало впевненості в родині Прелай.

— Так, мені доповіли, що він щойно встав і зараз снідає, — швидко відповіла покоївка-шпигунка. — Він зупинився у флігелі. Провести вас туди?

— Так, ходімо негайно.

До флігеля потрібно було йти через сад. Оскільки я вже добре поснідала, це була гарна нагода для прогулянки.

Якраз, до речі, покоївка-шпигунка підготувала для мене ранковий випуск газети «Лорелай». На першій шпальті великими літерами було написано про масштабне ухилення від сплати податків родиною герцога Пербуса.

«Ого. То ось воно що?»

Я йшла в напрямку флігеля, читаючи «Лорелай».

«З такими новинами вони справді скоро опиняться на мілині».

Навіть такий, як Гітон, не зміг би приховати ухилення від податків такого масштабу.

«Просто зробити їх бідними — цього мені замало», — подумала я, хижо всміхаючись.

«Вони мають постраждати так само, як колись постраждав рід Прелай».

Думка про те, як вони потраплять у власну пастку, неабияк піднімала мені настрій.