Розділ 64 — Розділ 64

На другій сторінці «Лорелай» красувалася стаття під заголовком:

«Джуліус Прелай вперше відвідав імператорський бенкет! Детальний аналіз його святкового образу».

«Казав, що ні за що не піде на бенкет, а сам публікує відгуки завзятіше за всіх... Ох, лишенько».

Мені було гидко дивитися на перелік брендів та цін, тож я швидко перегорнула сторінку.

— Та я просто в нестямі від... Ой! Дідусю!

Мабуть, я занадто заглибилася в читання «Лорелай», бо не помітила, як зіштовхнулася з дідусем, що йшов назустріч.

— Кіано, — дідусь лагідно підтримав мене за лікоть. — Не читай під час ходьби. Зір зіпсуєш.

— Так….

«Вибачте, дідусю. Мої очі й так безнадійно зіпсовані ще в підлітковому віці, коли я годинами розглядала магічні інструменти в темряві».

— Йдеш до пана Джуліуса?

— О, так.

— Він ще довго снідатиме, — поважно промовив дідусь. — Чи не хочеш ти трохи поспілкуватися зі мною?

— Звісно! — бадьоро відповіла я, квапливо згортаючи «Лорелай» і передаючи її покоївці-шпигунці. Мені дуже кортіло дізнатися, як саме дідусь помстився герцогу Пербусу.

Ми з дідусем присіли на стільці в саду.

«Треба вислухати все якомога детальніше», — налаштовувала я себе, аж раптом дідусь заговорив.

— Кіано.

Його голос звучав настільки серйозно, що усмішка сама собою зникла з мого обличчя.

— ...Вибач мені.

— Що?

— Ті покидьки... Я й гадки не мав, що вони верзли тобі таку нісенітницю, поки ти була зовсім дитиною.

— А...

Отже, ось про що мова.

Тут була цілком передбачувана відповідь: «Все гаразд», «Ви їх уже провчили, тож не зважаймо» або «Треба додушити цих нікчем!».

Не було сенсу нарікати на минуле — це нічого б не вирішило, а лише зробило б наші стосунки напруженими. Якби на моєму місці була Меліса, вона б точно сказала: «Ви не могли про це знати, дідусю. Я ж сама мовчала. Не картайте себе так».

Проте з моїх вуст злетіло зовсім інше:

— ...Можливо, це й не були нісенітниці.

Щойно слова зірвалися, я зрозуміла, що це було зайвим.

— Я єдина, хто не може прикликати звірів... і я єдина, хто виглядає інакше.

Я не могла зупинитися, слова лилися самі собою.

«Навіщо я піднімаю цю незручну тему?» — картала я себе.

Я власноруч викривала власні слабкості, що лише робило розмову ніяковою. Це ніяк не допомагало налагодити стосунки з дідусем, але я не розуміла, чому я це кажу.

«Що за дурість? Навіщо я це роблю зараз, коли все йшло так добре?..»

Я миттєво пошкодувала.

«Якої відповіді я чекаю? Захотіла, щоб мене пожаліли? Навіщо відкривати вразливі місця людині, прихильність якої мені так потрібна?»

Я з дитинства знала, що найкраща стратегія — мовчати про таке... то чому ж саме зараз?..

Дідусь деякий час мовчав.

«Певно, йому це набридло і він зараз піде», — подумала я, кусаючи губи.

Але тоді пролунав голос дідуся — важкий і непохитний, наче гора:

— Чесно кажучи, я й сам не знаю, Кіано.

— ...Прошу?

Лише через мить я зрозуміла, що його «не знаю» було відповіддю на моє невимовлене запитання про те, чи справді я належу до роду Прелай.

— Але хіба у всьому світі знайдеться хоч хтось, хто знає напевно?

Я мовчала, і дідусь продовжив:

— Щиро кажучи, мій син Гайд завжди був моєю гордістю, а його дружину Енес я не міг не любити.

— .......

— Ті часи, коли вони народили трьох чарівних дітей і наш дім був сповнений щасливого гамору, були найкращими в моєму житті. Ті дні здавалися мені вічною весною.

Дідусь тихо зітхнув, дивлячись у небо.

— Мабуть, я занадто довго не міг отямитися, коли раптово прийшла зима. Хоча в цьому світі немає нічого вічного.

У його словах відчувався глибокий сум і щирість.

— Як ти й сказала, ти не можеш прикликати звіра і зовнішністю відрізняєшся від решти родини. Проте те, що ти не з роду Прелай — теж не є очевидним фактом.

— .......

— То чи є сенс надавати значення тому, чого ніхто з нас достеменно не знає?

Дивно, але ці слова викликали в мене більше довіри, ніж якби він просто сказав: «Ти точно наша». Дідусь подивився на мене і ледь помітно всміхнувся.

— Ми пов'язані долею як родина, і цього достатньо. Ти не знаєш, як сяяв замок від радості в день твого народження... Того спогаду, тієї миті чистого щастя мені вистачить, щоб вічно любити всіх своїх онуків. І тебе, і навіть Джуліуса.

— ...Дідусю.

— Хоча той факт, що він, маючи обличчя точнісінько як у Гайда, тягає на собі те безглузде шмаття і поводиться як останній телепень, мене неабияк дратує.

— .......

— Ти така ж моя онука, як і всі інші. Хоча мушу визнати, останнім часом я ціную тебе трохи більше. Твої успіхи справді вражають. Але люблю я вас усіх однаково.

Моє серце шалено закалатало. Це означало, що кровний зв'язок із родом Прелай для нього не мав значення.

— Хіба я б витрачав на вас стільки грошей і так виснажувався заради величі роду, якби це було не так? Все це задля вас, задля вас!

Здається, посеред розмови він знову почав хизуватися своїми заслугами, проте...

— Можливо, це прозвучить дивно, але я досі не можу ненавидіти Енес, — промовив він із болем у голосі. — Можливо, я, як і Гайд, досі не можу прийняти реальність.

— .......

— Навіть якщо все те — правда, я відчуваю не ненависть, а лише гіркоту. А гіркоту можна відчувати лише до того, хто тобі справді дорогий.

— .......

— Отже, те, що ти схожа на неї, мене аж ніяк не бентежить. А слова герцога Пербуса — це повна маячня.

Так дідусь поставив крапку в моїх сумнівах. Це просто нісенітниці.

Байдуже, чи прикличу я коли-небудь звіра, байдуже, чия кров тече в моїх жилах.

Я відчула, ніби мене нарешті прийняли такою, якою я є, і на душі стало незвичайно тепло. Ми роками уникали цієї теми, і це була наша перша по-справжньому щира розмова.

— Кіано, — дідусь легко погладив мене по голові. — А ту родину покидьків, які посміли змалечку верзти моїй онуці таку гидоту, я особисто зітру з лиця землі.

Знищити цілий рід означало, що і той, хто нападає, зазнає величезних втрат.

У війні між рівними за силою родами не буває переможців без поразок. Тому слова дідуся мали надзвичайну вагу.

— Так, дідусю, — я рішуче кивнула. — Нехай цей рід зникне назавжди.

Зазвичай у відповідь на слова про знищення роду прийнято казати щось на кшталт: «Ой, не варто заради мене так ризикувати...». Тож дідусь був дещо приголомшений моєю палкою реакцією.

— А? Е-е... так, звісно.

Я згадала свій лист, у якому просила поки не чіпати Бена, і додала:

— Поховаймо їхній рід так, щоб вони ніколи більше не сміли навіть імені свого вимовити.

«Але зробимо це чужими руками. Нам не варто вступати у відкриту війну. Нехай вони самі потраплять у ту ж пастку, яка колись, до мого повернення в минуле, зруйнувала рід Прелай».

— Дякую, дідусю, — я променисто всміхнулася дідусеві. — Я щаслива, що ми думаємо однаково.

— Е-е, ну... так, — ніяково відповів він, а потім, примружившись, додав: — Хай там як, відтепер, якщо захочеш піти на бенкет із кимось із родини, клич мене.

— ...Так?

— Навіщо тобі той пан Джуліус? Ми стільки років не розуміли одне одного через непорозуміння, але ж я тобі набагато ближчий родич.

— О... але ж ви, дідусю, зазвичай не ходите на бенкети...

— Той старий лише сокирою махати вміє та проблеми створювати. Зрештою, це я перетворив герцога Пербуса на мокру ганчірку. Я! А він тільки й робив, що галасував весь час.

— Зрозуміло... — розгублено відповіла я на чергову порцію хвастощів.

Я помітила, що минуло вже досить багато часу. Мабуть, пан Джуліус уже закінчив снідати.

— Тоді... я вже піду до пана Джуліуса.

— Ходімо разом! — дідусь підхопився слідом за мною.

Він рушив попереду, ледь не пихкаючи від завзяття.

— Той старий відучора верзе якісь нісенітниці, схожі на загадки. Треба піти й заткнути його, поки він не наговорив тобі зайвого.

— Що? Які загадки?

— Казав, ніби з тобою відбувається щось дивне. Навіть пояснити до ладу не зміг, меле казна-що. Я через той бенкет не встиг його детально розпитати.

Щось дивне? Про що це він?

«Хіба зі мною відбувається щось особливе? Що б це могло бути?»

Я спантеличено схилила голову і разом із дідусем попрямувала до флігеля.