Розділ 65 — Розділ 65

Пан Джуліус саме закінчив снідати й відпочивав у ліжку. Оскільки він нещодавно пошкодив поперек і все ще одужував, його лікар, пан Кайлон, призначив йому «абсолютний спокій».

Щойно ми зайшли до кімнати, де лежав пан Джуліус, Дарамі радісно замахала нам обома лапками.

— <Добре, що прийшла, Кіано!>

Попри поважний голос, вона мала надзвичайно милий вигляд.

— <І добре, бо цей бовдур зовсім про себе не думає — тільки те й робив, що галасував, мовляв, йому конче треба побачити Кіану! Я вже не знала, що з ним робити!>

— Але ж я скучив за Кікі! Я вже в нормі! — пан Джуліус, лежачи в ліжку, почав гупати ногами й щосили горлати. — Учора нам так і не вдалося доладно поговорити! А все через того клятого Кайлона, який вліпив мені дозу анестетика...

— Пан Кайлон зробив слушне призначення. Попри вік, він чудовий лікар, — холодно кинув дідусь, сідаючи в крісло й закидаючи ногу за ногу. — Хай там як, одужуй швидше і забирайся геть на Північ.

Дідусь та пан Джуліус були двоюрідними братами. І, як і належить людям роду Прелай, вони зовсім не ладнали між собою.

— Тобі тут більше нічого робити, «Проникливість» не знадобиться.

Взагалі-то пан Джуліус приїхав, щоб використати свою здатність на покоївці, яка намагалася вбити дідуся, але та наклала на себе руки. Тож справ у нього справді не залишилося. В оригінальній історії пан Джуліус, прибувши до воріт маєтку герцога Прелай і почувши новину: «Що? Померла? Ех, ну тоді я пішов!», мав би одразу розвернути коня й поїхати геть без жодних вагань. Але цього разу через моє прохання він затримався в столиці.

— Кхм, це вже пану Кайлону вирішувати. Ой-ой, мій поперек... — пан Джуліус, який щойно кричав про своє чудове самопочуття, раптом схопився за спину. — Маю залишитися хоч на день довше, щоб помилуватися обличчям нашої Кікі... Охо-хо...

— <Ти не можеш надовго залишати Північ, Джуліусе. Маєш думати про свій обов’язок.>

Дарамі, вмостившись на підборідді пана Джуліуса, важко зітхнула. Вигляд у неї був такий, ніби вона дивиться на дитину, що завдає лише клопоту. Пан Джуліус проігнорував слова Дарамі й вельми невміло перевів тему:

— Пан Кайлон досі тут? Він що, не збирається на спочинок? Він же був тут ще з часів мого дитинства.

— Це не справа пана Джуліуса Прелая, який не може надовго залишати Північ, але, схоже, йому трохи бракує грошей, — буркнув у відповідь дідусь. — Його дружина має рідкісну хворобу, тож ліки коштують чимало. До того ж немає лікаря, який би розумів особливості роду Прелай краще за нього. Звісно, пан Джуліус Прелай, який не може надовго покидати Північ, міг про це і не знати.

— А-а, — пан Джуліус кліпнув очима. — Те, що пан Кайлон — видатний лікар, я знаю краще за всіх. Саме він збагнув, чому я бачив нічні жахіття, коли до дванадцяти років не міг закликати призовного звіра.

Що? Я вдавала, ніби ця розмова мене не стосується, але почувши про «нічні жахіття», здригнулася.

— Нічні жахіття... ви кажете? — обережно запитала я, на що пан Джуліус відповів із реготом:

— Саме так. За словами пана Кайлона, сила, що намагалася закликати звіра, не знаходячи цілі, виходила через сни. Але я вже погано пам’ятаю деталі, ха-ха-ха! Це було надто давно!

— <А, до речі, — додала Дарамі, дивлячись на мене, поки я стояла наче вкопана. — Я відчуваю від тебе ту саму енергію, яку відчувала від нього тоді, Кіано.>

— ...Прошу?

— Що?

Не лише я, а й дідусь був приголомшений цими словами.

— <Цьому дурневі знадобилося багато часу на призов, хоча для інших це природна річ. Навіть якщо представники бічних гілок рідко закликають звірів, сам процес однаковий. Сила Прелай не йшла до мене, а постійно блукала десь поруч.> — Дарамі серйозно продовжувала, схрестивши лапки на грудях. — <Тож зрештою та сила, якій нікуди було подітися, накопичувалася в його підсвідомості. Мабуть, коли настав час для мого остаточного призову, це і почало проявлятися через сни.>

Сни.

Слово, до якого я не могла залишатися байдужою. Побачивши моє серйозне обличчя, Дарамі пробігла по животу пана Джуліуса і зупинилася прямо переді мною.

— <Саме це відчуття я на мить вловила від тебе десять років тому. Тому я думала, що ти ось-ось закличеш свого звіра.> — вона схилила голову на бік і запитала: — <Кіано, невже за цей час не відбувалося нічого дивного?>

Моє тіло миттєво пройняло тремтіння. Я подивилася на пана Джуліуса і запитала вкрай напруженим голосом:

— Пане Джуліусе, які саме жахіття ви бачили? Ви пам’ятаєте?

— Погано пам’ятаю. Це було надто давно. Проте пан Кайлон казав, що, ймовірно, це були події, які відбувалися насправді. Що це не були звичайні сни. — пан Джуліус, чухаючи підборіддя, раптом перервався і стривожено глянув на мене. — Але, Кіано, що з твоїм обличчям? Ти зблідла. Тобі зле?

— Не вдавай турботу, ти ж не можеш надовго залишати Північ! У Кіани завжди такий колір обличчя! — за звичкою спалахнув дідусь, але, глянувши на мене, сам злякався ще більше. — Кіано? Що з тобою?

Серце калатало як шалене.

«Це несправедливо... Мені так прикро...»

Події, що відбувалися насправді? То невже мама, яка помирала, важко шепочучи ці слова, приходила в мої сни саме тому, що їй було так прикро? Сни, де батько й мама щасливо обіймали та пестили мене... Невже, згідно з думкою пана Кайлона, усе це було правдою?

І що той самий пан Кайлон казав мені?

«Панно, сни — це не реальність. Сни — це лише омана, вони не можуть бути доказом. Не розповідайте про це нікому. Люди вважатимуть вас ще дивнішою».

Чому в одного й того самого лікаря такі різні висновки? Жахлива здогадка промайнула в моїй голові. Тремтячими руками я міцно схопила пана Джуліуса за руку.

— Пане Джуліусе, чи не могли б ви попросити Дарамі використати «Проникливість»?

— Га? — пан Джуліус розгублено кліпнув очима, але потім згідно кивнув. — Ну, мені все одно немає де її застосовувати, тож це неважко. Але на кому ти хочеш її використати? Ти ж знаєш, що це діє лише на простолюдинів?

— Так. Я використаю її на простолюдинові, — без вагань промовила я. — На лікареві Кайлоні.

В одну мить на обличчях дідуся та пана Джуліуса відбився справжній шок. Я проковтнула клубок у горлі й продовжила:

— У дитинстві я теж довго бачила подібні жахіття... але пан Кайлон змусив мене приховати це від решти родини.

***

У кімнаті пана Джуліуса запала важка, гнітюча тиша.

Невдовзі до нас привели пана Кайлона. Сивочолий старий не пручався й доволі смиренно опустився на коліна. Він не кричав про несправедливість і не благав пояснити, що відбувається.

«Щось тут точно нечисто».

Дивлячись на нього, я відчула, як моє серце розривається від болю. Пан Джуліус був настільки схвильований, що аж заходився від кашлю, задихаючись. Хоча ми ще не знали всієї правди, було очевидно — пан Кайлон щось приховує.

— Будемо лаконічними, — промовив дідусь крижаним голосом. — Починайте «Проникливість».

Пан Кайлон, міцно затиснутий лицарями, виглядав так, ніби змирився зі своєю долею. Тієї ж миті двері розчинилися. До кімнати, захекавшись, вбіг Джуліус.

— Ой. — ми з дідусем здивовано витріщилися на його вигляд.

— Брате, не варто було аж так стрімголов летіти!

— Джуліусе, ти в порядку? Ти при своєму розумі?

Бренди одягу на ньому зовсім не поєднувалися. Очевидно, він хапав і вдягав перше, що потрапило під руку.

— Що там... із паном Кайлоном? — ледве вимовляв він, намагаючись віддихатися. — Лікар щось приховував від Кіани?

Червоні очі Джуліуса палали від суміші розгубленості та гніву.

— Ні, ну тільки вчора ми розібралися з тими покидьками з роду Пербус, з якими вели справи роками, а тепер ще й лікар, що працював у нас майже 40 років?

Він люто стиснув кулаки й вигукнув:

— Що в цьому домі взагалі коїться? Тут хоч хтось нормальний є? Га?!

— Твоя правда, — тихо погодилася я. — Зрештою, ні ти, ні я теж не зовсім нормальні.

— <Ану цить, ненормальні.>

Дарамі, яка виявилася найбільш розсудливою, важко зітхнула. Вона підбігла й сіла на голову пана Кайлона. Зробивши глибокий вдих, вона широко розставила лапки. Коли з’явилося слабке сяйво, очі пана Кайлона повільно заплющилися.

«Проникливість» почала діяти.

Пан Джуліус, усе ще важко дихаючи, подивився на мене. Здавалося, він дає знак, щоб я ставила запитання. Під час дії цієї здібності людина відповідає лише правду на будь-яке питання. Я знала, що ефект триватиме трохи менше доби. Дідусь і Джуліус теж затамували подих, напружено дивлячись на мене та лікаря.

Я глибоко вдихнула і поставила перше запитання.