Розділ 66 — Розділ 66

— Щодо часу смерті Енес Прелай...

Мої слова змусили всіх здригнутися. Здавалося, кожен очікував, що я запитаю щось на кшталт: «Чому ви не розповіли мені правду про мої нічні жахіття?» Проте це було не те, що хвилювало мене понад усе. Зараз мене до нестями цікавило зовсім інше.

«Це несправедливо... Мені так прикро...»

Якщо той сон був справжнім, моїм найбільшим бажанням було довести невинуватість мами.

— Це випадок із летальним наслідком?

— Швидше кладіть! Треба встановити час смерті! Зберігайте спокій і дійте згідно з протоколом!

Минулого разу, коли я була в імператорському лазареті, я чула розмови лікарів. Перше, що вони робили, побачивши тіло, — встановлювали точний час смерті.

Троє чоловіків помітно знітилися, щойно пролунало ім’я Енес. Залишивши їх у сум’ятті, я спокійно вела далі:

— Це той самий час, коли вона впала зі скелі?

Пан Кайлон тихо зітхнув. А потім тремтячим голосом відповів:

— Ні.

Пан Джуліус спробував піднятися з ліжка, але знову здригнувся з глухим стогоном. Він виховував маму як рідну доньку, тож шок для нього був неймовірним.

Я ковтнула слину й запитала:

— Тоді коли?

— …За дві години до того моменту.

Не в силах більше терпіти, Джуліус схопився на ноги й вчепився панові Кайлону в комір. В його очах уже спалахнуло справжнє шаленство.

— Ах ти ж покидьку!

Дідусь, звісно, теж хотів втрутитися. Проте він, здавалося, не міг просто відштовхнути дужого онука, щоб самому схопити лікаря за горло.

— Та чому ж... Чому?!

Після цього почалося справжнє пекло.

Хай там як, згідно зі словами пана Кайлона, коли той візник Поль піднімався з моєю мамою на скелю, вона вже була мертвою. Тож це не могла бути втеча. Місце події просто ретельно облаштували так, ніби вона загинула під час таємної втечі під покровом ночі.

Це було вбивство.

— Енес... — весь тремтячи, пробурмотів дідусь. — Тоді Енес... Енес...

Зрештою, це був майстерно спланований злочин. Витончений злочин, у якому використали особистого лікаря, здатного підробити час смерті.

— Брате, відійди на хвилинку, — я повільно підвелася й промовила це спокійним голосом. — Мені треба поставити решту запитань.

З червоних очей пана Джуліуса потекли сльози. Тут зібралася сім’я, чиї життя були зруйновані тією трагедією, і яка через довгу зиму відчуження стала майже чужою.

***

Хоча я і вивернула всі його думки навиворіт за допомогою «Проникливості», пан Кайлон знав небагато.

— Чому ти це зробив?

— Через сім’ю...

Він розповів, що одного вечора отримав записку.

«Незабаром Енес знайдуть мертвою. Ти просто маєш сказати, що вона впала зі скелі й миттєво загинула. Якщо скажеш правду, твоя родина помре на місці».

Щойно він побачив записку, у маєтку герцога здійнявся галас. Казали, що Енес пішла разом із візником Полем. Не минуло й тридцяти хвилин, як вони впали зі скелі.

Енес уже була мертвою, і пан Кайлон зізнався, що злякався таємничого покровителя, який мав силу маніпулювати навіть таким величним родом, як Прелай. Зрештою, побачивши тіло Енес, він заявив, що вона померла в той самий час, що й Поль. Він вирішив, що оскільки Енес уже не повернути, він не може піддавати ризику ще й власну сім’ю.

— А ще в тій записці... було волосся моєї дружини, сина та невістки. Від того стало ще страшніше.

Пан Кайлон сказав, що через докори сумління хотів негайно покинути посаду особистого лікаря роду Прелай. Проте його дружина страждала на рідкісну хворобу, лікування якої потребувало величезних коштів. А жодне інше місце не пропонувало такої високої платні, як маєток герцога Прелай.

Він не намагався виправдовуватися, але знову й знову повторював, що заради родини у нього не було іншого вибору. Додав також, що планував у всьому зізнатися, коли дружина піде з життя.

— Коли я почув розповідь панни Кіани про її сон... я одразу зрозумів, що це ті ж симптоми, що й у пана Джуліуса... — безпристрасно відповів пан Кайлон. — Але я не став про це говорити, бо мені здалося, що це був сон самої Енес.

Пан Джуліус та Джуліус буквально оскаженіли. Вони кричали, чи розуміє він, що накоїв, що він зрадив своїх господарів, і що він зробив з Енес та Кіаною...

— Але ж те, що знайшли власноруч написану записку Енес, — це факт. І те, що панна Кіана тривалий час не могла викликати призовного звіра, — теж правда...

Я здригнулася й закусила нижню губу. Хай там як, пан Джуліус зміг закликати звіра, а я — ні.

— Я думав... якщо просто зачекати, то і панна Кіана врешті-решт зможе викликати свого призовного звіра.

Зрештою, виявилося, що він просто виправдовував свої дії, щоб приховати одну велику брехню.

— Заберіть його до в’язниці, — холодно наказав дідусь, зиркнувши на моє зблідле обличчя. — Я особисто його допитаю.

Він пішов разом із паном Кайлоном, забравши із собою Дарамі. Пан Джуліус на той час уже знепритомнів від надмірного гніву. Тож у кімнаті залишилися тільки ми з Джуліусом.

— Я... я... — Джуліус стояв, скрегочучи зубами. — Вибач, Кіано, — тихо промовив він, розгублено зачесавши волосся назад. — Я знаю, що ти постраждала найбільше і що я маю тебе втішити, але...

Я дивилася на нього заціпенілим поглядом.

— Вибач. Але... мені треба... дещо з’ясувати просто зараз.

— Не мели дурниць. Ти теж жертва. Хіба тут є хтось, хто не постраждав? — сказала я, підштовхуючи його до виходу. Я знала, що саме він збирався з’ясовувати.

— Мені не потрібні втішання від початківця, тож краще витрать цей час на те, щоб дізнатися більше про маму.

Пан Кайлон насправді знав небагато. Він просто отримав наказ підробити час смерті мами, і все. А потім мовчав про все, що відбувалося, бо боявся. У нього не було сили навіть на те, щоб вистежити замовника.

Тож я відчувала, що навіть якщо дідусь продовжить допит, більше нічого витягнути не вдасться. Саме тому Джуліус, здається, вирішив особисто розслідувати цю справу далі.

Першою зачіпкою була та сама записка, яку нібито залишила мама, де йшлося про те, якими жахливими були люди з роду Прелай. Чи справді вона це написала, чи хтось змусив її під погрозами?

Хай там як, найкраще збирати інформацію в нашій родині вмів саме Джуліус. Цю справу можна було довірити лише йому.

Я дивилася йому в спину, важко ковтаючи слину.

— <Піякі — це не призовний звір Меліси! Він спочатку належав Кіані!>

Невже і той сон був правдою? Так само як мама кричала про свою невинуватість, невже і Піякі від початку був моїм звіром?

«Тому... тому час доставки пришвидшився, коли він прийшов до мене?»

Варто було лише засумніватися, як у пам’яті почали спливати факти, що не давали спокою.

— Тобі здається, що Піякі твій? Вибач... просто вибач мені за все...

Мелісо, невже ти знала? Ті слова, які я вважала просто ознакою твоєї безмежної наївності... Невже ти насправді все знала і тому просила вибачення?

Звісно, я ніколи не чула про те, щоб хтось міг викрасти чужого призовного звіра. Але якщо навіть кронпринц, який мав імунітет до отрут, став жертвою токсинів, то не можна було відкидати навіть найабсурдніші припущення.

«Якщо так, то Меліса справді неймовірна. Навіть я досі вважала її надзвичайно доброю...»

Боже мій, виходить, вона була куди підступнішою за мене, яку всі вважали лиходійкою. Адже по-справжньому лихі люди вміють приховувати навіть власну злобу.

«Неочікувано сильна суперниця...»

Так я залишилася на самоті, якщо не рахувати пана Джуліуса, який був без тями.

Якийсь час я стояла як укопана. У голові панував хаос. Оскільки це було моє друге життя, все здавалося ще заплутанішим. Моє життя до повернення назад тепер виглядало просто безглуздо.

«Як же багато всього я не знала...»

Момент, коли все, у що ти вірила як у істину, виявляється брехнею. Сім’я не кидала мене, мама не вчиняла перелюбу, а мої сни не були лише порожніми мареннями.

Чи справді всі мої сни — правда? Чи справді мама була невинною, а Піякі насправді мій?

Це було майже як отримати впевненість, якої я так палко жадала з дитинства.

— Ми пов’язані як родина, і крапка. Тож ти для мене така ж сама, як і інші мої онуки.

Голос дідуся знову пролунав у моїй пам’яті.

«Значить, дідусь... справді вважав, що навіть якщо я не рідна йому по крові, це нічого не змінює».

Адже моє прізвище все одно Прелай.

Чомусь та розмова зараз здавалася справжнім дарунком долі. Оскільки я почула ці слова саме тоді, коли сама в собі сумнівалася, вони звучали ще щиріше.

«Що ж тепер...»

Опустивши погляд, я почала поспіхом вплітати нові відомості у свої плани.

«Треба швидше продумати, як діяти далі».