Розділ 67 — Розділ 67

У той самий час, на підступах до Академії герцогства Лілоні, в регіоні Тібе.

— Що це за чортівня... — пробурмотів Алекс, тримаючи в руці меч, з якого стікала кров, і роздратовано зсунув брови. На його обличчі, щойно після допиту, виднілися свіжі бризки крові. — Не очікував, що дорогою до Академії, куди я їхав, щоб розігнати те кубло, отримаю таку безглузду інформацію.

Його призовний звір, сірий вовк Вульф, теж виглядав спантеличеним: він стояв прямо на поваленому чоловікові й здивовано схилив голову.

— <Що це за бісівщина, Алексе? Тобто... > — промовив вовк від подиву. — <Виходить, Гайд дорогою до маєтку герцога Прелай зазирнув сюди, а дізнавшись про це, зовсім з’їхав з глузду і забився в ту глухомань? >

— Можливо, батько подався так далеко не просто через втечу від реальності. Мабуть, це якось пов’язано з призовним звіром Кіани, — Алекс вмить застрибнув на сірого вовка, а в його червоних очах спалахнув лютий вогонь. — Академія вже зовсім поруч. Швидко розберуся там зі справами й негайно зустрінуся з Кіаною.

— <Як скажеш>, — відповів Вульф і зірвався з місця. — <Навіть якщо врахувати час на розгром Академії, я все одно буду швидшим за того жалюгідного поштового голуба! >

Вони помчали в бік Академії, навіть не озирнувшись на повалених людей, з якими щойно розправилися.

***

Тієї самої ночі.

Ми всі, не змовляючись, зібралися в покоях пана Джуліуса. Навіть Джуліус, виснажений і блідий, повернувся до маєтку. Хоча його ніхто не кликав, він теж був тут.

Ми посідали біля ліжка пана Джуліуса, і на мить запала тиша. Першим мовчання порушив дідусь, оглядаючи лежачого родича.

— Бачу, пика вже трохи відійшла. Вирушай завтра вранці.

— Ого, — пирхнув пан Джуліус. — Ти й за такої атмосфери хочеш мене швидше позбутися?

— <Але Скарі має рацію>, — промовила Дарамі, поважно всівшись на бороді пана Джуліуса. — <Тобі не можна надовго залишати Північ. Сама лише дорога забере купу часу. До того ж треба вирішити справу з теплокаменем. Ми ж знаємо, що твоє тіло вже відновилося. Ти ж маєш інтелект і здатність до регенерації, як у звіра.>

— Здається, у цій фразі було якесь зайве слово... — пробурчав пан Джуліус, але сперечатися не став.

Так було вирішено, що пан Джуліус вирушає завтра вранці. Дідусь, відводячи погляд, тихо додав:

— І... дізнайся, чи живий Гайд.

Гайд Прелай — це мій батько. Після смерті мами він зовсім втратив розум від горя, і дідусь відправив його на північні землі приборкувати монстрів. Проте він, попри всі вмовляння, зайшов занадто далеко вглиб диких земель і не повертався звідти вже понад сімнадцять років.

Перевірити, чи він досі живий, було не важко, адже здатністю призовного звіра мого батька було «Сповіщення про місцезнаходження». Раз на тиждень він за допомогою магії випускав у небо високий стовп світла. Тоді пан Джуліус на Півночі бачив цей промінь і розумів: «А, наш Гайд досі там застряг і не може вибратися. Але принаймні він ще живий».

Через лютих монстрів навіть поштові соколи не могли туди долетіти, тож листування було неможливим. Ми лише припускали, що він живе в якомусь поселенні дикунів, які мешкали в тих глибинах і мали свою власну громаду.

— Шкода його. Та якого біса було пертися в таку глухомань, куди ніхто при здоровому глузді не піде?

Знову запала тиша.

Гайд, мій батько, був людиною, про яку дідусь завжди згадував як про свою «гордість». Казали, що Джуліус дуже схожий на батька, і, мабуть, саме тому дідусеві було так боляче бачити, як його онук веде таке безглузде життя. Я знала, що дідусь неймовірно сумує за батьком. А от Джуліус, навпаки, затаїв образу, вважаючи, що батько нас просто покинув.

Щодо мене... Я боялася зустрічі з батьком. Боялася, що виявиться, ніби я не його рідна донька, або що він, побачивши моє обличчя, так схоже на мамине, страждатиме ще сильніше. Коли мама померла, а батько пішов з дому, мені було лише п’ять років. Мої спогади про них були дуже туманними. Я пам’ятала лише, що вони були теплими й добрими людьми, які мене любили. Пам’ятала, як весело мені було, коли батько підіймав мене високо вгору, саджаючи собі на плечі.

Я намагалася не ворушити ці спогади, бо порівняння з гіркою реальністю робило мене ще самотнішою.

«До того ж... якщо батько повернеться і не буде ставитися до мене так, як у моїх спогадах, це буде занадто боляче... »

Але якщо мої нічні жахіття були правдою, то я — рідна донька свого батька. А отже, мені не варто наперед боятися нашої зустрічі. Сумно було усвідомлювати, що наша родина розвалилася лише тому, що ми не знали правди.

— Якби Енес була жива, нічого цього не сталося б, — скорботно промовив пан Джуліус. — Окрім того, що Алекс із Джуліусом гризлися як собаки, все інше було б зовсім інакше.

Я спробувала уявити це, згадуючи сцени зі снів. Всі б обожнювали мене, наймолодшу доньку, так схожу на маму. Джуліус хоч і бурчав би, але точно не втік би з дому. Та й Алекс не виріс би таким нестерпним грубіяном.

«А дідусь давно б передав титул герцога батькові й спокійно займався б нами, онуками».

Було боляче думати, наскільки все могло бути по-іншому. Якби мама просто померла, родина б не розпалася так сильно. Але та фальшива записка про те, що «люди роду Прелай — чудовиська», і зрада довіри завдали всім нам ран, з якими ми не знали як жити.

— Пан Кайлон справді знав лише те, що розповів, — процідив крізь зуби дідусь. — Я допитував його весь день, але нічого нового. Очевидно, що за замахом на Енес стоїть хтось дуже впливовий.

— І як сказав Кайлон, якщо хтось зміг так вільно почуватися в маєтку герцога Прелай, то це не звичайний ворог, — додав Джуліус хрипким голосом. — Я сьогодні весь день збирав інформацію... Виявилося, що в той період маму часто викликала до себе третя імператорська дружина. Дідусю, ви щось про це знаєте?

Дідусь насупився, але виглядав розгубленим. Він не вникав так глибоко у світське життя своєї невістки. Проте пан Джуліус раптом витріщив очі:

— Третя дружина? Ти про Долорес? Матір принца Гітона?

— А... так, саме про неї.

— Гм, твоя мама зустрічалася з нею ще на Півночі, у моєму замку, — пан Джуліус спантеличено почухав потилицю. — Скарі, хіба не пам’ятаєш? Коли Енес було десять років, Гайд і Рокі теж приїжджали в гості. Тоді ж до нас завітала Долорес, донька великого герцога Лучії, яка саме була в подорожі.

То була звичайна історія: діти зібралися в замку пана Джуліуса і провели разом зо два тижні.

— Вони не надто ладнали. Долорес постійно зневажала Енес. Адже за статусом Долорес, як донька великого герцога Лучії, була значно вищою. А Енес була просто сиротою з родини васалів, яка жила в домі свого хрещеного. Пам’ятаю ще, що Долорес наче була трохи закохана в Гайда. Ну, то все дитячі справи... Ха-ха-ха...неважливо…

Пан Джуліус хотів був за звичкою реготнути, але вмить згаснув.

— Отже, вони були знайомі. І в той фатальний час вона раптом почала запрошувати маму, з якою ніколи не була близькою... — пробурмотів Джуліус, насупившись. — Треба це ретельно перевірити.

— <Ага. Оце справді підозріло >, — кивнула змія Лея, що обвилася навколо його руки.

— І давайте поки тримати все це в таємниці від сторонніх. Ми ще не знаємо всієї правди, — сказав Джуліус.

Я з подивом подивилася на брата. В Академії я звикла, що під час спільних досліджень все врешті-решт доводиться робити мені. Але зараз, коли Джуліус говорив так впевнено, я відчула справжнє полегшення від командної роботи.

— Добре, дій, — швидко відповіла я. — А якщо не буде про що писати в газетах, просто розпускай плітки про мої стосунки з маркізом Чезаре Левіном.

— Це вже занадто... А якщо все дійде до того, що вам справді доведеться одружитися? — вигукнув Джуліус. — Я не хочу бачити цього нахабного покидька у своїй родині.

Він сам був не кращим за «нахабного покидька», тому я лише байдуже знизала плечима. Джуліус поспіхом додав:

— І за такого сухаря, як Авіан Лісініс, я тебе теж не віддам!

— До чого тут взагалі Авіан?

— Та цей дурень весь вечір на прийомі жодного танцю ні з ким не станцював, бо чекав лише на тебе!

Про це я, чесно кажучи, навіть не здогадувалася.