Розділ 7 — Розділ 7

Як і належить маєтку, у який вгатили шалені гроші, вітальня була надзвичайно розкішною. Навіть на кожній подушці красувався величезний логотип найвідомішого дизайнера столиці. Смак у господаря був незмінним, як вікова сосна.

— Яка чудова подушка. Мабуть, страшенно дорога? Ого, невже цей дизайнер почав випускати ще й подушки? — промовила я, поплескуючи виріб.

Джуліус відповів грубо:

— Це лімітована серія, цінності якої такі люди, як ти, позбавлені почуття стилю, навіть не збагнуть. Чого застигла? Швидше вмощуйся.

Джуліус, якого я не бачила кілька років, зовсім не змінився. Змалечку з рота цього хлопця не вилітало жодного лагідного слова.

Насправді він завдавав дідусеві куди більше клопоту, ніж я. Тож ігнорувати його балачки було найкращою стратегією. Проте, оскільки перебування поруч із ним обіцяло чималі вигоди, я збиралася скористатися ними сповна.

Поки я зручно вмощувалася на подушках, Джуліус дивився на мене з незадоволеним обличчям.

— Коли ти прибула до столиці? І чому не надіслала бодай звісточки?

Овва. Він був таким же хитрим і слизьким, як і його призовний звір. Я пирхнула від сміху й закинула ногу на ногу.

— Навіщо ці церемонії, пане редакторе «Лорелай»? Ти ж і так усе знав.

Самовпевнений вираз обличчя Джуліуса вмить застиг. Я вказала на його зелену змію та знизала плечима:

— Хоч я і не змогла прикликати свого звіра, я все ж Прелай, що виросла разом із тобою.

Джуліус підняв брову й на мить замовк. У столиці шаленої популярності набула «Лорелай» — брудна пліткарська газета.

Це було вульгарне третьосортне видання, що викривало чужі гріхи та приватні таємниці, і саме тому воно продавалося неймовірними накладами.

Видавав «Лорелай» саме Джуліус. Оскільки посаду головної редакторки офіційно обіймала інша особа, ніхто й не здогадувався, що за всім стоїть він.

Тією підставною редакторкою був його призовний звір — зелена змія Лея, яка мала здатність до перетворення на людину. На певний час вона могла ставати жінкою з зеленим волоссям та зеленими очима.

Про здібності призовних звірів не знав ніхто, крім членів родини Прелай, задля безпеки це тримали в таємниці. Саме так Джуліусу вдавалося водити всіх за ніс. І саме тому ніхто не розумів, звідки походить його багатство.

Дідусь Скарі та брат Алекс знали правду й тиснули на Джуліуса, вимагаючи негайно закрити «Лорелай». Звісно, Джуліус не піддався тиску, натомість демонстративно пішов із дому й тепер жив у своє задоволення.

— Я чула, що редакторка «Лорелай» — красуня з зеленим волоссям та очима. Неважко було здогадатися.

Насправді ж ця інформація була мені відома з «оригіналу».

— <О, а ти кмітлива!> — прошипіла Лея, гордо випнувши голову.

Визнання від призовного звіра було приємним. Тож я кивнула їй у відповідь:

— Так, я надзвичайно кмітлива. Ти хоч і дурна змія, що не тямить у красі прямих кутів, але маєш непогане око на людський інтелект.

Налагодивши контакт із Леєю, я знову звернулася до Джуліуса:

— У тебе ж усюди в столиці свої інформатори. Ти мав знати, що я приїхала ще вчора ввечері.

— ...Так. Я знав, що ти прибула.

Щоб збирати плітки для своєї газети, Джуліус утримував величезну мережу шпигунів.

«Інакше кажучи, Джуліус — це такий собі кулуарний маніпулятор, схиблений на брендах, який тримає в руках усі потоки інформації та громадську думку...».

Хоч це і обмежувалося лише столицею, якщо потрібні були відомості — варто було йти саме до нього.

— Тоді я перейду до суті і заберуся геть. Я прийшла запитати про дві речі.

Джуліус пирхнув і схрестив руки на грудях:

— Я що, тобі щось винен? Чого ти така зухвала?

— Бо колись і я стану тобі в пригоді? Ми ж не чужі люди, а родина, яка має допомагати одне одному.

Джуліус саме збирався відсьорбнути чаю, але від цих слів закашлявся, бо напій пішов не в те горло. Він подивився на мене недовірливим поглядом:

— Хто-хто, а ти, Кіано, з’являєшся через шість років і штовхаєш промови про сімейні цінності? Ти справді Кіана?

Його червоні очі на мить стали моторошними.

— У тіло Кіани часом не вселилася інша душа?

Обличчя Джуліуса миттєво зледеніло. Він промовив низьким, майже трагічним голосом:

— Ану, швидко скажи таємницю, яку знаємо лише ми двоє.

Чого тільки не вигадає.

З дитинства Джуліус не лише цікавився плітками, а й поглинав любовні романи пачками. Я пам’ятала, що в тих книжках часто йшлося про душі з інших світів, які оселялися в чужих тілах. Здається, він знову вигадував сюжет для нового роману у своїй голові.

Я зітхнула й повільно дала правильну відповідь:

— Між нами немає жодних потаємних секретів. Ми жодного разу в житті не ладнали одне з одним. Достатньо?

— Схоже, це таки справді Кіана...

Моторошний вираз миттєво зник з обличчя Джуліуса. Він навіть по-ангельськи заправив пасмо свого довгого золотавого волосся за вухо. Дивлячись на це «святе» личко, я почала:

— Перше питання...

Я поглянула на Лею і спитала:

— Що б ти відчув, якби твій призовний звір захворів?

— Якби захворіла Лея? — Джуліус насупився й подивився на свою зелену змію. Він відповів без вагань: — Я б волів сам страждати замість неї. Вона — істота, яка прийшла в цей світ, довірившись лише мені.

— <Авжеж, так і має бути. Ти мусиш хворіти замість мене!> — весело прошипіла Лея, задоволено киваючи головою.

— А якщо припустити, що хтось вилікує твого хворого звіра? — тихо запитала я. — Чи захочеш ти тоді виконати будь-яке прохання цієї людини?

— Хм, — Джуліус відповів серйозно, — якби це було так, я б обвішав рятівника брендами з голови до ніг, навіть якби це був Алекс.

— Ну, сумніваюся, що Алекс був би в захваті... Але твою радикальну думку я зрозуміла.

Оскільки я не мала власного призовного звіра, я не до кінця розуміла цінність того, що збиралася зробити для дідуся. Саме за підтвердженням своїх здогадок я і прийшла до Джуліуса. Судячи з його реакції, це справді була неймовірна послуга.

«Можливо, все минеться простіше, ніж я гадала».

Я почала малювати в голові райдужні перспективи:

«Просто вилікую Хоу, повідомлю дідусеві Скарі, що Гітон націлився на нас... Дідусь могутній, він сам усе владнає».

Хтось міг би подумати: чого так нервувати через одну розмову з дідусем? Але для мене це справді було приводом для величезного хвилювання.

— Але чекай-но, Кіано. Припустимо, звір хворий. Як ти збираєшся його лікувати? — запитав Джуліус, схиливши голову набік. — Ти ж знаєш, не існує лікарів чи ветеринарів для призовних звірів.

Я кивнула на це слушне зауваження:

— Не твоя справа. Тебе це не стосується. — потім я продовжила: — І щодо другого питання: чи маєш ти якусь інформацію про кронпринца? Будь-що.

— Що?! — брови Джуліуса вмить зсунулися до перенісся. — Про кронпринца?

— Ага.

— ...

Джуліус невдоволено опустив очі. Його обличчя тепер зовсім не нагадувало те, з яким він відповідав на перше питання.

Після нетривалої мовчанки він сухо відповів:

— Не знаю, з чого раптом у тебе такий інтерес, але я не маю жодної таємної інформації, крім тієї, що відома всім.

Я мовчки дивилася на нього. Джуліус із кам’яним обличчям вів далі:

— Шість років тому кронпринц разом зі своїми найближчими оточенням вирушив на полювання та пікнік у гори Едфа. Він упав зі скелі й зник безвісти. Це все, що мені відомо.

— ...

— Навіть якщо ти сиділа безвилазно в герцогстві Лілоні, ти мала б хоч це знати.

— А що було потім?

— Що-що? — пробурчав Джуліус. — Після зникнення кронпринца принц Гітон захопив реальну владу і став офіційним спадкоємцем першої черги. Його Величність Імператор теж почувається недобре...

Це була загальновідома історія, але я терпляче слухала. Джуліус нехотя продовжив:

— Проте Імператор заявив, що доки не побачить тіло кронпринца на власні очі, нізащо не передасть його титул Гітону. Тому місце кронпринца досі залишається формально вакантним.

— Це справді все?

— Так. Клянуся Леєю, я не маю більше жодних відомостей про те, що сталося далі.

«Хм... Справді не знає. Мабуть, на даний момент це неминуче».

Я спокійно кивнула й сказала:

— Тоді пообіцяй мені: якщо дізнаєшся щось пов’язане з кронпринцом — обов’язково скажеш мені. І досліди зв’язок між принцом Гітоном, нашою родиною та кронпринцом.

Джуліус подивився на мене складним поглядом. Було видно, що він страшенно незадоволений, але не знає, як поводитися, бо раптом відчув потребу побути турботливим старшим братом. Сім разів переінакшивши слова, він нарешті видавив:

— Слухай, не варто тобі вплутуватися у справи імператорської родини, це небезпечно.

О, він справді за мене хвилюється... Я з розчуленим виглядом відповіла:

— Не твоя справа.

— ...