Розділ 70 — Розділ 70

— Що таке?

Кіана розвернулася з надзвичайно роздратованим виразом обличчя.

— Якщо ти збираєшся виливати мені ці свої марні емоційні теревені, аби полегшити власну совість, то краще навіть не починай. Мій час занадто дорогий.

— Це не емоційна розмова, — відповів Кайлон, дивлячись Кіані в очі. — Я протягом тривалого часу досліджував рід Прелай.

— Хіба тут є хтось, хто про це не знає? Облиш непотрібні слова й кажи лише суть.

— Сни про Піякі, скоріш за все, не є правдивими. Оскільки це не те, що відбувалося в минулому...

Кіана відгукнулася байдуже, а її обличчя не виражало особливого подиву:

— Це я і сама знаю. Саме тому я зараз не наполягаю, що Піякі від самого початку належав мені.

В її очах не було жодних особливих почуттів.

— Навіть дідусь офіційно не зможе сказати, що Піякі мій. Сни, які мають іншу природу, не можуть бути доказом, а про випадки, коли призовного звіра неможливо викликати, я ніколи не чула.

— Т-так, це правда.

— Думка Дарамі — це також лише «відчуття», тому вона не підходить як об’єктивне свідчення.

— Ви... Ви добре це розумієте... — зніяковіло відповів Кайлон, а потім додав уже серйозно: — Однак, якщо Піякі дійсно є призовним звіром вашої світлості... можливо, сила, що була запечатана весь цей час, вирветься назовні одночасно. Надзвичайна, неймовірно могутня сила.

— Коли?

— Мабуть, це станеться тоді, коли відбудеться справжній призов. Більшого я й сам не знаю.

— Зрозуміло.

Відповідь була короткою та лаконічною.

— Зараз від цього небагато користі, але, хай там як, я це запам'ятаю.

— Так….

— Сподіваюся, ти не розраховуєш на пом'якшення обставин лише через те, що розповів мені таку дрібницю?

— В жодному разі.

— Совість у тебе таки є.

Після цього Кіана без жодних вагань рушила далі. Звук її легких кроків поступово віддалявся.

Кайлон заплющив очі. Він думав про того величезного, похмурого та лиховісного ляльковода, чия присутність лише неясно відчувалася. Він довго перебував у маєтку герцога Прелай і спостерігав за його мешканцями. Він вважав, що Скарі, Алекс чи Джуліус не зможуть протистояти тому, хто стоїть за цією справою.

Однак...

«Чи зможе панна помститися за пані Енес?»

***

Наступного дня вдосвіта.

Пан Джуліус, який завершив підготовку до від'їзду, щойно зійшло сонце, міцно обійняв мене перед великою брамою. Оскільки він не міг надовго залишати Північ, у нього більше не було причин залишатися в маєтку герцога.

— Кікі.

Я пригорнулася до пана Джуліуса. Людина здалеку, яка хоч і не здавалася дуже надійною, проте завжди була моєю опорою.

— Якщо справи підуть кепсько, я будь-коли примчу і всіх порішу! Уха-ха-ха-ха!

Гм, здається, від цього не дуже стає легше...

— Щойно повернуся, одразу накажу утилізувати всі теплокамені, які дали ці негідники Пербуси...

— Яка утилізація! Шкода ж! Речі ні в чому не винні! Це зовсім інша справа! — вигукнула я нажахано. — У жодному разі не викидайте їх, використайте все до останнього! А як робити грілки для рук із порошку пелотра, я незабаром напишу вам у листі.

— <Так. Довір мені справу з їхньою обробкою.>

Дарамі промовила це з поважним виглядом, і лише тоді я заспокоїлася.

— Наша розумна Кікі. Якби ти не проаналізувала лікаря Кайлона за допомогою «Проникливості», ми б досі нічого не знали.

Пан Джуліус промовив це, погладивши мене по голові.

— Енес на небесах буде щаслива, що народила таку розумну доньку.

— Ще зарано, — я ледь помітно всміхнулася й похитала головою. — Нічого ще достеменно не з'ясовано, тому мені навіть ніяково чути таке.

— Як з'явиться вільний час, приїжджай на Північ.

Пан Джуліус простягнув свій величезний мізинець і сказав:

— Навіть коли я хотів покликати тебе, я був обережним, аби ти раптом не подумала про щось лихе. Тепер я зможу запросити тебе без жодних вагань.

У цих грубих словах відчувалася щирість. Весь цей час пан Джуліус не міг запросити мене, бо хвилювався: «А раптом Кікі подумає, що і я вважаю, ніби вона не має права залишатися в маєтку герцога Прелай?».

Адже в столичному маєтку герцога Прелай офіційно могли перебувати лише представники прямої лінії...

Меліса потрапила до маєтку ще неповнолітньою з метою виховання, а ставши дорослою, так і залишилася жити тут під приводом: «Все одно вона скоро вийде заміж, тож нехай побуде до того часу».

Але тепер, коли невинність моєї мами була доведена, навіть я сама не сумнівалася у своєму походженні.

Ось так пан Джуліус поїхав, зустрівшись лише зі мною і так і не попрощавшись із дідусем до самого кінця. Все їхнє прощання обмежилося тим, що вчора ввечері вони пробурчали один одному: «Побачимося через десять років. Залишайся живим».

Здавалося, історія роду Прелай — це суцільний безлад.

А, звісно, дідусь не забув додати хвалькувато: «Те, що ти можеш спокійно тут перебувати — це заслуга мене, як голови роду, бо я тримаю все під контролем».

— О... Кіано.

І ось, коли я повернулася до саду всередині маєтку після того, як провела пана Джуліуса, я зустріла на вкритому ранковою росою газоні Мелісу з невпевненим обличчям.

Вона виглядала зовсім інакше, ніж учора ввечері, коли була замурзаною. Привівши до ладу своє блискуче золотаве волосся та вдягнувши розкішну сукню, вона здавалася іншою людиною.

Вона кліпнула очима і підвелася навшпиньки.

— Пан Джуліус уже поїхав? Я жодного разу його не бачила… Кіано, ти якраз повертаєшся після того, як попрощалася з ним. О, я теж хотіла привітатися хоч...

Десять років тому, коли пан Джуліус приїжджав із візитом, це, на жаль, було ще до появи Меліси. Тому вона ніколи з ним не зустрічалася.

Я знизала плечима і, аби втішити її, зауважила, що не варто бідкатися через те, що вона не змогла його провести:

— Яке ще вітання між людьми, що жодного разу не бачилися? Пан Джуліус дуже дорожить мною, але він навіть імені твого не пам'ятає. Хіба ми з тобою в однаковому становищі?

Насправді я могла б поставити навіть 100 золотих на те, що пан Джуліус не пам'ятає імені Меліси. Адже він іноді плутав навіть імена Алекса та Джуліуса.

Меліса низько схилила голову і пробурмотіла:

— А, он воно як...

І за цією сценою спостерігали всі слуги, які прибирали в саду.

— Правильно. Я... я справді відрізняюся від прямої лінії... Вибач, Кіано. Я зовсім втратила сором, вважаючи себе рівною тобі.

Меліса мала такий пригнічений вигляд, ніби не могла вимовити й слова. Тому я з глибокої турботи промовила за неї те, що вона, здавалося, сама хотіла сказати:

— Мелісо, чому б тобі просто не сказати щиро? Що тобі приносить неабияке задоволення той факт, що представниця прямої лінії не здатна прикликати звіра. Не ходи манівцями, згадуючи «пряму лінію».

— Кі-Кіано! Як ти можеш так грубо говорити?

— Я не говорила грубо. Мої голосові зв'язки зараз працюють абсолютно нормально.

Саме в цей момент почулося тихе тріпотіння крилець.

«А!»

Я здригнулася і озирнулася. Як я і думала, повертався Піякі.

«Чому... чому так швидко? Минулого разу це зайняло трохи менше як добу... Я думала, він прилетить лише перед обідом».

Швидкість пересування явно стала набагато вищою. Я не те щоб не враховувала таку можливість, але цей момент був справді неочікуваним.

— <Кіано! Я залишив записку і повернулася...>

Піякі радісно летів до мене, але, помітивши Мелісу, раптом зупинився. Погляд завжди впевненого Піякі злегка завагався.

— <...Ме-Мелісо?>

— Піякі! — Меліса простягнула руки й яскраво всміхнулася. — Давно не бачилися, Піякі! Я так сумувала! Справді, дуже-дуже!

— <О... ем... Мелісо, якими долями ти тут...>

Піякі завис точно посередині між мною та Мелісою з розгубленим виразом обличчя.

— Піякі, я повернулася.

— <Що?>

— Я збираюся покинути шлях святої жриці. Я знову повернулася як Меліса Прелай.

Піякі розгублено переводив погляд із мене на Мелісу і назад. Звісно, я була спантеличена цією ситуацією не менше за нього.

— <Меліса більше не Прелай. Призовний звір не служить тому, хто не належить до роду Прелай. Краще вже піти до іншої представниці Прелай, нехай вона навіть буде лихою.>

Одразу після мого повернення в часі Піякі прийшов до мене саме з такими словами. Але тепер Меліса фактично заявила: «Я знову буду Прелай!».