Розділ 71 — Розділ 71

Саме тоді двері відчинилися, і ввійшов Джуліус. Можна сказати, він увірвався до маєтку герцога на самому світанку.

Джуліус глянув на нас із Мелісою, що стояли одна навпроти одної, та на Піякі, і на його обличчі вже відбився головний біль. Я зиркнула на Джуліуса, а тоді, всміхнувшись, мовила до Піякі:

— Піякі, добре, що ти повернувся.

— <Що? Так...>

— Тоді тепер час працювати, чи не так?

— <...Що? У такій ситуації?..>

— Еге ж.

Я притягнула Піякі, який завис у повітрі, до себе і наказала так, ніби це було само собою зрозумілим:

— На моєму столі лежить лист для доктора Деніса Ікалана з Академії. Це добра й талановита людина, яка через політичні ігри так і залишилася вічним доктором філософії. Хай там як, візьми листа і віднеси пану Денісу.

— <Що-о?>

Почувши про Академію, Джуліус спохмурнів. Він витріщився на мене і вигукнув:

— Чому це знову Академія?! Що ще сталося? Ти знову, невже ти знову... Що в тому листі? Я маю його прочитати!

Здавалося, він не довіряв тому, що я потайки від родини спілкуюся з Академією. Зрештою, все й так пішло шкереберть через те, що я вела односторонній діалог з Академією, не залучаючи родину, тож реакцію Джуліуса можна було зрозуміти.

Тому я щиро відповіла Джуліусу пошепки. Мені не хотілося, щоб про це знала ще й Меліса.

— Коли прийде час, це допоможе врятувати батька. Зараз саме слушний момент, тому я мушу передати це в Академію через надійну людину.

Очі Джуліуса на мить розширилися, а потім знову звузилися.

Насправді я задумала це не нещодавно, а ще до повернення в часі, і навіть надсилала цей спосіб родині в листі. Але професори Академії просто перехопили той лист. Оскільки від родини не було жодної відповіді, я просто подумала: «Мабуть, вони мене ігнорують», і теж залишила це як є. Тоді я й гадки не мала, що батько невдовзі помре.

Але цього разу батько живий, тож його можна врятувати. Щоправда, зараз ще не час, тому треба трохи почекати.

«Коли батько, який отримав належну освіту спадкоємця, повернеться, здоров’я дідуся теж не буде так стрімко погіршуватися, як раніше».

У цьому я була впевнена, адже чула це від Кайлона. Звісно, Джуліус навряд чи зі мною погодиться, адже він лютував, кричачи: «Батько теж нас покинув!».

Хай там як, закінчивши шепотіти, я відсторонилася від Джуліуса і знову наказала Піякі:

— А коли доставиш листа, на зворотному шляху зазирни до моєї поштової скриньки й перевір, чи немає відповіді. Якщо прийшла — принеси її мені.

Я хотіла, щоб він заразом приніс і відповідь від кронпринца. І саме Меліса почала проти цього протестувати.

— Кіано! Почекай. Піякі ж тільки-но повернувся!

Меліса дивилася на мене з недовірою. Вона важко дихала від раптового гніву:

— Уявляєш, як Піякі важко? Треба ж дати йому хоч перепочити, а вже тоді давати доручення. Боже мій, невже ти весь цей час лише так виснажувала його, відколи я його прикликала?

— <Н-ну, не те щоб тільки виснажувала... я й чимало ц-цікавого набачився...>

— Я прикликала Піякі з таким палким серцем! Я терпітиму, коли ти зневажаєш мене, але я не дозволю тобі так поводитися з Піякі, Кіано!

Здавалося, Меліса розлютилася не на жарт. Тож я вирішила її швиденько заспокоїти:

— Не сміши мене. І що ти зробиш, щоб не дозволити це?

А тоді знову звернулася до Піякі:

— Чого стоїш? Чому ще не полетів? Якщо наказано — виконуй, Піякі. Мені ще раз пояснити тобі, як правильно служити своєму господарю?

Почувши мої слова, Піякі на мить завагався, а потім швидко відповів:

— <...Тоді я злітаю, Кіано.>

І Піякі, тріпочучи крильцями, знову полетів туди, звідки щойно прибув.

Спостерігаючи за цим, Джуліус важко зітхнув і вклинився між нами.

— Кіано, ну яка ж ти все-таки погана дитина?...

Він обійняв Мелісу за плечі й витріщився на мене:

— Тобі мало було відібрати у Меліси її призовного звіра, так ти ще й одразу відсилаєш його якнайдалі, аби його не забрали назад?

Джуліус відкинув своє блискуче золотаве волосся, змахнув ним у повітрі й драматично вигукнув:

— Припустимо, в дитинстві ти була просто нерозважливою. Але якщо ти й дорослою така, то що з тобою робити?!

Коли Джуліус почав захищати Мелісу, в її великих очах забриніли сльози. Вона безсило прихилилася до нього й прошепотіла:

— Ні, брате Джуліусе... Це я була дещо зухвалою з представницею прямої лінії, чи не так? Але хай що завгодно... Піякі... він справді мені такий дорогий...

Це було справжнє видовище. Коли я вже збиралася, глузливо всміхнувшись, щось відповісти, пролунав голос.

— Такого дорогого призовного звіра не варто було так легко віддавати іншим, Мелісо. І не слід так просто вимагати повернення від звіра, який уже встиг призвичаїтися до нового місця.

По саду розлігся низький та величний голос. Це був дідусь, який ішов до нас, заклавши руки за спину.

— Призовний звір — це не річ. Це не той, кого можна бездумно позичати чи забирати назад.

Червоні очі дідуся пильно дивилися на Мелісу. Це була відверта догана.

— Хіба ти не бачила, як Піякі розгубився? Коли Кіана відправила його подалі, на його обличчі навіть промайнуло полегшення. Як я бачу, Кіана як господарка набагато краще зважає на почуття Піякі.

— Д-дідусю...

Меліса затремтіла й міцно стиснула поділ своєї сукні. Вона знову низько схилила голову.

— Вибачте... Зрештою, дідусь не може не бути на боці Кіани, яка належить до прямої лінії... А я, та, що з’явилася тут одного дня, та ще й з кров’ю покоївки в жилах, наважилася заговорити про призовного звіра. Пробачте мені, дідусю.

— Коли Кіана була неправа перед тобою, я карав її так само. Справа не в цьому. Ти теж моя онука.

Дідусь різко перебив Мелісу.

— Проте твоє теперішнє ставлення до призовного звіра було просто жахливим.

— Ой, дідусю!

Джуліус насупився і втрутився:

— Але ж Піякі прикликала саме Меліса! Кіана поводиться так паскудно, тож цілком природно, що Меліса хоче забрати його назад! Ходімо, Мелісо. Я купив тобі гарну шпильку на честь твого повернення.

Джуліус взяв Мелісу за плечі й розвернув її до маєтку.

— Тільки-но ця примхлива Кіана повернулася, я одразу згадав, якою доброю сестрою ти була. Вибач, що був байдужим до тебе весь цей час.

— ...Що це з ним?

Дідусь роздратовано вигукнув, а Хоу, який супроводжував його, знизав плечима:

— <Він завжди такий. Хіба він не був твоїм вічним джерелом творчих клопотів?>

Я мовчки дивилася вслід Джуліусу та Мелісі, які заходили до будинку.

— Панно.

Покоївка-шпигунка непомітно підійшла до мене і тихо промовила:

— Як щодо того, щоб сьогодні кудись сходити розвіятися? Я знайшла чудову крамницю капелюшків, де дуже гарно використовують клітинку...

— О, ні, не треба.

Я всміхнулася покоївці-шпигунці за її похвальні старання і сказала:

— Надішли листа до маєтку маркіза Левіна. Скажи, що я завітаю сьогодні вранці.

— Прошу?

— У нас є домовленість. Там зрозуміють.

Ми вже домовилися, що від сьогодні я буду проводити дослідження в маєтку маркіза Левіна. Дідусь аж пихнув носом, показуючи, що йому не подобається мій візит до маркіза, але Хоу позаду зупинив його:

— <Скарі, подумай добре. Зараз важливо тримати їх обох подалі одну від одної. Хіба не так?>

— Саме так.

Я повністю погодилася зі словами Хоу і кивнула.

— Тому я збираюся провести там цілий день.

Дідусь аж за потилицю вхопився від обурення, але Хоу поспіхом вигукнув:

— <Правильно! Повертайся пізно ввечері! Коли Меліса вже буде спати, зрозуміла?>

Адже Хоу теж пам’ятав, який гармидер я вчиняла шість років тому, живучи в одному будинку з Мелісою.

— <Чесно кажучи, я хотів би бути на твоєму боці, бо ти мене врятувала, але ж не можна просто так знущатися з людей без причини, еге ж...>

При цьому Хоу боязко зиркав на мене і щось бурмотів. Тому я, аби заспокоїти його, відповіла:

— Від того, що ти станеш на мій бік, нічого не зміниться, тож просто стули дзьоба.

Ось так того ранку я одразу вирушила до маєтку маркіза Левіна. Через повернення Меліси з’явилися нові магічні інструменти, які потрібно було виготовити, тож я справді планувала деякий час щодня «їздити на роботу» до маркіза Левіна.