Розділ 72 — Розділ 72

Ніч, коли Меліса повернулася, була сповнена турбот і для маркіза Чезаре Левіна.

— Що-о-о?!

Ран’як, почувши вказівку Чезаре, спантеличено кліпнув очима, застигши з приголомшеним виразом обличчя.

— Пане маркізе! Ви ж самі казали, що з панною Кіаною у вас будуть суто ділові стосунки, де ви просто використовуватимете одне одного?

Ран’як висипав слова одне за одним, виглядаючи так, наче абсолютно не міг збагнути логіки свого господаря.

— На відміну від молодого пана Родріго, молодий пан Авіан — надзвичайно шляхетна людина. То хіба не було б добре, якби у панни Кіани з ним усе склалося? Тоді навіщо ви з молодим паном Авіаном так...

— Ті слова, — Чезаре, не відриваючи погляду від вікна, промовив низьким голосом. — Я помилявся.

— Га?

— Те, що ми лише стримано використовуватимемо одне одного... це неправда.

— То... тоді як же?

Ран’як здригнувся і хотів був розпитати детальніше, але інші підлеглі вже вивели його під руки з кімнати. Виштовхуючи геть усе ще спантеличеного помічника, вони лише кидали йому вслід: «Ох, ну і некмітливий же ти!», «Ти що, справді досі вірив у ті його слова?».

Чезаре примружився, споглядаючи повний круглий місяць.

З тієї самої миті, як він попрощався з Кіаною в бальній залі, він відчув пустку. Йому здавалося, що першого танцю та можливості пригостити її чимось смачненьким буде достатньо, щоб вгамувати спрагу першого кохання наївного хлопчика, яким він колись був. Але натомість спрага лише посилилася.

Він думав, що просто втілює мрію свого дитинства і може трохи насолодитися цим, проте ніяк не міг прокинутися від цього солодкого сну. Ба більше, коли Авіан раніше сказав Кіані, що вона може використати його як фальшивого коханця, Чезаре вперше за довгий час відчув гостру огиду.

Чому?

Авіан Лісініс був хорошою людиною — Чезаре і сам це визнавав. Однак бачити Авіана поруч із Кіаною йому було нестерпно. І те, на що вказувало це просте почуття, було цілком очевидним.

Падаючи зі скелі, він заприсягнувся, що ніколи більше нікого не покохає і нікому не повірить. Але відколи це Кіана стала таким винятком?

«Благаю, нехай Його Високість кронпринц повернеться цілим і неушкодженим та зійде на престол».

Чи це було тоді, коли він побачив, як вона щиро молиться за його безпеку?

— Де заховано останню святу реліквію храму? — запитала вона тоді.

— А-а-а на-а-авіщо тобі-і-і це-е зна-а-ати? — протягнув у відповідь Маєр.

— Заради Його Високості кронпринца.

Чи тоді, коли він спостерігав, як вона заради нього п’є разом із Маєром у тому брудному місці?

Чезаре мимоволі всміхнувся. Якщо повертатися назад у пам’яті, то все зводилося до одного...

«Поштова скринька №1135, столиця Імперії Рафаган».

«Га?»

«Коли мине багато часу, таємно залиш там записку з адресою, куди тобі писати. Це небезпечно, тож тобі теж варто створити таємну скриньку. Я дам про себе знати, як тільки зможу повністю сховатися. Тоді твоя совість буде чистою, правда ж?»

Навіть одразу після падіння зі скелі, він, почувши голос Кіани, миттєво піддався жалю і залишив їй спосіб зв’язатися з ним. І це при тому, що сама Кіана, здавалося, не надто й цікавилася його подальшою долею.

Який сенс був переконувати себе, що вони лише «просто використовують одне одного»? Навіть у ту мить, коли він найбільше в житті ненавидів людство, він не зміг відмовитися від потягу до Кіани.

Навіть шість років потому, під час їхньої першої зустрічі, все було так само. Спілкуючись з іншими людьми, він огортав своє обличчя аурою, щоб його риси миттєво забувалися, проте, дивлячись на Кіану, він навмисно не використовував силу. Хоча й знав, що в його зовнішності ще залишилися дитячі риси, і вона могла б його впізнати, якщо придивиться. Ні, можливо, він підсвідомо хотів, щоб вона його впізнала.

Звісно, Кіана зовсім не впізнала його. Втім, вона ніколи не відзначалася спостережливістю, та й шість років тому її зовсім не цікавила зовнішність кронпринца, тож це було цілком очікувано.

Але в цьому й полягала суть нерозділеного кохання. Він міг впізнати її за самим лише відлунням голосу навіть у безодні розпачу, тоді як вона не впізнавала його, скільки б підказок він не давав.

Це нерозділене почуття ставало дедалі глибшим у міру того, як вони зближувалися, і тепер він зовсім не міг контролювати бурхливі емоції. Воно було значно сильнішим, ніж те хвилювання хлопчика, що не знав, куди себе подіти, дивлячись здалеку — тепер до нього додалося небезпечне й потаємне почуття власництва.

Тож Чезаре вирішив припинити це марне самонавіювання.

«Не проґав нове світло, що наближається. Нізащо».

Його перше кохання знову прийшло до нього, ставши його новим світлом.

— Але що ж поробиш, панно Кіано. — Чезаре хижо всміхнувся, дивлячись у вікно. — Я вже не той наївний хлопчик, якому достатньо було просто дивитися на вас здалеку.

Чезаре цілком природно почав згадувати ті далекі часи, коли Кіана вперше полонила його серце.

***

Кронпринц Едмонд Тейліз уперше почав використовувати ауру у віці шести років. Він був визнаним генієм чи не з того самого моменту, як почала формуватися його особистість.

Ба більше, він мав чудовий характер: не був пихатим, тож усі навколо любили його та покладали на нього великі надії. Величезний і розкішний імператорський палац був його ігровим майданчиком, а світські заходи завжди тримали його в центрі уваги.

То була весна його одинадцятиріччя, часи, коли Імператор ще не хворів, і палац завжди був повен людей. Свята проводилися часто, а доступ для аристократії майже не обмежувався.

Саме тоді представники Академії герцогства Лілоні прибули до палацу зі зразком годинникової вежі, яку планували встановити на його території. Кажуть, цей годинник мав багато цікавих функцій для дітей, тому на презентацію та чаювання запросили дітей із найвищих аристократичних родин. Насправді це була своєрідна рекламна кампанія для знаті.

Особливістю годинникової вежі було те, що вона реагувала на дитячі голоси: з неї вискакували різні іграшки, сповіщаючи про час. Один із професорів Академії з великим ентузіазмом пояснював дітям принцип роботи механізму.

— Отже, використовуючи метод Ерата-Кахі, запатентований в Академії Лілоні, ми додали до вежі такі функції, як...

Саме тоді серед дітей, які весело хрумтіли печивом і розглядали іграшки, підняла руку маленька дівчинка.

— У мене є запитання. Як саме метод Ерата-Кахі розрізняє голоси?

— Прошу?

— За амплітудою? Частотою? Формою хвилі? Чи за всіма трьома параметрами відразу?

Цю дівчинку з рожевим волоссям, світло-зеленими очима та у картатій блакитній сукні звали Кіана Елі Прелай. Едмонд знав наймолодшу панну роду Прелай, але вони не були близькими. Ця дівчинка ні з ким не товаришувала.

Зазвичай на таких заходах вона лише займала своє місце, а потім тихенько йшла геть, тож це був перший раз, коли вона так відкрито проявила себе. І, безперечно, на всьому майданчику лише професор, який проводив презентацію, зрозумів суть її запитання.

— Оскільки це патент, я не можу вам цього відкрити, — м’яко посміхнувся професор. — Проте, якщо ви уважно проаналізуєте правила руху іграшок та умови методу Ерата-Кахі, ви зможете знайти підказку.

На цьому розмова Кіани та професора завершилася.

Кіана дуже хотіла отримати цей годинник собі, але її бажанню не судилося здійснити. Гітону вежа так сподобалася, що він заявив: «Я заплачу вп’ятеро більше, але цей годинник стоятиме лише в імператорському палаці». Зрештою він вирішив, що вежа найкраще виглядає здалеку, і наказав встановити її на пагорбі за межами самого палацу.

Едмонда це мало цікавило. Однак так сталося, що годинникова вежа опинилася поруч із зовнішнім тренувальним майданчиком, де Едмонд проводив весняні уроки фехтування. Щовесни відбувалися спеціальні тренування лицарів, тож юний Едмонд поступався місцем у головному залі та перебирався на вулицю.

І щоразу під час тренувань Едмонд бачив Кіану, яка нерухомо сиділа перед вежею. Вона сиділа там, наче намальована, і дивилася на годинник, занурена в думки. Іноді вона приносила пергамент і перо, щось зосереджено записуючи незрозумілими символами.

«Вже минув обід, хіба вона не хоче перекусити? А їй не холодно в такому одязі? Зараз же міжсезоння, чи не варто дати їй якогось теплого напою?»

Оскільки це повторювалося щодня, Едмонд мимоволі почав за нею спостерігати. Зрештою він потайки наказав слузі віднести їй гарячого чаю. Маленька Кіана пильно подивилася на слугу і відрізала:

— Забирайся геть, ти заважаєш мені думати. Невже я схожа на людину, яка сидить тут, щоб просто ліниво пити чай?

— ...

Як і ходили чутки, ця дівчинка змалечку мала вельми непростий характер.