Розділ 73 — Розділ 73. Повернення Меліси

Так Кіана і провела цілих три місяці: вона сиділа нерухомо щодня по обіді, не зводячи очей із годинникової вежі.

Ця її непохитність справила на Едмонда настільки сильне враження, що він щодня спостерігав за нею здалеку. Навіть коли його вчитель фехтування, Орка Седес, наполягав: «Вже літо, тож ходімо тренуватися до палацового залу», Едмонд уперто стояв на своєму, запевняючи, що на вулиці йому подобається більше.

Проте одного дня Кіана раптом перестала приходити. Едмонду було дивно визнавати це, але він відчув пустку.

Минуло ще кілька місяців.

Професор з Академії Лілоні знову завітав до палацу, щоб представити «споруду, що змінює колір залежно від імовірності опадів». Саме тоді панна Кіана з переможним виглядом простягнула професорові цілий стос пергаментів.

Професор був настільки вражений, що аж вигукнув:

— Оце так! Яка неймовірна обдарованість та просто воляча впертість у цієї дивної дівчинки!

Лише тоді Едмонд збагнув: Кіана розгадала таємницю годинникової вежі, і саме тому більше не з’являлася на пагорбі.

— Тоді, панно, чи зможете ви осягнути принцип і цієї споруди? Підказка криється в конструкції самої верхівки, — зацікавлено додав професор.

Погляд Кіани вмить знову став войовничим.

Едмонд, немов заворожений, тут же купив ту споруду. Він знову оголосив: «Я заплачу вп’ятеро більше, але встановіть її лише в імператорському палаці». Підписавши контракт, Едмонд наказав поставити її поруч із годинниковою вежею, хоча на вигляд та конструкція була досить химерною.

Так минуло ще кілька місяців, і Едмонд знову мав змогу бачити Кіану щодня. Щоразу, коли він спостерігав за нею, зануреною в глибокі роздуми, його серце сповнювалося дивним почуттям.

Одного разу він вирішив заговорити до неї, вдавши, ніби вони зустрілися випадково:

— Панно Кіано, а навіщо вам це знати? Де ви збираєтеся це використовувати?

Кіана виявила йому шану вельми байдуже і відказала без жодного ентузіазму:

— Просто цікаво, Ваша Високосте. Навіть якщо це марно.

— Хіба вам не важко ось так сидіти й без упину думати? Як вам вдається так зосереджуватися?

— Я просто роблю це, Ваша Високосте. Навіть якщо це складно, — сухо відповіла вона, усім своїм виглядом демонструючи: «Не заважайте мені, не говоріть зі мною».

Було очевидно, що якби перед нею стояв не кронпринц, вона б уже давно наказала йому забиратися геть.

Хай там як, оскільки Кіана відповіла «просто», Едмонд більше не наважувався їй набридати, боячись, що вона розсердиться і перестане приходити. Проте він не міг відірвати погляду від її зосередженого, навіть дещо похмурого обличчя, коли вона, насупивши брови, розв’язувала довжелезні математичні формули.

«Ох, як же хочеться подбати про неї. Хочеться втрутитися. Напевно, їй холодно, я б хотів накинути їй на плечі ковдру. Хотів би пригостити її чимось смачним».

Зрештою всі ці думки зводилися до одного: «...Я хочу бачити цю дівчину постійно».

Едмонд і сам не помітив, як закохався в цю похмуру панну. Лише згодом він зрозумів, що вона здавалася йому надзвичайно захопливою.

«Звісно, характер у неї холодний та колючий, але...»

Насправді нікого не цікавили принципи роботи магічних інженерних пристроїв — для аристократичних панянок ці знання були абсолютно марними. Але йому подобалася її щира відданість цій «марності», її чиста віра в те, над чим вона так напружено працювала.

«Звісно, на лагідність годі й сподіватися, але все ж...»

Щоб мати змогу хоч трохи поговорити з Кіаною, Едмонд почав старанно вивчати математику та природничі науки. Адже вивчення спільних інтересів — це основа основ, якщо хочеш зблизитися з кимось.

Однак після того, як Кіані виповнилося тринадцять, вона почала відкрито заявляти про свою симпатію до молодого пана Родріго Пербуса. Едмонд мав надто благородні цінності: він вважав, що якщо когось кохаєш, то мусиш поважати вибір цієї людини й підтримувати її. Тому він так і не зміг зізнатися у своїх почуттях.

Він лише згадував про неї щоразу, коли куштував щось смачне, і мріяв бути поруч, коли бачив щось прекрасне. Проте варто було йому набратися хоробрості й зробити крок назустріч, як Кіана, навіть не глянувши йому в очі, поспішала піти геть.

Попри це, він вважав, що йому достатньо просто спостерігати за нею. Вона не прагнула його товариства, а він не хотів тиснути на неї своєю владою. До того ж Родріго був його найкращим другом, тому Едмонд нікому не міг відкрити своє серце.

Час невблаганно минав. Імператор почав хворіти, доступ сторонніх до палацу суворо обмежили, а презентації виробів Академії Лілоні припинилися.

— Ви ж казали, що наступного разу будуть феєрверки? Шкода, я б дуже хотіла на них подивитися, — якось мимохідь зауважила Кіана професорові, який прийшов востаннє.

Професор вхопився за цю ідею і спробував продати феєрверки герцогському дому Прелай, але з невідомих причин угода зірвалася. Тоді Едмонд таємно покликав того професора і замовив величезну партію феєрверків під приводом святкування свого дня народження.

«Здається, вона досі засмучена через свого призовного звіра... Нехай це хоч трохи розважить її та підніме настрій».

Він знав, що Кіана не любить бенкети, але сподівався, що почувши про феєрверки, вона залишиться в залі до кінця.

Поки в небі розриватимуться вогні, він міг би ненав’язливо завести розмову про магічну інженерію... Хіба це не виглядало б природно? А потім запропонувати перекусити разом. Вона здавалася йому такою тендітною, можливо, варто було б навіть порадити їй зайнятися фізичними вправами?

«Панно, навіть якщо ви кохаєте іншого, я все одно кохаю вас».

Можливо, він навіть наважився б дати їй непрохану пораду: перестати цькувати Мелісу і зосередитися на тому, що в неї виходить найкраще.

«Я лише хочу, щоб панна краще дбала про себе...»

Проте бенкет з нагоди його сімнадцятиріччя, підготовлений лише задля Кіани, так і не відбувся. Він не зміг сказати жодного зі своїх підготовлених слів і зустрів повноліття на чужині.

***

Наступного ранку після повернення Меліси, Кіана без зволікань завітала до маєтку маркіза Левіна. Чезаре зустрів її з неприхованою радістю на обличчі.

Побачивши дослідницьку лабораторію, яку підготував для неї Чезаре, Кіана залишилася надзвичайно задоволеною. І не дивно, адже маркіз облаштував її з неабиякою ретельністю: лабораторія була повністю укомплектована найсучаснішими приладами та всілякими магічними інструментами.

— Тут бракує лише розкладного ліжка — і буде ідеально. Адже справжня лабораторія стає завершеною тільки з появою розкладного ліжка, — зауважила Кіана.

Почувши це, Чезаре спантеличено звів брови. У його розумінні було зовсім незбагненним, навіщо ліжку бути в робочому кабінеті. Проте, оскільки Кіана сказала, що воно необхідне, він кивнув Ран’яку, наказуючи негайно його придбати.

— Ого.

Кіана зробила ковток кави прямо в лабораторії й схвально кивнула:

— Справді, кава у цьому домі чудова. Яке щастя...

— Дякую. Ми приділили особливу увагу обсмажуванню зерен, — Чезаре лагідно всміхнувся. Потім він глянув на сумку, яку Кіана принесла з собою, і, злегка нахиливши голову набік, запитав: — Але чи справді вам потрібно аж стільки стимуляторів, ліків для шлунку, цукерок та шоколаду?

— Так. Це теж конче необхідно для досліджень, — впевнено відповіла Кіана.

— Розумію, — покірно погодився Чезаре. Він просто вирішив, що це якісь інгредієнти, потрібні для створення магічних інструментів. У його картині світу ці прості кристали цукру аж ніяк не могли бути просто ласощами для задоволення. — Будь ласка, звертайтеся за перекусом у будь-який час. Впевнений, ви будете задоволені незалежно від того, що замовите.

— Добре. Тоді я вирушаю у світ чисел, — бадьоро мовила Кіана, замовляючи ще одну чашку кави. — Слухайте, маркізе... Через сімейні обставини я б хотіла спершу виготовити інший магічний інструмент, ви не проти? Звісно, те, що замовили ви, я теж зроблю зовсім скоро!

— Звісно, я не проти.

— Дякую. Тоді, будь ласка, найближчим часом не турбуйте мене.

— Як забажаєте, — відповів він.

Попри таку легку згоду Чезаре, Кіана ще раз перепитала з підозрою на обличчі:

— Справді, не заважайте мені.

— Та навіщо мені заважати панні?

— Я маю на увазі — не треба оцих марних розмов, що переривають потік думок: «поїжте щось», «вже час спати», «досить пити каву» і таке інше. Будь ласка, даруйте мені свободу.

— Кожен має право на свободу. Не турбуйтеся про це, — ввічливо запевнив Чезаре і вийшов із лабораторії.

Кіана, вочевидь, бажала залишитися на самоті, бо щойно прибувши, відіслала назад до герцогського маєтку навіть м'язисту покоївку, яка щодня її супроводжувала.

Так минуло п'ять годин. Кіана не виходила з лабораторії.

Чезаре відправив Ран’яка запитати, чи не бажає вона повечеряти разом. Проте Кіана лише попросила принести їй звичайний сендвіч та ще чашку кави.

Чезаре на мить насупився. Для нього було немислимим так нехтувати нормальним прийомом їжі. Але згадавши слова Кіани про те, що вона терпіти не може, коли її відволікають, він лише мовчки кивнув.

Та на подив маркіза, Кіана не з'явилася навіть о десятій вечора. Зрештою, коли з герцогського маєтку прислали екіпаж, щоб забрати її додому, Чезаре тихо постукав у двері.

— Панно Кіано? За вами приїхали з маєтку герцога.

— ...Дідько.

З-за дверей чітко почулася лайка. Кіана стрімко вийшла і гучно гримнула дверима.

— До того часу, як я повернуся завтра, нічого тут не чіпайте. Не дозволяйте заходити ні покоївкам, ні слугам, ні будь-кому іншому. Зрозуміло?

— Так, панно, — кивнув Чезаре. Що ж, вона здавалася дещо роздратованою, але він міг її зрозуміти. Чезаре і сам терпіти не міг, коли хтось торкався його речей.

Проте почуття, що щось тут не так, з'явилося у Чезаре десь по обіді наступного дня.