Розділ 75 — Розділ 75

Ранок третього дня після приїзду Меліси.

Дідусь покликав мене та Мелісу до свого кабінету. Туди ж, хоч його й не запрошували, припхався Джуліус і вмостився поруч із кузиною. Останнім часом він щодня стирчав у маєтку, не відходячи від неї ні на крок.

— Це справа, за яку мені зовсім не хочеться братися, проте… — дідусь подивився на нас із глибокою тривогою в очах і тихо продовжив: — Для роду Прелай питання призовних звірів є найважливішим. Хоча завдяки Кіані Піякі й полетів, ми не можемо залишати все як є.

Зрештою, він хотів остаточно визначити, кому належить Піякі. У дідуся не було вибору: у нашому роду наявність призовного звіра колосально впливає на негласний статус. Та й задля самого Піякі, який має повернутися, це питання краще було вирішити швидше.

«Усе йде за планом».

Я зиркнула на дідуся й подумки всміхнулася.

— Та годі вам, дідусю, — Джуліус зневажливо махнув рукою. — Призовницею була Меліса. Тож очевидно, що вона і є власницею.

— Призовний звір реагує лише на накази господаря, проте Піякі послухався Кіани, — зауважив дідусь, дивлячись на Джуліуса як на цілковитого дурня. — Піякі виконав останній наказ Кіани, а отже, на цей момент він визнає господинею саме її.

Тоді Меліса склала руки й тремтячим голосом промовила:

— Це лише тому, що Піякі дуже добрий. Якщо Кіана поверне його мені, він одразу знову визнає мене своєю господинею.

«Який там добрий…» — я лише подумки хмикнула, а Меліса вела далі:

— Дідусю, ви ж знаєте… Зв’язок між звіром та господарем нерозривний. Я можу поступитися чим завгодно, але Піякі хочу повернути понад усе. Будь ласка.

Здавалося, вона справді його любить. Тому я вирішила нагадати їй, наскільки «сильною» була ця любов у минулому:

— Хіба нерозривний? Коли ти писала мені листа про те, що даруєш його, розірвати цей зв’язок тобі було цілком легко.

— Кіано, це…

— До того ж я вважаю Піякі своїм звіром. Мені здавна снилося, що він мій. Кайлон казав, що сни не бувають марними. Чи не ти його в мене вкрала?

Ще до того, як Меліса встигла щось бовкнути, Джуліус пирхнув:

— Гей, як можна вкрасти призовного звіра? І якби всі сни були правдою, я б уже сотню разів переміг Алекса!

Дідусь суворо глянув на нього:

— Джуліусе, помовч, від тебе голова йде обертом.

З втомленим виглядом дідусь зняв із Джуліуса капелюх і просто викинув його у вікно. Як і очікувалося, той підхопився й миттю вилетів за двері.

— Ні-і! Це ж новинка сезону!

Позбувшись Джуліуса в такий простий спосіб, дідусь подивився на нас і тихо мовив:

— Що ж, я зрозумів, що жодна з вас не збирається поступатися.

Усе йшло як по маслу. У кабінеті нарешті стало тихо, і дідусь втомленим голосом підбив підсумок:

— Давайте всі обміркуємо, як вчинити мудро, поки Піякі не повернувся. Я теж ще подумаю.

Мені стало трохи шкода дідуся, який так побивався, проте вибору не було.

«Насправді все вирішиться ще до його повернення, дідусю. Просто я не кажу вам нічого завчасно, щоб ви не страждали ще більше».

Поки я так міркувала, Меліса зі сльозами на очах пролепетала:

— Але, дідусю… Його ж прикликала я… Хіба я маю втрачати свої законні права лише тому, що Кіана — представниця прямої лінії…

Знову вона за своє. Якби це була колишня я, то після слів про «пряму лінію» я б уже дала їй ляпаса. Бо тоді я б одразу розлютилася й почала думати: «Через цю пряму лінію всі наді мною сміятимуться», і хотіла б просто затулити їй рота.

«А тепер мені здається, що вона навмисне цим користувалася…»

Глянувши на неї з підозрою, я лише впевнилася в цьому. Але оскільки тепер моя самооцінка була в нормі, я відповіла цілком спокійно:

— От побачиш, Мелісо, Піякі обере мене.

— Е-е, що?

— Ти вже повнолітня, тож тобі не обов’язково тут жити, чи не так? Збирай речі й переїжджай кудись.

— Що-о-о?

— А що таке? Навіть Джуліус, який належить до прямої лінії, виїхав. Яка причина тобі, представниці бічної гілки без призовного звіра, жити разом із прямою лінією? У столиці зазвичай мешкає лише пряма лінія. Ну як? Тобі ж так подобається ця тема, от я її й підтримала.

— Кі… Кіано… ти про що…

— Раніше я була представницею прямої лінії без звіра, тому не могла такого вимагати. Але коли вже в мене з’явився звір, я можу згідно з правилами вимагати твого виселення.

Губи Меліси затремтіли. Розуміючи, що все йде за моїм планом, я безжально вела далі:

— І оскільки представники бічної гілки зі звірами зобов’язані відгукуватися на заклик прямої лінії, вони отримують виплати, так? Ці виплати я тобі теж перекрию.

Я подивилася на неї з усмішкою, від якої самій ставало весело.

— Я і без звіра була лиходійкою. Уявляєш, як я розійдуся, коли він у мене з’явиться?

Я граційно підвелася й ввічливо вклонилася дідусеві:

— Тоді я піду… Ой!

На виході я спіткнулася й ледь не впала.

Якраз у цей момент повернувся Джуліус зі своїм капелюхом. Глянувши на мене, він кинув:

— Тобі як Нікс на ногу наступив, ти так і хитаєшся. Лікуватися не збираєшся?

Тому я сказала йому не хвилюватися:

— Не твоє діло, зникни!

***

Тим часом біля розгромленої Академії герцогства Лілоні.

Гвардія герцогства, що поспіхом прибула на місце, вжахнулася, побачивши одного чоловіка.

На газоні валялися професори разом із ректором.

В той час Алекс байдуже сидів на кам’яній стеллі з написом «Академія Лілоні — колиска магічної інженерії». Поруч із ним розвалився великий сірий вовк Вульф. Його сіра шерсть була заляпана кров’ю — вочевидь, після доброї бійки.

— Що треба?

Крізь сигарний дим, який випускав Алекс, люто зблиснули його очі. Гвардійці, зустрівшись із ним поглядом, заціпеніли. Божевілля, що виходило від нього, було нестерпним.

Коротке світле волосся у бризках крові, дикі червоні очі та незмінний чорний одяг. Він скидався не на шляхетного пана, а на найманця, для якого така різня — звична справа.

— Це… це… згідно з дипломатичним правом… герцогства Лілоні… — затинаючись, почав капітан гвардії.

Він тремтів під поглядом Алекса. Оскільки рід Прелай був одним із наймогутніших в Імперії, чутки про Алекса ширилися й за кордоном. Казали: «Алекс Прелай народився не в той час. Народися він у добу воєн, став би героєм, а так його вважають психом». Або ще: «Якщо Алекс виглядає нормальним, значить, він або вже щось ламає, або саме йде щось ламати».

І капітан гвардії зараз на власній шкурі відчував правдивість цих чуток. Цей чоловік був надто войовничим талантом для мирного часу.

— Е-е… дипломатичне…

— Та закрий пельку.

Алекс усміхнувся, дістав з-за пазухи мішечок і жбурнув його. Той покотився й зупинився біля ніг капітана, трохи розкрившись. З нього посипалися золоті монети та дорогоцінне каміння.

— Це… це що?

— Ви, біднота з Лілоні, завжди все вирішуєте через гроші, хіба ні? — процідив Алекс, випускаючи дим. — Тож обирайте один із трьох варіантів, гидотна комашня.

Поки капітан намагався бодай вдихнути повітря в його присутності, Алекс вів далі:

— Перше: берете це й на тому все. Друге: я вас зараз відлупцюю, і на тому все. Третє: оголошуємо війну, і вашій країні кінець назавжди. До речі…

Алекс хруснув шиєю.

— Ви ж знаєте, що особиста армія роду Прелай більша за все військо вашого герцогства?

— Це… ну…

— Ці виродки наважилися використовувати та катувати принцесу Прелай. Мали б здогадатися, що на них чекає смерть.

Дика атмосфера та груба мова, що зовсім не пасували принцу… Капітан гвардії зрозумів, що в нього немає сили навіть на протест.