Розділ 76 — Розділ 76

Алекс загасив сигару об кам'яну плиту з написом «Академія Лілоні — колиска магічної інженерії». Піднявши брову, він впритул подивився в очі капітану гвардії й промовив:

— Тепер те, чи здохне разом із вами ще й ваш великий герцог, залежить тільки від твоїх рук.

— Т-так, пане…

Зрештою капітан заквапився збирати золоті монети та каміння назад у мішечок. Похапцем вклонившись Алексу, він наказав гвардії негайно відступати. Ректор та професори, що все ще валялися на землі й стогнали від болю, дивилися їм услід очима, сповненими розчарування через таку зраду.

— Навіть не попрощалися, а просто накивали п'ятами. Невиховані виродки, навіть ідуть геть без жодних манер, — зареготав Алекс, а Вульф, що лежав поруч, позіхнув.

— <Навіть якби вони попрощалися, ти б усе одно не відповів>.

— Що ж, а тепер…

Алекс перевів погляд на одного з докторантів, який від страху тремтів біля входу в Академію.

— Ч-ч-чекайте, будь ласка!

Чоловік із каштановим волоссям, який досі не міг промовити й слова через гнітючу ауру Алекса, підняв тремтячу руку.

— Па-па-панна Кіана… кілька днів тому на-надіслала листа. Вона просила пе-передати це вам, пане Алексе, коли ви приїдете…

— Ти хто такий?

— М-мене звати Деніс…

— Кому цікаве твоє ім'я? Я питаю, ким ти доводишся Кіані.

— Ми ра-разом навчалися в до-докторантурі! Будь ласка, о-ознайомтеся з цим…

Деніс передав Алексу листа. На ньому був чіткий відтиск печатки роду Прелай та безпомилково впізнаваний почерк Кіани.

Алекс грубо вихопив листа, переглянув зміст, а потім знову втупився поглядом у Деніса:

— Ти.

— Т-так?

— Уже все підготував? Орендував склад і склав туди всі речі?.. Тут така провінційна глушина, що земля, мабуть, копійки коштує, раз навіть склади здають.

— Т-так, звісно! — Деніс швидко закивав. — Я вже про все подбав.

Почувши відповідь, Алекс недбало тицьнув пальцем у Деніса та інших аспірантів, що стояли поруч:

— Ти, ти і ти.

Ті, на кого він вказав, мало не попадали на землю, збираючись кричати «Винні, вибачте!», але Алекс байдуже оглянув їх і сказав:

— Відсьогодні ви відповідальні за Академію.

— Що?

— Кіана просила не чіпати невинних аспірантів та систему Академії.

— А… о…

Він кинув листа назад Денісу й так само незацікавлено додав:

— Вона пише, щоб я призначив тебе ректором. Мовляв, у тебе є великий недолік для професора — ти надто добра людина, але твої здібності значно вищі за всіх нинішніх викладачів.

Деніс знову схопив листа, весь тремтячи. Алекс виглядав так, ніби вже зовсім втратив інтерес до Академії. Деніс подумав, що це лише тому, що той уже розтрощив усе, що міг, і про себе почав молитися: «Будь ласка, просто йдіть швидше!»

— Вирушаємо.

Як Деніс і сподівався, Алекс без жодного жалю повернувся спиною до Академії та скочив на Вульфа.

Проте, начебто збираючись уже рушати, Алекс раптом зупинився. Він різко обернувся й знову втупився в Деніса. У того від страху підкосилися ноги, і він миттю впав ниць.

— Що… що ще мені на-належить зробити?..

— Робити нічого не треба, просто дай відповідь на одне питання. Ти був близький із Кіаною? Чому вона вказала саме на тебе, щоб дати таку посаду?

Деніс кліпнув очима. Щоб Алекс… сам вимовив ім'я Кіани?

— Швидко відповідай!

— Я-я скажу! Ми з панною Кіаною не були дуже близькими!

Якби Деніс відповів: «Ми з панною були друзями», Алекс, який уже збирався вихопити меч із криком «Де це бачено, щоб вона з кимось дружила!», задоволено посміхнувся. Адже Кіана просто не могла з кимось ладнати.

Деніс поспіхом додав:

— Гм, якщо описувати наші стосунки… то панна Кіана мене просто трохи зневажала!

Почувши це, Алекс подивився на Деніса з несподіваним захопленням:

— Що? Не сильно, а лише «трохи» зневажала?

Він ледь не зіскочив із вовка й серйозно запитав:

— У чому твій секрет?

— Що?

— Я теж збираюся невдовзі поговорити з Кіаною.

— Прошу?

— Це буде наша перша нормальна розмова в дорослому віці. Але ні я, ні вона, мабуть, не знаємо, як це — «нормально розмовляти». Тож мені варто під неї підлаштуватися. Мені потрібні твої поради.

Деніс мало не задихнувся від розпачу. Проте інший аспірант, що лежав поруч, штовхнув його в бік і відчайдушно зашепотів: «Швидше відповідай що-небудь, щоб він поїхав!» Тому Деніс заплющив очі й вигукнув:

— Та просто! Навіть якщо не знаєте, що робити, головне — без зайвих слів чітко виконувати все, що вона каже!

— Хмм…

— Панна Кіана завжди стверджувала, що якщо тримати язика за зубами, то це вже половина успіху! Казала, що дурень без власної думки набагато корисніший за дурня з власною думкою, і завжди мене за це хвалила!

Вимовивши це, Деніс ледь не розплакався від приниження.

Проте Алекс із дуже враженим виглядом рішуче кивнув. Навіть не подякувавши, він знову розвернувся.

— Швидше, Вульфе.

Його червоні очі знову стали холодними.

— Треба поспішати. Зараз я єдиний, хто може розповісти їй про її призовного звіра.

***

Минуло кілька днів.

Майже весь час я проводила в маєтку маркіза Левіна, займаючись дослідженнями. Чезаре, як і обіцяв, постійно був поруч і став моїм асистентом.

І, на диво, я повністю відмовилася від кави, стимуляторів та ліків для шлунку. Колір обличчя покращився, я стала виглядати свіжою, і в мене з’явився апетит. Хороший «аспірант» підняв якість мого життя краще за будь-що інше.

Звісно, із Чезаре відбувалося зовсім протилежне. Його обличчя ставало все більш виснаженим, він якось спохмурнів, а погляд став темним. Хай там як, завдяки йому дослідження просувалося чудово.

Чезаре був надзвичайно талановитим помічником і вражаюче швидко розбирався у формулах.

— Ви ж начебто простолюдин, так? Звідки ви все це знаєте?

— Просто в дитинстві я мріяв хоча б з кимось поговорити, тому відчайдушно вчився.

— О, і мрія здійснилася?

— Вона здійснилася… навіть занадто… Але так, здійснилася.

— Може, хочете в магістратуру? Ой, ні, забудьте. Ігноруйте це питання, я вчинила жорстоко.

Як відомо, хто добре працює, на того роботу й навалюють. Зрештою, Чезаре доводилося робити дуже багато.

Проте це не означало, що він мені в усьому підкорявся. Навпаки, він постійно вказував мені, що робити.

— Не їжте тут печиво. Крихти — це негігієнічно.

— Ходімо обідати. Ви надто довго нічого не їли. І цього разу зосередьтеся на білку.

— Як це «соус як соус»? До кожної страви є свій підходящий соус. Спробуйте ось так. У вас немає апетиту лише тому, що ви їсте абищо.

— Не дивіться на світло магічних інструментів у темряві, зіпсуєте зір.

— Тримайте спину рівно. Якщо будете так сидіти годинами, зіпсуєте здоров’я.

Зрештою, я почала подумки називати Чезаре «бурчик». Було просто неймовірно, як такий покидьок може вести настільки зразковий спосіб життя.

Але, мабуть, завдяки його настановам я виглядала все краще. Коли є хтось, хто так дбає про твоє здоров’я, то і якість життя була зовсім іншою, ніж була в Академії.

— Сьогодні я піду трохи раніше. Хоча це лише на годину раніше, ніж зазвичай, — сказала я, витираючи дошку, а Чезаре тяжко зітхнув.

— Добре, я зрозумів. І залиште дошку, панно, я сам витру, бо мені все одно доведеться все переробляти.

— А… добре.

Я ніколи не дозволяла слугам прибирати в лабораторії. У мене були свої правила, і я не терпіла, коли їх порушували.

Проте Чезаре, оскільки він сам допомагав у дослідженнях, чудово знав, як саме треба прибирати. Тож лише він мав доступ до прибирання лабораторії. Власне, він міг би цього й не робити, але просто не міг терпіти безладу.

Я взяла печиво й попрямувала до ліжка, щоб трохи перепочити, але Чезаре миттю перегородив мені шлях:

— Ніякого печива в ліжку. Крихти — це негігієнічно.

— Та всі так живуть.

— Скоро час вечері. Замість того, щоб перебивати апетит солодощами, краще отримати нормальні поживні речовини.

Цей чоловік жив як хотів, але в питаннях самодисципліни був непохитним.