Розділ 77 — Розділ 77

Завдяки Чезаре мені вдалося виготовити один магічний інструмент значно швидше, ніж очікувалося. Дивно було те, що він якимось магічним чином відчував моменти, коли я поринала в роздуми чи повністю зосереджувалася на дослідженні, і вчасно допомагав. Він усе підхоплював на льоту, ніби спостерігав за мною вже дуже довгий час.

— У будь-якому разі, дякую, що дозволили мені спершу зробити цей інструмент, Чезаре.

Я лежала на розкладушці, міцно притискаючи до себе готовий прилад, і посміхалася.

— Швидко розберуся з однією заплутаною сімейною справою, а тоді візьмуся за ваше замовлення, маркізе.

— Добре. — Чезаре з виснаженим обличчям кивнув, прибираючи лабораторне приладдя. — Можете не поспішати. Робіть, коли буде зручно. Можете навіть трохи відпочити.

— Ні, я люблю дослідження.

— Усе одно, спершу добре відпочиньте, а вже потім беріться до роботи. Досі я нічого не казав, бо ви згадували про сімейні справи, але людині завжди потрібен відпочинок.

Знову почалося бурчання. Казати виконавцю, щоб той спершу відпочив і не поспішав — хіба це слова замовника? Проте я не розлютилася на ці повчання, бо, як не дивно, відчула в них турботу.

— А от в Академії всім дуже подобалося, коли я так працювала.

— Значить, вони тебе не цінували!

Досі я вважала, що Чезаре нічим не відрізняється від людей з Академії: об’єкт, з яким ти працюєш заради результату за певну плату. Тому й погодилася, коли він зголосився бути помічником.

Але тепер, слухаючи його повчання, я, здається, почала розуміти, що мав на увазі дідусь під словом «цінувати».

«Я ж думала… що він просто безнадійний розбишака та покидьок…»

Ще на бенкеті я помітила, що Чезаре мені симпатизує. Але тоді я не була впевнена, чи це щире почуття. Я була принцесою Прелай, а людині з таким статусом важко не мати сумнівів.

«До того ж на бенкеті, хоча ми бачилися лише кілька разів, він дивився на мене таким відчайдушним поглядом. Це мене трохи напружувало».

Він ніколи не здавався надійною людиною, та й сам постійно визнавав, що він поганий. Але останнім часом я відчувала, що моє серце теж починає до нього тягнутися. Проводячи час у лабораторії, я відчула, що він справді дорожить мною.

Він завжди був поруч, стежив за моїм станом і, варто мені було хоч трохи перевтомитися, лякався більше за мене й змушував відпочивати. Це була повна протилежність бовдурам з Академії, які лише чекали на результати. У цьому всьому відчувалася дивна щирість.

«Я ж знаю, як це буває. Таку турботу навіть справжня родина не завжди забезпечить».

Кожного разу, коли я бурмотіла: «Ну навіщо аж так…», Чезаре лише загадково посміхався:

— Я ж казав, це була моя мрія. Зараз я щасливий. Відчуваю, ніби збулося те, чого я прагнув довгі роки.

Цікаво, як юний Чезаре примудрився обрати собі таку мазохістську мрію?

— Якщо вам подобається, можете просто завжди тримати мене поруч.

Зрештою, справа була не лише в цьому. Його врода, безперечно, була привабливою, але головне — він завжди був поруч. Наче він і справді спостерігав за мною цілу вічність, наче все це було щирим і справжнім.

— І ще.

Поки я, охоплена дивними почуттями, мовчки дивилася на Чезаре, він прибрав тарілку з-під моїх ласощів і тихо промовив:

— Якщо ви хочете покинути замок герцога, ви можете будь-коли переїхати до маєтку маркіза, навіть якщо не будете займатися дослідженнями.

— …Що?

— Хіба вам не важко перебувати в замку після повернення панни Меліси?

А.

Звістка про повернення Меліси, звісно, вже розлетілася всією столицею. Я чула, що до маєтку Прелай тепер постійно навідуються молоді дворяни, щоб побачити її. Усі вихваляли «добру Мелісу», захоплюючись тим, що вона зважилася на таку важку волонтерську місію.

Я залишила в замку покоївку-шпигунку, і вона справді добре виконувала свою роботу.

— Сьогодні приїжджав молодий пан Родріго, щоб зустрітися з панною Мелісою. Усі обурювалися, що не можна впускати людей з роду Пербус, але панна Меліса сказала, що не може виставити гостя, і тепло його прийняла.

Покоївка виявилася природженою шпигункою.

— Потім вони пили чай у вітальні, і панна Меліса сказала, що волонтерство було дуже значущим, але вона просто не могла не повернутися, бо сумувала за сім’єю та своїм призовним звіром.

Шпигунка доповідала мені про кожен крок Меліси, навіть переказуючи деталі розмов, про які я не питала.

— Як смішно. Сама ж ревіла, що їй важко, а тепер раптом заговорила про родину? До речі, як ти почула цю розмову? Тебе б нізащо не впустили у вітальню.

— Я висіла на дереві й слухала.

— …На дереві?

— Так. Цього цілком достатньо.

Покоївка з гордістю продемонструвала мені свої м’язи, які стали значно помітнішими з нашої першої зустрічі. Тоді я знову зрозуміла, що для шпигуна фізична підготовка — понад усе.

Хай там як, новини про повернення Меліси вже знали всі, тож і Чезаре не був винятком.

— Звісно, мій пріоритет — ваш спокій, тому я це й пропоную, але все ж…

Поки я кліпала очима, Чезаре вів далі:

— Я хочу, щоб ви почувалися впевнено в домі герцога Прелай.

У ту мить моє серце справді шалено закалатало. Досі ніхто ніколи не казав мені таких слів. Якби хтось інший ляпнув таке на вулиці, я б подумала: «Яке зухвальство, що цей безтямний виродок може знати про моє життя?»

Але він мовчки й віддано допомагав мені створювати магічний інструмент для моєї «сімейної справи». Я думала, він просто хоче швидше отримати своє замовлення, але тепер зрозуміла — ні. Він знав, що в мене є план, і максимально поважав це, допомагаючи мені.

— Навпаки, рід Прелай має пишатися тим, що виховав таку генійку магічної інженерії.

Чи то через те, що в низькому голосі Чезаре відчувалася щирість, чи то ще чомусь…

Я ненароком вибовкала свої найпотаємніші думки:

— Я визнаю, що я генійка магічної інженерії, але мої наміри ніколи не були настільки шляхетними, щоб мною пишалися.

— Прошу?

— Меліса принаймні справді їздила на волонтерство. А я ніколи не створювала магічні інструменти з добрих намірів.

Чезаре споважнів. Я знизала плечима й гірко додала:

— Чесно кажучи, свій перший самостійно зроблений інструмент я створила лише для того, щоб дошкулити Мелісі. А в Академію пішла і дослідження проводила тільки тому, що хотіла стати професоркою.

Я мимоволі почала погладжувати інструмент у своїх руках і пробурмотіла:

— І після цього я використовую магію лише заради власного добробуту. Тож я відрізняюся від Меліси, яка хоч якось допомогла світу.

Якими б не були справжні мотиви, про них знала лише я, а Меліса все ж поїхала на волонтерство, якого всі інші уникали.

…Але чому я взагалі це кажу Чезаре? Я нікому цього не розповідала. Мабуть, це тому, що Чезаре так дбайливо про мене піклувався.

— У будь-якому разі!

Мені раптом стало ніяково, і я підхопилася на ноги раніше, ніж він устиг щось відповісти:

— Сьогодні я піду раніше. Як я вже казала, маю владнати сімейну справу.

Чезаре пильно подивився на мене. Потім він усміхнувся й тихо прошепотів:

— Навіть якщо ви нічого не владнаєте, це не страшно.

Його посмішка була неймовірно лагідною. Часом він дивився на мене так, ніби я була найціннішим магічним артефактом у світі, і від цього погляду моє серце щоразу тануло.

— Завдяки своїм здібностям ви, самі того не знаючи, вже стали для когось порятунком.

На ці добрі слова я сором’язливо відповіла:

— Який сенс у тому, що мене визнають без мого відома? Про таке має знати весь світ.

— …

— Тоді до завтра. Ви добре попрацювали.

Міцно притискаючи до себе готовий інструмент, я вийшла з дому Чезаре. За розрахунками, до повернення Піякі залишалося ще трохи часу, але останнім часом він з’являвся раніше, ніж очікувалося, тому мені треба було якнайшвидше покінчити зі справами з Мелісою. Обов’язково до того, як повернеться Піякі.

«Почекай-но, Піякі».

У вечірніх сутінках я прямувала до замку Прелай і думала:

«Навіть якщо я навантажуватиму тебе роботою, я не змушу тебе страждати душею».

Сьогодні вночі я збиралася покласти край усьому цьому з Мелісою.

«Мелісо, я витягну на світло все, що ти приховуєш».