Розділ 78 — Розділ 78

У маєтку герцога Прелая була вежа, де доглядали за поштовими голубами. Птахи люблять висоту, тому її звели саме такою. Опіка над поштовими голубами була справою дуже вузького кола слуг, тож у вежі майже ніколи не було людей. Саме тому Меліса відчула легкий неспокій, коли Кіана покликала її туди.

«Зараз же приходь до вежі поштових голубів. Мені треба дещо показати тобі стосовно Піякі».

Це послання Меліса отримала запискою через покоївку Кіани, тож навіть не мала змоги розпитати що до чого.

— Що це за витівки? — Джуліус, який стояв поруч із Мелісою, розлючено витріщився на папірець. — Чого це вона раптом кличе тебе до вежі? Так підозріло. Ох, справді, щоразу, як Кіана таке викидає, мій контроль гніву просто...

У цей момент покоївка Кіани, Еліс, зблиснувши очима, раптом вигукнула:

— Ой, зачекайте! Тут комаха!

Вона прихлопнула жука прямо на колоні, та так сильно, що на камені з'явилася тріщина. Джуліус і Меліса мимоволі здригнулися. Еліс, розмина свої м'язисті руки, ввічливо запитала:

— Пробачте, молодий пане Джуліусе. Що ви казали? Можливо, ви хотіли щось передати панні?

— А, ні, — швидко відповів Джуліус, оцінивши широкі плечі Еліс. — Я просто казав, що в такі моменти мій контроль гніву працює просто чудово. Бережи себе, Мелісо. А я вже піду додому.

— Добре, братику. Сподіваюся, завтра ти теж прийдеш у чомусь ефектному? Твоє почуття стилю таке чудове, що спостерігати за твоїм вбранням — одне задоволення.

— Що ж, у тебе справді є смак. До завтра, — кивнув Джуліус і поїхав у кареті.

Надворі вже сутеніло. Меліса поспіхом піднялася на вежу. Там на неї вже чекала Кіана: вона була в домашньому одязі та з великою сумкою за плечима.

— Кіано? Навіщо ми тут? І що це за сумка?

— О, прийшла? — без жодних емоцій відгукнулася Кіана.

За її спиною на сідалах дрімали поштові голуби.

— Підійди-но сюди, Мелісо, — покликала вона.

Меліса обережно наблизилася. Кіана вказувала на сідало, виготовлене з чистого золота.

— Що це... таке, Кіано?

— Це те, що я готувала з самого дитинства.

— Га?

— Я чомусь завжди знала, що моїм призовним звіром буде птах. Просто передчуття. Джуліус та Алекс казали, що теж мали подібні відчуття. Я робила це, чекаючи на нього. Збирала свої кишенькові гроші по крихті.

Меліса розгублено пробурмотіла:

— Кіано, я не зовсім розумію, до чого ти ведеш...

— Я людина, яка звикла спілкуватися мовою магічної інженерії, — Кіана пильно подивилася на Мелісу. — Мовою чітких формул та доказів. Тому мені було важко стверджувати, що Піякі мій, спираючись лише на якісь відчуття, інтуїцію чи сни.

Вони стояли на самому верху вежі, де птахи вільно літали туди-сюди. Оскільки це місце призначалося для пернатих, а не для людей, тут навіть не було перил. Поділ домашньої сукні Кіани тріпотів на нічному вітрі.

Вона заклала руки за спину і посміхнулася:

— Але тепер, здається, я можу точно довести, що Піякі — мій.

— Що?

— Відтоді як він у мене, швидкість його польоту зростає. Я зазирнула в стародавні книги в кабінеті дідуся: там сказано, що призовний звір проявляє свої здібності на повну лише тоді, коли виконує наказ справжнього господаря.

Очі Меліси розширилися.

— Раніше я давала завдання Піякі наодинці, тому доказів не було. Але коли я востаннє відправляла його, всі ви були поруч. Якщо він повернеться швидше, ніж очікувалося, це саме по собі стане доказом того, що я — його справжня господарка.

— Почекай, Кіано. Призов же здійснила я...

— Мелісо, ти вічно все псуєш своїми недолугими спробами здаватися доброю, — холодно перервала її Кіана, стоячи на тлі нічного неба. — Ти ж знала, що Піякі від початку належав мені, чи не так?

Меліса затамувала подих.

— Тому ти й захищала мене перед іншими, стверджуючи, що я точно пряма спадкоємиця. І тому віддала мені його перед тим, як піти в монастир. Хотіла хоч трохи заспокоїти свою совість.

— Кіано, зачекай. Річ у тім…

— Але не варто було цього робити, Мелісо.

Кіана примружила очі в посмішці. Вона виглядала неймовірно вродливою, але настільки моторошною, що Мелісу почало лихоманити від страху.

— Дати тобі пораду? — голос Кіани був лагідним, проте в ньому відчувалася крижана перевага. — Якщо вже робиш щось лихе, не намагайся прикидатися доброю і виправдовувати себе. Так ти лише залишаєш сліди.

Руки Меліси почали тремтіти. Кіана впевнено подивилась на неї:

— Піякі скоро повернеться. Я відчуваю це, бо я — його справжня господарка.

Волосся Меліси посивіло.

— І коли я стану законною спадкоємицею з призовним звіром, я першою чергою вижену тебе. Не знаю, як саме ти це зробила, але ти точно вкрала мого звіра.

Кіана погладила золоте сідало й гордовито підняла підборіддя:

— Я покликала тебе сюди, щоб ти не надто скаржилася на несправедливість. Бо те, що ти зробила з дитиною, яка щодня чекала на свого звіра біля цього сідала — це справді ницо.

Меліса важко ковтнула слину. Вона була зовсім не готова до цієї розмови, тоді як суперниця продумала кожне слово.

Останнім часом життя здавалося їй прекрасним сном. Все було чудово, як і в тринадцять років, коли вона вперше прийшла до маєтку герцога: розкішний одяг, смачна їжа, слуги, увага чоловіків.

Як володарка сили призовного звіра, вона отримувала щедре утримання на рівні зі спадкоємцями прямої лінії. Думка про те, що вона колись покинула все це заради раптового бажання стати жрицею, тепер здавалася їй божевіллям.

Вона згадала слова свого батька, Рокі Прелая:

— Мелісо, йди до маєтку герцога. Життя там не порівняти з цим плебейським існуванням. Навіть якщо ти сирота з бічної гілки, я зроблю так, щоб ти нічим не поступалася прямим спадкоємцям Прелай.

Батько, який пізнав життя серед простолюду, мав холоднокровні судження. Меліса була глибоко вдячна йому за цю любов.

— Щоб ніхто не міг тобі дорікнути за ту половину плебейської крові, що тече у твоїх жилах, і щоб ти все життя не знала жодних клопотів із грошима.

Проте її мати, яка була служницею у домі герцога Прелай, мала іншу думку:

— Не можна, Мелісо, давай сховаємося. Якщо дізнаються, що ми вкрали призовного звіра... нам не врятуватися. Герцог — дуже страшна людина.

Мати не знала, як повернути звіра, тому пропонувала просто втекти. Зізнання навіть не розглядалося.

Меліса жила з матір'ю, поки та не померла, і лише в тринадцять років переїхала до маєтку герцога, де зрозуміла, що батько був правий. Життя панни було солодким.

І тепер Кіана могла все це відібрати. Вона могла не просто вигнати її, а розкрити всю правду про крадіжку Піякі.

«Можливо, мені доведеться заплатити жахливу ціну, якої мати боялася до самої смерті».

Раптом Кіана злегка похитнулася. За її спиною не було перил — лише глибока прірва. В голові Меліси спалахнули слова Джуліуса:

— Тобі як Нікс на ногу наступив, ти так і хитаєшся. Лікуватися не збираєшся?

Меліса затамувала подих. Джуліус уже поїхав. Скарі у своєму кабінеті — вона бачила його зі спини крізь вікно, коли піднімалася. Сходи до вежі були довгими, і після її приходу ніхто ними не піднімався. До того ж Джуліус бачив, що вона прийшла сюди лише тому, що її покликала сама Кіана...

Рішення прийшло до розгубленої Меліси миттєво. Кіана була значно меншою за неї, а через ту дивну сумку їй, здавалося, було ще важче тримати рівновагу.