Розділ 79 — Розділ 79

— Кіано, я щиро хотіла з тобою ладнати.

Меліса почала свою промову тремтячим голосом.

— Пряма спадкоємиця, яка не може закликати звіра, та представниця бічної гілки, що має призовного звіра... Ми обидві могли б так добре й нарівні жити разом....

В її очах навіть почали збиратися сльози.

— Я зробила все, що могла. Чесно кажучи, мені було шкода тебе.

— Що?

— Тому я мовчки терпіла твої знущання, захищала тебе перед іншими й навіть на короткий час повернула тобі Піякі....

— Гей, що ти верзеш?...

— Це все... це все через те, що ти поводишся так паскудно... Якби ти просто запропонувала жити дружно в маєтку герцога, незалежно від того, до кого піде Піякі....

Меліса глибоко вдихнула. Вона згадала свою останню розмову з батьком, Рокі.

«Тату? Але хіба це не погано? Це ж означає відібрати чуже...».

«Не будь такою наївною, Мелісо. Варто лише один раз заплющити очі — і життя, яке на тебе чекає, буде справді неймовірним».

Так. Вона один раз заплющила очі й насолодилася чудовими днями.

«Відтоді як я знехтувала порадою мами й прийшла до маєтку герцога, я вирішила йти шляхом батька...».

Тож і зараз, якщо вона лише раз заплющить очі....

— Тобі варто було бути хоч трішки добрішою, Кіано. Якби ти так не погрожувала мені, я б не зайшла так далеко.

Якщо Кіана впаде цієї миті — це миттєва смерть.

Джуліус свідчитиме на її користь. Адже саме Кіана першою покликала її сюди, і якщо вона скаже, що та просто оступилася, він підтвердить, що вона й раніше була такою.

Тоді Піякі не доведеться повертати, правда про те, що сталося, ніколи не випливе назовні, і їй не доведеться нести покарання.

Усі кажуть, яка вона добра. Усі знають, що вона до останнього захищала лиходійку Кіану, попри всі знущання.

«Тому ніхто мене не запідозрить».

Прийнявши рішення, Меліса, обливаючись слізьми, просто штовхнула Кіану з верхівки вежі.

Кіана навіть не встигла скрикнути, вона лише безпорадно полетіла вниз, наче паперова лялька. Меліса залишилася нагорі, важко дихаючи, а її руки тремтіли.

«Я все правильно зробила. Правильно... Якби Кіана дізналася правду, вона б убила мене. Тож я просто мусила захистити себе...».

Аж раптом.

Панг!

Почувся звук, ніби розгорнулася якась тканина. Перелякана Меліса глянула вниз.

— Що... Що це таке?...

Кіана трималася за плечі, від яких розходилася кругла картата тканина, схожа на парасольку. Здавалося, вона вискочила з тієї дивної сумки.

Вигляд був досить кумедний, але Мелісі було не до сміху. Швидкість падіння Кіани була неймовірно низькою. З такою швидкістю вона точно не могла постраждати.

І не встигла вона оговтатися від цього неймовірного видовища, як почула:

— <Ого, оце так подія-я-я-я>.

З-за колони вежі повільно виповзла Лея.

— <То Піякі й справді був призовним звіром панни Кіани-и-и?>.

Серце Меліси пішло в п'яти. Вона перевірила, чи немає поруч людей, але зовсім забула про призовних звірів. Лея була маленькою змією і легко могла сховатися за колоною.

«Джуліус пішов, але Лея залишилася!».

Вона й подумати не могла, що він залишить свого звіра.

— <Неймовірно>.

А потім з-під даху вежі пролунав гучний голос.

— <Та зухвала дівчинка і справді була господинею Піякі>.

Це був голос Хоу, який, як виявилося, сидів на самому даху.

— <До того ж штовхнути власну кузину? Оце так... Я настільки вражений, що аж мову відняло>.

Меліса була готова знепритомніти.

Призовний звір може миттєво передати господарю свої спогади про те, що бачив. Якщо звірі на власні очі все бачили й чули, у Меліси не залишилося жодних шансів виправдатися.

«Тоді це все...».

Тільки зараз Меліса все усвідомила.

«Це була пастка? Невже навіть цей зациклений на брендах марнославний Джуліус теж у грі?».

***

«Портативний парашут», що вискочив із сумки, був магічним інструментом, над яким я працювала весь цей час.

«Оце так».

Я зітхнула, повільно спускаючись.

«Вона справді мене штовхнула. Взяла й штовхнула...».

Серце шалено калатало. Обличчя Меліси, яка з силою штовхала мене, досі стояло перед очима.

«Гірко від того, що все сталося саме так, як я й передбачала».

Чому Меліса приховувала, що вкрала мого призовного звіра?

Відповідь була простою: тому що в роді Прелай до представників бічних гілок, які мають призовних звірів, ставляться надзвичайно добре.

Навіть пан Джуліус, друга людина в ієрархії роду, насправді займав таку посаду й мав такий статус завдяки своєму розуму та здатності керувати звіром.

Більше того, за володіння звіром — що передбачає обов'язок відгукуватися на поклик прямої лінії — виплачується щедра довічна грошова допомога.

«Чесно, хто взагалі вважає панну Кіану справжньою представницею Прелай? У неї ж навіть звіра немає. Мелісо, лише ти — справжня панна Прелай».

«Не кажіть такого. Я так не вважаю».

«Мелісо, як ти можеш так казати після всього, що Кіана тобі зробила? Ти справді дуже добра».

Тож їй було важко відмовитися від Піякі. При цьому, вдаючи мою захисницю, вона займалася самовиправданням: «Насправді я не така вже й погана».

Меліса була з тих, хто навіює собі: «Я не зовсім лиха».

Навіть рішення повернути Піякі вона прийняла лише тоді, коли вирішила, що він їй більше не потрібен: «Я просто повертаю його власниці».

Тому я вдарила саме по цій рисі її характеру. Поводилася максимально огидно й створювала атмосферу, ніби я їй цього нізащо не пробачу.

Усе для того, щоб змусити її сказати: «Якби ти так не поводилася, я б не вчинила цього зла».

«Мої розрахунки були абсолютно точними».

Я думала про це, повільно опускаючись на землю.

«Але тобі не слід було цього робити, Мелісо. Дати тобі пораду? Якщо вже робиш щось лихе, не намагайся прикидатися доброю і виправдовувати себе. Так ти лише залишаєш сліди.».

Це була моя щира порада. Адже Меліса потрапила в пастку саме через те, на що я вказала.

Якби вона мовчки, без жодних самовиправдань, просто штовхнула мене, мій план міг би й не спрацювати.

Але я знала, що Меліса обов'язково проговориться про свої слабкі місця, аби переконати себе: «Я не така вже й погана».

«Вона й не підозрювала, що призовні звіри слухають її на вежі».

Звичайно, я заздалегідь наказала Джуліусу: «Надмірно захищай Мелісу». Також я просила його наголошувати на моїх травмах щоразу, коли я «випадково» перечіплятимусь.

Покоївка-шпигунка навмисно передала мою записку, коли він був поруч, і це стало для Джуліуса сигналом. Сідаючи в карету, він залишив Лею ховатися на вежі.

Я також попередила Хоу. Сказала йому слухати нашу розмову з Мелісою під дахом вежі.

— <Що? Ховатися там посеред ночі? Дитино, я звір Скарі, а не твій. Я не зобов'язаний виконувати твої накази>.

— Якби не я, ти б зараз і кроку не міг зробити за межі оранжереї, лише додаючи клопотів дідусеві, чи не так?

— <Та скільки ти ще будеш цим доріка…>.

— Ти зміг долетіти до даху вежі лише завдяки мені, а тепер так невдячно відмовляєшся? Я тоді була такою голодною, заливала в себе каву й ліки для шлунку — моє життя скоротилося щонайменше на годину. Ох, яка невдячність! Навряд чи я захочу знову лікувати звіра, якщо він пораниться.

— <…Лечу. Лечу! Лечу вже!>.

Хоу теж, безперечно, був глибоко вражений. Ця інформація одразу дійде до дідуся.

«Якби я попросила Джуліуса відкрито стати на мій бік, йому було б значно важче. Усе виглядало б так, ніби прямі спадкоємці змовилися проти бідної кузини».

Тому я нічого йому не пояснювала. Адже Меліса все одно була для нього родиною.

«Бути беззаперечно добрим до Меліси й лаяти мене» — це те, що він міг робити без жодних мук совісті, тому я легко про це попросила.

Мені потрібна була «об'єктивна істина», тож я не хотіла, щоб Джуліус суб'єктивно ставав на мій бік.

Саме тому я нічого не розповіла навіть дідусеві, хоч він і страждав через це. Я хотіла, щоб, коли правда нарешті з'ясується, родина могла судити, спираючись на беззаперечні факти.

«Вона чітко сказала, що поверне мені Піякі. Цього достатньо».

Я відчувала гордість за те, що все йде за планом, але водночас і певний сум через те, наскільки зіпсованою виявилася Меліса. До цього моменту я справді вважала її доброю. Думала, що проблема в мені, що я просто недостатньо хороша й тому заздрю.

«Ого, але вона справді мене штовхнула...».

Як не крути, спроба мене вбити — це чисте зло. Це був замах на вбивство.

«Навіть знаючи, що Піякі мій, вона до останнього тримала язика за зубами...».

— Але я впевнена, що тепер зможу точно довести: Піякі — мій.

— Що?

— Відтоді як Піякі почав служити мені, його швидкість доставки зросла. Я переглянула давні книги в кабінеті дідуся: там сказано, що призовний звір проявляє свої здібності на повну лише тоді, коли виконує наказ справжнього господаря.

Те, що я сказала Мелісі, було, звісно ж, брехнею. Я ніколи не бачила такої книги в кабінеті дідуся.

Проте я знала: якщо Меліса щось приховує, вона обов'язково відреагує на такі слова. Мої очікування справдилися. Це було навіть якось безглуздо.

P.S. Нарешті, на знак поваги до твоєї крихітної доброти, яку помітила лише я, додаю цей значущий подарунок.

Коли вона надсилала цей лист, ніби роблячи мені велику послугу, вона вже все знала.... Мене аж пересмикнуло від такої підлості людини, яка мені й так не подобалася.

«До речі, як саме Меліса змогла вкрасти мого звіра? Невже є такий спосіб?».

Поки я роздумувала над цим у польоті, хтось м'яко підхопив мене на руки ще до того, як мої ноги торкнулися землі.

— О-о-о-о?

Тобто людина чекала внизу, щоб мене впіймати. Але хто міг так міцно мене підхопити? Адже ніхто не знав, у який саме момент я впаду.

Затамувавши подих, я подивилася на того, хто мовчки тримав мене, і здивовано прошепотіла:

— Алексе?...

— Що тут, в біса, коїться?...

Це був Алекс, який щойно повернувся із завдання з блискавичною швидкістю. За його спиною широко позіхав сірий вовк, Вульф.

Алекс, насупивши брови, тихо запитав:

— Що це за чортівня, Кіано? Чим це ти займаєшся?

Ну... Його можна було зрозуміти. Повернутися додому й побачити, як я падаю з неба — це справді шокує. До того ж дивний вигляд «портативного парашута» явно викликав питання. Питання «що ти робиш?» було цілком доречним.

Тож я кліпнула очима й чесно відповіла своєму старшому братові, якого не бачила вже дуже давно:

— Здійснюю падіння з урахуванням опору повітря.

— …