Розділ 8 — Розділ 8

Джуліус вельми скрушно зітхнув.

— Слухай, — промовив він так, наче йому забракло слів від мого зухвальства, — краще вже, як дідусь та той собака Алекс, кажи мені кидати «цю справу». Так було б куди звичніше.

На мить запала ніякова тиша. Що ж... Це була щира правда: і дідусь, і Алекс терпіти не могли «Лорелай» Джуліуса. Проте причина була не лише в аристократичній гідності нашого роду.

Я мовчки розглядала чай у своїй чашці.

Герцогський рід Прелай. Сім’я великих аристократів, що присягнули на вірність імператорській родині, мають бездоганну репутацію в Імперії та величезний вплив завдяки здатності призивати магічних звірів.

Мій дідусь і голова роду, Скарі Прелай, мав двох синів. Старшим був мій батько, а молодший — мій дядько — побрався з простолюдинкою і вже давно втік із дому.

Атмосфера в нашому маєтку була похмурою ще відтоді, як я була зовсім маленькою. А все тому, що коли мені виповнилося п'ять років, моя мати покинула нас, утекла серед ночі з візником, залишивши лише коротку записку.

«Я йду назустріч справжньому коханню. Перебувати поруч із цими мерзенними Прелаями було справжнім жахом».

Згодом, тікаючи від погоні лицарів, вона разом із тим візником зірвалася зі скелі й загинула. Мій батько після цього перетворився на тінь самого себе, вирушив на небезпечне полювання на магічних звірів у північні володіння і більше не повернувся.

Але головна проблема була в іншому...

«Навіть коли я просто стою поруч із ними, я почуваюся чужорідним тілом...»

У чаї відбивалося моє обличчя. Рожеве волосся та світло-зелені очі. Я була копією своєї матері, і саме тому з дитинства ненавиділа власну зовнішність. Адже кожен, хто носив прізвище Прелай, мав золотаве волосся та червоні очі: і дідусь, і батько, і обидва брати, і навіть кузина Меліса. До того ж я була єдиною в родині, хто не зміг прикликати свого звіра, що лише посилювало психологічний тиск.

Проте зараз я розуміла: у тому розбитому домі страждала не я одна. Не лише мене кинули батьки. Тому ми всі троє — Алекс, Джуліус і я — виросли по-своєму зіпсованими негідниками.

— Брате, — після довгої паузи я заговорила першою, — коли я вітала тебе з успіхом, я казала це щиро.

— Що?.. — Джуліус здивовано здійняв брови.

— Знаєш, ще до від’їзду в Академію я потайки вивчала книги з магічної інженерії в герцогській бібліотеці й намагалася створити один артефакт.

Джуліус розширив очі — він і гадки не мав про мої дитячі дослідження, адже я тримала це в суворій таємниці.

— Це був пристрій, що дозволяв змінювати колір очей.

— Що за маячня... — Джуліус видав короткий, розгублений смішок. — То ти все дитинство просиділа в кімнаті, вивчаючи отаку дурню?

Знову запала тиша.

Нам не потрібно було слів, щоб зрозуміти одне одного. Ми обоє намагалися забути, але ніколи не могли стерти з пам'яті зраду матері. Через неї я ненавиділа свою несхожість на інших, через неї я страждала, не маючи призовного звіра. Я постійно сумнівалася, чи справді я — панна Прелай. Якби існував спосіб перевірити кровну спорідненість, і мене б просто вигнали з дому, мені було б легше. Але я була змушена жити в непевності, не знаючи, чи я донька свого батька. Саме тому я втекла з Імперії.

— Навіщо було займатися такою марною справою... — ледь чутно промовив Джуліус, виглядаючи вкрай пригніченим.

— Твоя правда. Це було марно, — я спокійно подивилася на нього. — Але попри те, що люди за спиною називали мене «ганьбою роду Прелай», мій хист до магічної інженерії виявився справжнім, і я ледь не стала професоркою в Академії.

Джуліус подивився на мене з сумнівом, ніби хотів сказати, що посада в якійсь провінційній академії нічого не варта, але стримався.

— Тому я вважаю, що твій шлях до успіху тут теж має сенс.

Після цих слів вії Джуліуса злегка затремтіли.

Насправді у дідуся та Алекса були свої причини сваритися з Джуліусом.

Мій брат не міг змиритися зі зрадою матері. Він настільки зненавидів перелюб, що це стало його нав'язливою ідеєю. Хоча я погано це пам’ятаю, кажуть, батько з матір’ю колись жили в ідеальній злагоді. Батько не міг повірити в реальність навіть тоді, коли побачив тіла матері та візника.

Джуліус теж пам’ятав їхні щасливі часи, і шок від зради мало не зламав його.

Тоді няня, намагаючись його заспокоїти, сказала: «Це не така вже й рідкість, у світі це трапляється часто».

Джуліус вирішив перевірити, чи справді це так. Його розслідування таємниць вищого світу виявилися настільки вдалими, що він зрозумів: це його покликання. Так з’явилася газета «Лорелай» — із бажання викрити всіх мерзенних зрадників.

Завдяки «оригіналу» я знала те, про що раніше навіть не задумувалася.

— «Я ненавиджу батька. Я розумію, що йому було важко через матір, розумію!» — ці слова п’яного Джуліуса, які він колись вигукнув дідусеві, назавжди закарбувалися в моїй пам'яті як цитата з книги. — «Але коли він пішов у те небезпечне місце, він ні на мить не подумав про дітей, яких залишив!»

Дідусь тоді промовчав. Він сам запропонував батькові ту експедицію, сподіваючись, що це допоможе йому відволіктися, не знаючи, що той піде на вірну смерть.

«— Як батьки, маючи трьох дітей, могли бути настільки безвідповідальними? — провадив Джуліус.»

Дідусь та Алекс не схвалювали його газету не через гординю. Вони бачили, що Джуліус просто не може відпустити старі рани.

«Відпусти минуле і живи власним життям» — такою була їхня позиція.»

Вони вважали, що одного його батька, який так і не зміг жити далі, для родини достатньо.

— Можливо, початок і був безглуздим. Але в тебе є талант і ти досяг успіху. Тут я не згодна з дідусем та Алексом. — я знизала плечима. — Навіть якщо шлях почався з помилки, якщо ти йдеш ним далі — це стає твоєю власною дорогою.

Джуліус став незвично серйозним. Бачачи його такий вигляд, я вирішила «тепло» його втішити:

— У цьому сенсі я і надалі бажаю процвітання твоїй мерзенній пліткарській газетці.

— ...

— Живи собі вічним підлітком-переростком і далі заганяй дідусеві цвяхи в серце, принаймні на хліб із маслом ти собі заробляєш із лишком. — я не забула додати й трохи підтримки для його самооцінки: — І вітаю з тим, що ти відкрив у собі пристрасть до гігантських логотипів розкоші. Розуміти себе — це завжди добре.

Мабуть, я наговорила зайвого. Але після того, як я ледь не померла, у мене з’явилася непереборна жага говорити все, що на думці.

— Ну, я пішла.

Я вже збиралася встати, коли Джуліус раптом мене зупинив:

— Кіано!

Він без церемоній запхнув мені в руки ту саму подушку, яку я хвалила раніше.

— Ти ж казала, що в екіпажі тобі важко їздити.

— Е?..

— Підкладеш під спину, стане легше.

Я приголомшено кліпала очима, тримаючи подушку, а він випалив:

— Ти ж подарувала мені вазу! Це просто відповідь. Послуга за послугу!

Я тяжко зітхнула і, ніби розуміючи його наскрізь, сором'язливо всміхнулася, намагаючись встановити щирий контакт:

— Брате, як же складно ти живеш. Якщо хочеш щось дати — просто дай. Очевидно, тебе так розчулило, що твоя зазвичай капосна сестричка сказала тобі добре слово, що ти вирішив стати для неї щедрим покровителем.

— ...

— У будь-якому разі, я пішла.

Джуліус відставив чашку й підвівся.

— Ти що, збираєшся мене проводити? — здивувалася я.

— Навіщо мені тебе проводити? Я просто йду на тренування.

Я насмішкувато відгукнулася:

— На яке ще тренування? Спортивна ходьба? Тренування дихання? Ну ти й вигадник...

Я вже збиралася видати ще одну тираду про його дивацтва, коли Джуліус різко мене перебив:

— І закарбуй собі на носі. Ганьба роду Прелай — це я, а не ти. Зрозуміла?

— Що?..

— Ганьбу визначає не колір очей, а негідні вчинки. Звісно, ти теж ще та розбишака, але тобі до мене далеко.

Оце так новина.

— «Але попри те, що люди за спиною називали мене «ганьбою роду Прелай», мій хист до магічної інженерії виявився справжнім...».

Він це каже через мої слова про «ганьбу»? Я завмерла, мовчки дивлячись на брата.

— Чого язика проковтнула?

Якби він зупинився на цьому і гордо пішов, це було б ідеально. Але Джуліус, сп'янілий від власного благородства, додав:

— Невже настільки розчулилася, що серце завмерло і слова не вимовиш?

Ну що за дурниця. Цього я вже не могла стерпіти. Зітхнувши, я відповіла:

— Щоб серце завмерло, спершу має зреагувати мозок.

— ...

— Мозок завжди перший.

— ...

Джуліус лише розвернувся і пробурмотів собі під ніс:

— Щоб та магічна інженерія крізь землю провалилася...