Розділ 80 — Розділ 80

Уся родина миттєво зібралася в кабінеті. Джуліус негайно примчав назад, задихаючись, і швидко отримав спогади від Леї.

— А… Невже справді… невже це правда…

Хоу також негайно передав дідусеві спогади з вежі. Дідусь заплющив очі й тяжко зітхнув.

Насправді, оскільки Кайлон приховав інформацію про мої сни, а в одному з тих снів йшлося про право власності на Піякі, і дідусь, і Джуліус уже наполовину підозрювали щось подібне.

Проте сни не могли бути доказом. Кайлон також зазначав, що «той сон має дещо іншу природу», до того ж крадіжка призовного звіра була чимось немислимим, тому вони просто не могли відкрито висунути звинувачення Мелісі.

— Я не хотіла ставити дідуся в незручне становище, доки все не з’ясується остаточно.

Я промовила це з дещо ніяковим обличчям.

— Тому я не казала дідусеві, що планую подібне. Усе ж таки, Меліса теж його онука.

Здавалося, в душі дідуся було сум’яття. Тож я люб’язно пояснила свої почуття:

— Це рішення я прийняла, бо дуже піклуюся про дідуся. Чесно кажучи, мені було трохи самотньо, але я проявила уважність та терпіння.

Дивлячись на мене, Хоу лише похитав головою.

— <…У вмінні виставляти свої вчинки як велику послугу, Скарі, точно схожий на Кіану.>

Меліса, яка спустилася з вежі, стояла з похиленою головою, і на її обличчі читалася повна безнадія. Оскільки призовний звір усе чув, вона не могла наполягати на тому, що це несправедливо або що все було сфабриковано.

— Гей, — звернулася я до Меліси. — Сама розкажи. Як усе було насправді.

— Я, я, я теж не знаю!

Зрештою Меліса повалилася на підлогу, впавши на коліна.

— Справді не знаю… Що я могла знати? Я просто...... просто......

З її червоних очей рясно потекли сльози.

— Тато… Він сказав, що йому остогидло таке жалюгідне життя, тому бодай я маю вирушити до маєтку герцога Прелай…

Батьком Меліси був другий син дідуся, Рокі. Рокі мав давню наречену, з якою планував одружитися, але за ніч до весілля він закохався в покоївку і втік разом із нею.

З поваги до родини нареченої герцогство Прелай офіційно оголосило: «Ми ніколи не шукатимемо Рокі Прелая, і навіть якщо він повернеться, ми не вважатимемо його сином». Це було цілком справедливо, адже в нього було безліч можливостей розірвати заручини, але той факт, що він не подавав жодного виду аж до ночі перед весіллям, свідчив про відсутність бодай елементарної ввічливості.

Так дідусь почав вважати Рокі неіснуючим сином і довго його не шукав. Рокі помер, коли Мелісі було сім років. Мати-простолюдинка померла, коли дівчинці було тринадцять, і саме тоді Меліса прийшла до маєтку герцога Прелай.

— Але він сказав, що для того, аби там до мене не ставилися як до знайди, у мене обов’язково має бути призовний звір…

Меліса промовила це, схлипуючи.

— Оскільки я з бічної гілки та ще й маю кров простолюдинки, якщо в мене ще й не буде призовного звіра, мене повністю ігноруватимуть і виженуть… І коли я прийшла сюди, здалося, що так воно і є, то що мені було робити…

— Зачекай хвилинку, — втрутився Джуліус. — То в тебе від самого початку не було призовного звіра? Ти знала про це заздалегідь?

Багато представників бічних гілок не могли закликати звірів. Однак це з’ясовувалося лише з часом. Зазвичай після десяти років ставало зрозуміло: «А, я з тих родичів, хто не може прикликати звіра», і з цим просто мирилися.

— Я теж не знаю… Просто тато про все подбав. Ще до того, як я закликала Піякі, дуже давно!

Меліса хитала головою і плакала, наче героїня трагедії.

— Коли мені було п’ять, татові поставили діагноз — тяжка хвороба, і він так сильно за мене хвилювався, що зробив це. Я мало що в цьому тямлю. Що я могла знати?

Я мовчки спостерігала за нею з безпристрасним обличчям. Меліса продовжувала:

— Він просто сказав, що зробить усе, аби я змогла закликати звіра....... Я знаю лише те, що коли мені було п’ять, він поїхав у регіон Арун, бо там якраз перебував представник прямої лінії мого віку.

Почувши слова «регіон Арун», усі в кімнаті здригнулися. Адже саме там зараз перебував мій батько.

Мій батько теж поїхав у регіон Арун, коли мені було п’ять, і відтоді не повертався! Чи це просто збіг?

Дідусь підхопився з місця з таким обличчям, наче пережив страшний шок, але Алекс притримав його за руку і мовчки похитав головою. Це означало, що зараз не варто переривати мою розмову з Мелісою. Джуліус теж палав бажанням втрутитися, але Лея відчайдушно затикала йому рота хвостом.

— <Залиш їх поки що. Оскільки Кіана постраждала найбільше, нехай вона скаже все, що хоче, без перешкод.......>

Меліса ридала, задихаючись.

— А потім до мене справді прийшов Піякі. Коли я приїхала до маєтку герцога і почала вчитися разом із молодими панами, усі природно визнали мене, тож я подумала, що це саме те, про що говорив тато......

Меліса плакала дуже гірко. Дивлячись на це, я «втішила» її:

— Чого ти розревілася, ніби тобі щось зробили? Потерпіла тут я.

— Гік……………

— За твоїми словами, твій батько — злочинець, а ти — співучасниця?

Саме в цей момент, лопочучи крильцями, у вікно влетів Піякі. У дзьобі він тримав листа.

Я подивилася на Піякі, який уже виглядав збентеженим, і природним жестом забрала лист. Піякі з розгубленим виглядом прочитав атмосферу в кабінеті й запитав:

— <Гм… Кіано, цього разу я повернувся швидше, ніж очікувалося, чи не так?>

— Ну, здається, виникла якась проблема, тож ти трохи забарився.

Я всміхнулася, погладивши круглу голівоньку Піякі. Дивне відчуття наповнило моє серце, стаючи майже болючим. Здавалося, та маленька дитина всередині мене, яка без жодних підстав вперто твердила, що Піякі належить їй, нарешті отримала визнання.

— Хай там як, головне, що ти зрештою прийшов до мене.

— <…Перепрошую?>

— Ситуація з’ясована. Тобі більше не доведеться почуватися ніяково.

***

Вислухавши пояснення, Піякі ошелешено кліпав очима. У Мелісі, яка зараз плакала, він знову побачив те юне обличчя дівчинки, яка вперше його закликала.

Піякі пам’ятав момент призову. Перебуваючи в іншому світі, він природним чином відчув народження свого господаря і через вісім років був витягнутий звідти. Кажуть, що після народження господаря це може зайняти до дев’яти років, тому він спокійно чекав, і був радий, що його закликали раніше, ніж він очікував.

Постать, що з’явилася перед ним, була чарівною восьмирічною дівчинкою з роду Прелай. Інстинкт призовного звіра чітко зреагував на кров Прелай. Тому він жодного разу не мав сумнівів.

Але тепер виявляється, що він від самого початку був призовним звіром Кіани?

— Ого, то ти мій призовний звір! Рада знайомству! Взагалі-що, я думала, що як представниця бічної гілки можу і не закликати нікого.

Тоді одяг був поношеним, а дім — убогим, але це не мало значення. Адже призовний звір так само палко чекав на того, хто його закликає.

Згадуючи роки, проведені з Мелісою, Піякі відчув, як ті часи раптом стали неймовірно далекими. Навіть він сам здивувався тому, наскільки примарним став їхній тогочасний зв’язок.

Він замислився, чи справді зв’язок між звіром і господарем так легко забувається. А чи це сталося тому, що Меліса ніколи не була його справжньою господинею?

Адже минуло зовсім небагато часу відтоді, як Меліса відправила Піякі до Кіани…

— Тобі варто піти до Кіани. Візьми цього листа і лети до неї. Вона буде дуже рада, вона ж тебе постійно жадала.

Насправді тоді Піякі прийшов до Кіани, навіть не маючи можливості висловити власну думку.

— <Ох, це маля..... Мені так його шкода. Уявіть, як він зараз збентежений.>

Джуліус здивовано прошепотів:

— Що таке, Леє?

Лея дивилася на Піякі зі співчуттям.

— <Він же, по суті, змінив господаря. Якби ви, пане, відправили мене до іншої людини, я б… Напевно, моє серце було б розбите вщент.>

Піякі на мить затамував подих.

Душевна рана… Певно, вона була. Звісно, була. Але не було такого відчуття, ніби він зовсім не може піти, як про те казала Лея.

— <Я б, мабуть, заливалася сльозами. Чесно, навіть уявити таке не можу. Здавалося б, що саме моє існування заперечили.>

Га?

Піякі подумки схилив голову набік. Усе було не настільки серйозно, невже мало бути саме так?

— <А тепер ще й з’ясувалося, що та господиня була несправжньою. Вона була злочинницею!>

Дивно, але Піякі не відчував до Меліси нічого особливого.

«Тоді я — лише половинка? Той, хто не має справжнього зв’язку призову ні з ким…»

Піякі мимоволі завмер із відчуженим виразом обличчя.

«Бути призовним звіром прямої лінії, але мати такі мізерні здібності?»

Лея, видаючи шиплячі звуки, співчутливо мовила:

— <Маля, не бентежся так, краще йди погуляй. Усе добре.>

Саме тоді хтось легенько підняв Піякі.

— Він так любить спостерігати за всім, навіщо його виганяти?

— <Кіано?>

— Називати Піякі «малям» — це просто безглуздо, якщо судити лише за зовнішністю.

Кіана, яка невимушено посадила Піякі собі на голову, байдуже промовила:

— Він обожнює всілякі драми, і в нього неймовірно міцна психіка, тож не хвилюйтеся.

— <Але все ж таки…>

— Справді все добре, тож не змушуйте мене повторювати двічі, Леє. Це його справа, тож він сам має все чітко знати.

Кіана відповіла серйозно, навіть не здригнувшись. Потім вона ввічливо звернулася до Скарі:

— Ви довго чекали, дідусю. Швидше нагримайте на Мелісу.

Джуліус рішуче стиснув кулаки з виразом обличчя: «Наступний — я».