Розділ 81 — Розділ 81

Скарі тремтячими руками переривав книжки в кабінеті, водночас суворо допитуючи Мелісу:

— Як, ну як Рокі зміг викрасти призовного звіра Кіани?! Га? Невже йому більше не було чого красти, окрім як звіра власної племінниці, щоб віддати його своїй дитині? Про такий спосіб я зроду не чув!

— Я... я не знаю... Мені тоді було лише п’ять років, — ледь чутно промовила Меліса.

Саме тоді Алекс, який до цього мовчки сидів поруч, подав голос. Його голос був низьким і байдужим, але в ньому відчувалася гострота леза:

— Я маю що сказати, дідусю. По дорозі до Академії герцогства Лілоні я випадково вбив одного чоловіка.

Ніхто не здивувався тому, що Алекс «випадково когось убив». Проте наступні його слова змусили всіх здригнутися від жаху:

— Останніми словами того негідника було: «Невже ви дізнались, що Гайд переслідував Рокі через проблему своєї дитини?!»

— Що?!

Ніхто не очікував, що тут спливе ім’я батька трьох дітей — Гайда. Скарі подумки швидко повернувся на сімнадцять років назад. Тоді, бачачи, що Гайд майже збожеволів після смерті Енес, Скарі порадив йому: «Вирушай на північ, розвійся трішки, приборкуючи монстрів».

Гайд вирушив через регіон Сотіс до північних земель, але, попри всі вмовляння, сам-один зайшов у небезпечний регіон Арун, що кишів монстрами. Ніхто не розумів, як йому вдалося пройти крізь ту непрохідну місцевість, куди не насмілювалися заходити навіть дикі звірі. Проте відтоді він так і не повернувся, і ось уже сімнадцять років лише здатність його призовного звіра «Сповіщення про місцезнаходження» подавала сигнал, що він досі живий.

Усі вважали той нерозважливий вчинок був проявом божевілля через втрату дружини, мовляв, пан Гайд у пориві саморуйнування заліз у ті хащі. Саме за це Джуліус так часто його критикував, вважаючи, що вхід у таку небезпечну зону без причини був фактично відмовою від власних дітей.

Але... якщо він погнався за Рокі через «справу з дітьми», то кожен міг дійти висновку: він помітив, що Рокі намагається викрасти призовного звіра Кіани, і кинувся навздогін. А враховуючи, що призовним звіром Рокі був кріт, чиєю здібністю було риття тунелів...

— Виходить, він помітив, що Рокі хоче забрати звіра Кіани, і кинувся за ним аж в Арун, щоб зупинити...

Гайд, певно, разом із Рокі заліз у той підземний тунель, але, схоже, не зміг йому завадити. Після цього Рокі повернувся сам, жив із Мелісою, поки їй не виповнилося сім, а потім помер, тоді як Гайд залишився в Аруні, і досі лише сповіщав про те, що живий. Голос Скарі, який довгі роки тужив за сином, затремтів:

— Так... Наш Гайд не міг бути настільки безвідповідальним, щоб просто так покинути всіх і кинутися в таку небезпеку...

Від правди, що відкрилася через сімнадцять років, Скарі та всі троє онуків мовчки кліпали очима. Гайд не просто піддався емоціям; він ризикнув життям заради своєї дитини. Від подиву в Джуліуса навіть відвисла щелепа.

У тиші, що запала, Кіана кліпнула очима і подивилася на Алекса.

— Гм... Старший брате... По-перше, дякую тобі...

Її голос звучав дещо ніяково через те, що вони давно не спілкувалися, але в ньому відчувалася щирість.

— Завдяки тобі я дізналася правду, та й справи владналися...

Почувши це, Джуліус гучно ляснув рукою по столу:

— Гей! Це я кілька днів гарував, виконуючи твої накази, то чому цей негідник отримує подяку першим?!

Кіана глузливо подивилася на нього і відповіла:

— Ой, щодо тієї твоєї акторської гри... Вона була настільки реалістичною, що аж гидко стало. Треба ж знати міру. Але, як би там не було, дякую і тобі, молодший брате цього негідника.

Джуліус спочатку сердився, але після слів подяки його обличчя набуло переможного виразу. Кіана швидко повернулася до Алекса і додала:

— Тож, Алексе, сховай свого меча.

Алекс, який мовчки витягнув меча, спрямовуючи його на Джуліуса, після слів Кіани спокійно вклав його назад у піхви. Це було настільки дивно, що навіть Лея впустила свою тіару, яку тримала хвостом.

Після короткої паузи Джуліус вражено вигукнув:

— Ого! Алекс послухався! Боже мій... Як назвати це неймовірне відчуття? Га?

Почувши слова Джуліуса, Кіана теж здивовано відповіла:

— Якщо ти про «неймовірне відчуття»... То, мабуть, це статична електрика?

— Щоб та магічна інженерія крізь землю провалилася...

***

Я попросила дідуся дозволити мені самій вирішити долю Меліси.

— <Ой, і наскільки ж жорстоким буде це покарання... > — прошипіла Лея, але я запевнила її, що хвилюватися не варто.

— Не переймайся. Я просто відішлю її геть.

Почувши мої слова, Меліса кліпнула очима:

— Відішлеш... Відпустиш мене?

— А нащо ти мені тут здалася? Чи не надто ти себе переоцінюєш? — я вирішила дати Мелісі об'єктивну характеристику. — Ти нічого не знаєш, користі від тебе ніякої, нічого не вмієш, здоров'я кволе, довіряти тобі не можна, і навіть для підступів ти занадто м'якотіла. Ти справді абсолютно непотрібна.

— Це… це так, але...

— А що, ти думала, я змушу тебе до кінця життя вилущувати насіння з полуниці на кухні?

— …

Звісно, колись перед розставанням моїм останнім попередженням було саме це: «Наступного разу змушу тебе вилущувати полуничне насіння». Судячи з обличчя Меліси, вона готувалася до чогось значно гіршого. Я хвилинку мовчки дивилася на неї, а потім повільно промовила:

— Тобі, мабуть, теж було страшно зізнатися.

Усі присутні в кабінеті враз подивилися на мене. Навіть Меліса, не вірячи своїм вухам, лише тремтячими губами прошепотіла моє ім’я:

— Кіано...

— Навряд чи ти сама запропонувала вкрасти звіра. Ти була занадто малою. А потім, як ти могла сказати, що цей звір насправді мій? Особливо коли ти, сирота без батьків, щойно прибула до маєтку герцога, а я без жодної причини цькувала тебе, кричачи, що Піякі мій. Так, на твоєму місці мені теж було б важко про це заговорити.

— Кі... Кіано? Ти справді мене розумієш? — запитала Меліса з очима, повними сліз. Я, склавши руки на грудях, тихо запитала у відповідь:

— А ти, Мелісо, чи можеш ти зрозуміти мене?

— Га?

— Те, як я в дитинстві постійно бачила сни про те, що Піякі мій, і цькувала тебе, відчуваючи, що ти щось у мене відібрала.

Зіниці Меліси затремтіли. Потім вона обережно кивнула:

— Так. Я можу це зрозуміти...

— Навіть те, як я однієї ночі кинулася на тебе з ножем?

— Я... розумію...

— Гаразд.

Я зробила чітку заяву:

— І в тебе, і в мене були свої страхи, через які ми поводилися огидно. Вибач, що цькувала тебе в дитинстві, хоча тепер зрозуміло, що на те була законна причина. Мабуть, я інстинктивно відчувала, що в мене вкрали призовного звіра, тому й лютувала, коли бачила тебе.

Насправді, коли я покликала Мелісу, я вже підозрювала, що вона не знає всієї правди, адже в «оригіналі» про це не було жодного слова.

— Коли я подорослішала, мені завжди було трохи ніяково перед тобою, і я думала, що одного вибачення буде замало... Але оскільки ти мене теж обманювала, то тепер мені вже не соромно.

Меліса занепокоєно заводила очима, але зрештою кивнула. Від цього маленького кивка я відчула неймовірне полегшення. Раніше, коли мене називали «лиходійкою», я здебільшого не зважала на це. Проте варто було згадати ім'я Меліси, як я одразу відчувала провину і ставала маленькою та безпорадною. Особливо перед родиною, яка знала, як сильно я її цькувала. Тому мені було важливо в присутності сім’ї врівноважити свою тогочасну провину з провиною Меліси.

Меліса кліпнула очима і обережно запитала:

— Тож... моє покарання на цьому завершено?..

— Про що ти кажеш? Ти з глузду з’їхала? Чи совість зовсім втратила? Ти хіба не знаєш своїх гріхів?

Оце вона загнула. Я різко обірвала її слова:

— Те, що ти, повернувшись із монастиря, нахабно заявляла, що знову забереш у мене Піякі... А головне — те, що ти штовхнула мене з вежі. Це — замах на вбивство.