Розділ 83 — Розділ 83

Я стояла там досить довго, заціпеніла від думок, аж раптом почула поспішні кроки, що наближалися до вежі. Точніше буде сказати, що хтось буквально мчав сюди щодуху.

— …Панно?

Людиною, яка з неймовірною швидкістю піднялася на таку висоту, був саме Чезаре. Я розгублено вставилася на нього, застигнувши від несподіванки.

— Га? Маркізе, якими долями ви тут……?

— Ви ніде не поранилися?

Чезаре рішуче підійшов і вхопив мене за плечі.

— Я чув, що ви впали з вежі. Ви в порядку? Ну ж бо?

— Як бачите, я ціла й неушкоджена.

Я кліпнула і відповіла з дещо приголомшеним виглядом. Ну, насправді, якби така чутка дійшла через треті руки, Чезаре мав би бути останньою людиною у світі, яка б так дивувалася.

— Ми ж разом із вами робили той портативний парашут, хіба ні?

Адже ми досі працювали над цим магічним інструментом удвох. Це був легкий і невеликий шматок тканини, який міг миттєво розкриватися під дією магічної сили.

Ми разом назвали цей магічний пристрій «портативним парашутом», розробивши його так, щоб він використовував опір повітря для сповільнення швидкості під час падіння.

— Я був упевнений, що ви збираєтеся використовувати його лише для того, щоб спускати речі! — вигукнув Чезаре, наче йому забракло повітря від обурення. — Хіба я міг передбачити, що його використовуватиме людина?

Що ж, справді. Це був метод, про який раніше ніхто й не чув. Проте мої розрахунки щодо висоти вежі, моєї маси та очікуваного опору повітря були точними, і я була впевнена, що не постраждаю.

— Якби панна сказала мені, що збирається стрибнути з ним, я б нізащо не допоміг вам у розробці!

— Та чому це?

— Бо це небезпечно!

Я мовчки дивилася на нього.

У його очах читалося явне занепокоєння. Коли я впала з парашутом, Алекс уже встиг мене підхопити, тож уся родина знала, що зі мною все гаразд.

Тому я вперше бачила такий сповнений тривоги погляд.

— Ні, невже вам зовсім не було страшно... Ви так відчайдушно стрибнули, маючи тіло, що зовсім не володіє аурою. Якби ви справді впали, це була б миттєва смерть…

Навіть його руки, якими він тримав мене, ледь помітно тремтіли.

— О… ем.

Я ніяково посміхнулася і відповіла:

— Та-ак, ви праві. Насправді в момент падіння мені й справді стало страшно.

Чесно кажучи, я теж людина, тож як мені могло бути не лячно? Я довіряла своїм навичкам створення магічних інструментів, але саме відчуття падіння було не з приємних.

До того ж я впала не з власної волі — це відчуття, коли тебе штовхає хтось інший…

— Попри те, що я це передбачала, сам факт того, що хтось мене штовхає, став неабияким шоком.

Це була правда: поки я летіла вниз, я була приголомшена думкою: «Ого, Меліса справді мене штовхнула?»

— І це все? — запитав Чезаре, важко зітхнувши. — Тобто, ви власноруч створили таку небезпечну ситуацію, і це все, що ви відчули…?

— А, та ні, не зовсім.......

Я схилила голову набік. Власне, була людина, про яку я згадала під час падіння.

— Я подумала, що Його Високості кронпринцу, мабуть, було ще більш дивно і страшно, ніж мені.

— ......Що?

— Ну самі поміркуйте.

Я поглянула на Чезаре і знизала плечима.

— Він, мабуть, падав швидше, з більшої висоти і в ще більш неочікуваній ситуації...... Я зрозуміла, що це справді значно сильніший жах, ніж можна собі уявити.

Чезаре мовчки дивився на моє обличчя, а потім знову зітхнув:

— Його Високість чудово володіє аурою. Його фізичні можливості зовсім не такі, як у панни, для якої падіння означає смерть.

— У будь-якому разі, кронпринцу теж мало бути дуже страшно. І якщо його справді зрадив та штовхнув хтось із тих, хто був на пікніку, як кажуть люди, то це мало бути ще більшим шоком. Ось про що я думала.

— .......

— Особисто я не дуже люблю кронпринца, але мені стало його трохи шкода.

Хай там як, я досі вважала кронпринца негідником через те, що він так і не з’явився аж до самої моєї страти.

Хм, а що робив Чезаре в той час? Згідно з «оригіналом», Чезаре не було в столиці.

Він поїхав зі столиці ще до того, як мене повернули назад до Імперії.

Меліса, мабуть, не надто цікавилася Чезаре, бо детальних описів не було. Зрештою, хоча Чезаре і був надзвичайно вродливим, Меліса, здається, не вважала його кимось особливим.

— ......А, до речі, маркізе, як довго ви ще пробудете в столиці?

— Прошу?

Чезаре, чиє обличчя досі зберігало дивний вираз, здивовано нахилив голову.

— Я залишаюся тут. Найближчим часом я не планую покидати столицю.

— Якщо ви кажете «найближчим часом»…

— Можливо, назавжди.

— Гм.

За оригіналом, він мав поїхати вже після змагань з полювання. Певно, саме тоді у Чезаре виникала якась непередбачувана термінова справа.

— Я буду тут і надалі. До тих пір поки маєток герцога Прелая залишається в столиці.

Чезаре тихо подивився на мене і посміхнувся. Я заворожено дивилася на цю посмішку, а потім, схаменувшись, запитала:

— Ой, але Чезаре. Як ви взагалі потрапили до маєтку герцога?

— Я сказав, що це офіційний візит. Що мені вкрай потрібно побачити панну.

— Боже, і вам відчинили двері? О такій пізній порі? Без попереднього запрошення?

— Панна ж щодня приходить до маєтку маркіза. Я сказав, що ви забули там щось дуже важливе, тож вони мене впустили.

— Ой, ні, зазвичай таке передають через слуг…

— Молодий пан Джуліус сказав: «Мабуть, він прийшов сам, бо він нікчемний простолюдин», і навіть не став нічого підозрювати.

— …

— А пан герцог додав: «Можете не звертати уваги. Якщо цей байстрюк не відчепиться, ми просто притиснемо його владою».

— .......

Виходило, що Чезаре впустили лише тому, що поставилися до нього з повною зневагою. Відчуваючи певну ніяковість, я пробурмотіла:

— Вам, мабуть, було неприємно це чути…

— Все гаразд.

Чезаре ще раз уважно оглянув моє обличчя і сказав:

— Головне, що я на власні очі переконався у вашій безпеці. Цього мені цілком достатньо.

А… у грудях приємно залоскотало. Нічний вітер був прохолодним, поштові голуби все ще дрімали, і навколо не було жодних призовних звірів, які б підслуховували нашу розмову.

На тому самому місці, де була людина, що штовхнула мене, тепер стояв інший чоловік, який так щиро піклувався про мене. Краватка Чезаре була розхристана, а запонки застібнуті нерівно. Хоча той Чезаре, якого я знала, завжди виглядав бездоганно і охайно.

— Що ви таке кажете? Тобто ви терпіли таку зневагу лише щоб побачити, чи я в порядку, і вам «все гаразд»?

— Так.

Чезаре тихо засміявся.

Через те, як швидко він біг нагору, його зазвичай ідеальне волосся трохи розпатлалося і тепер розвівалося на вітрі.

Тепер, коли він переконався в моїй безпеці і початкова тривога зникла, до нього повернулася його звична млява невимушеність.

Він запитав із цікавістю:

— Я що, схожий на дурня?

— Так.

Від моєї миттєвої відповіді Чезаре весело розсміявся. Потім він перевів погляд на темне нічне небо і грайливо промовив:

— Що ж, так і є, я дурень.

Ну от який дурень може так атмосферно посміхатися з таким холодним обличчям?

— Так було раніше, так є зараз і так буде надалі, тож прошу вашої прихильності, панно.

Досі я думала, що терпіти не можу таких дурнів, як Меліса. Але тепер я бачу, що Меліса зовсім не була такою. Тоді що ж це за «дурень на кшталт Чезаре»?

Одне я знала напевно: здається, мені це не огидно.

Чезаре вів далі:

— Я, мабуть, той ще тип із розтоптаною гордістю...... якщо я продовжую посміхатися лише від того, що бачу ваше обличчя, навіть після того, як ви прямо в очі сказали, що не любите мене.

Перш ніж я це усвідомила, його очі засвітилися щирою радістю. Був разючий контраст між цими словами і його гордою поставою та витонченими рисами обличчя.

Від того, що цей образ здавався мені привабливим, ставало якось дивно.

Здається, цей чоловік і справді мене дуже любить. І, схоже, мені це цілком до вподоби. На душі було водночас лоскотно і незвично.

Хотілося одночасно і сміятися, і плакати.

Я вдала, що дивлюся в інший бік, і просто засунула руки в кишені домашнього одягу. Там я намацала маленького листа.

— А, оце.

Це був той самий лист, який приніс Піякі, коли я залишила його біля дідуся та Джуліуса. Певно, він лежав у поштовій скриньці кронпринца.

Я подумала, що щойно Чезаре піде, мені варто негайно перевірити послання цього мерзотника, і ніяково посміхнулася.

Мабуть, через мою розгубленість між нами на мить запала тиша.

Чезаре, який до того спокійно посміхався, раптом запитав:

— Панно, ви хочете мені щось сказати?

— Га?

— Просто у вас такий вигляд, ніби ви вже якийсь час хочете щось промовити.

Ого, Чезаре і справді був неймовірно проникливим. Я дійсно стримувала в собі певні слова.

— О… а ви спостережливий. Взагалі-то я хотіла дещо сказати, але якось проґавила слушний момент…

— Скажіть зараз.

— Це не те щоб щось дуже важливе…

— І все ж.

Чезаре підійшов на крок ближче і м’яко промовив:

— Мені цікаво все, про що думає панна, навіть найменша дрібниця.

— Це не дрібниця. Насправді це те, що я неодмінно хотіла зауважити.

Чезаре зацікавлено підняв брову.

Хоч момент і був трохи втрачений, але якщо він дає мені можливість висловитися навіть із запізненням, я хотіла це зробити. Тож я глибоко вдихнула і мовила:

— Я маю зробити одне зауваження. Ви раніше сказали, що ситуації з падінням у мене та кронпринца зовсім різні, так?

«Його Високість чудово володіє аурою. Його фізичні можливості зовсім не такі, як у панни, для якої падіння означає смерть».

Я очікувала, що він здивується згадці про сторонню людину, але очі Чезаре розширилися. У його погляді навіть з’явилося щось на кшталт очікування.

— Що ж… Тоді між вами було щось...... спільне?

Дивлячись у його серйозне обличчя, я злегка зітхнула і відповіла:

— Прискорення вільного падіння.

— Прошу?

— У тій ситуації прискорення вільного падіння, що діяло на нас обох, було однаковим. Адже це значення є ідентичним для будь-якого об’єкта, що падає.