Розділ 84 — Розділ 84

— Перепрошую… брате Алексе? — дорогою до монастиря Меліса промовила це, вся тремтячи. — Тут поблизу є покинутий храм… Я б хотіла зайти туди і піднести молитву.

Червоні очі Алекса впилися в Мелісу. Від нього віяло такою владністю, що вона просто не наважувалася підвести погляд. Меліса вела далі тремтячим голосом:

— Пе-пе-перед тим як повернутися до монастиря, я б хотіла заспокоїти душу, а також по-попросити вибачення у Кіани…

— Чому ти просиш вибачення не в Кіани особисто, а у бога, який уже давно помер? — відрізав Алекс.

— Усе ж таки, пе-перед від’їздом до монастиря… мені потрібен час, щоб по-поспілкуватися з богом.

Оскільки вона посилалася на релігійні процедури, Алекс, вилаявшись, спересердя зламав дерево і різко повернув у бік найближчого храму.

Він і так був людиною лячною, а тепер ще й розлютився, тож кожна хвилина і кожна секунда поруч із ним була для Меліси справжніми тортурами. Хоча вона й ненавиділа службу в монастирі, зараз їй хотілося лише одного — чимшвидше туди дістатися.

Перед вівтарем покинутого храму Меліса помолилася і глибоко вдихнула. До речі, згадуючи момент розставання в маєтку герцога, вона згадала, як Кіана з холодним обличчям вручила їй записку.

«Це те, що я не наважилася сказати в кабінеті дідуся. Дуже хотіла, але не хотіла виглядати жалюгідно перед родиною».

«А…»

«Прочитай дорогою. Це мої справжні почуття».

Тож Меліса мовчки взяла ту записку і принесла її сюди.

Які ж почуття Кіана не наважилася висловити перед рідними, щоб не здаватися слабкою? Можливо… вона хотіла сказати, що насправді бажає їй добра, або що вона все розуміє і сподівається на добру зустріч у майбутньому?..

Знаючи характер Кіани, була велика ймовірність, що вона просто посоромилася сказати таке вголос.

Алекс тим часом сперся на свого Вульфа з нудьгуючим виглядом. Здавалося, він знову і знову прокручував у голові фразу, яку готував для Кіани: «Ми з сім’єю цінуємо тебе, незалежно від наявності призовного звіра», але через те, що він не вмів говорити без лайки, йому доводилося довго тренуватися.

Меліса тихенько дістала з кишені записку Кіани і розгорнула її.

«Ти — сміття, яке вкрало чуже. Таке дрібне злодійкувате щось, як ти, ніколи в житті не досягне успіху».

«……»

Тож під «жалюгідним виглядом» вона мала на увазі, що їй соромно так відверто проклинати родичку перед іншими?..

«Просто викину її тут».

Меліса згорнула папірець, запхнула його під вівтар і покинула храм.

Примітка: кожен раз як Кіана пише записки вони потрапляють до того нікчемного виродка принца, вже хочу побачити його лице від цієї записки хавхахахаха

***

Гітон не знав собі місця, мірюючи кроками палац.

Він отримав звістку, що Меліса повернулася до столиці. Меліса Прелай — жінка, яка постійно муляла йому очі своєю красою та добротою.

Навіть знаючи, що Прелаї — його вороги, він не міг відвести від неї погляду. Мабуть, те саме відчували й інші чоловіки, адже подейкували, що після її повернення двері маєтку герцога Прелая не зачинялися від візитів молодих панів. Навіть Родріго Пербус примудрився прийти туди, хоча справи в його родині йшли вкрай кепсько.

Гітон зневажав себе за те, що думав про Мелісу. Зараз було не до жінок.

Двоє членів того самого пікніка здійняли галас, стверджуючи, що на них напав кронпринц. Газета «Лорелай» невпинно друкувала ім’я Едмонда Тейліза, припускаючи, що він повернувся. Це ім’я, яке так довго намагалися забути, знову виринуло на поверхню.

Звісно, його мати, третя дружина імператора, заспокоювала його, але Гітон усе одно був на межі. І серед усього цього — серце, що калатає через Мелісу.

— ……Так далі не піде.

Він запитав підлеглого, де зараз Меліса. Той швидко доповів, що вона перебуває в покинутому храмі неподалік. Гітон миттю осідлав коня і помчав туди. Проте Меліса та Алекс уже поїхали.

Принц повільно підійшов до вівтаря. Хоча цей храм вважався занедбаним, він, як представник імператорської крові, не міг залишатися байдужим до святинь. Мелісу він не зустрів, але не хотів іти, не вшанувавши це місце.

— Я теж Тейліз. А отже, я теж нащадок, якого любить бог, — пробурмотів він напівголосом. Його мучив страх через можливе повернення кронпринца. — Прошу… попіклуйся про мене.

Гітон заплющив очі і довго, палко молився. Коли ж він розплющив їх, то помітив під вівтарем маленьку записку. Хто знає, скільки вона там лежала.

Він здригнувся від несподіванки. Невже це божа відповідь на його молитву? Невже він отримав те саме давнє пророцтво, що вказує шлях роду Тейлізів?

— Благаю, вкажи мені дорогу… — прошепотів Гітон і розгорнув папірець.

«Ти — сміття, яке вкрало чуже. Таке дрібне злодійкувате щось, як ти, ніколи в житті не досягне успіху».

— Та бодай його! — Гітон розлючено розірвав записку на шматки і жбурнув її геть.

Примітка: АХАХЇАХАХХАХАХАХАХАХАХАХАХ

***

Тим часом у віддаленому куточку імператорського палацу, в невеликій оранжереї…

— ……Не може бути.

Селієт, стискаючи в руках свіжий випуск «Лорелай», уся тремтіла.

— Наша панна Кіана… Як вона могла, чого їй це спало на думку?..

У газеті була стаття про те, що Кіана ледь не щодня відвідує маєток свого коханого, маркіза Чезаре Левіна.

Насправді це був Джуліус, який через надмірну зайнятість змушений був вигадувати бодай якісь плітки. Він мав стільки справ — і розслідування минулого Енес, і щоденні візити до маєтку герцога, — що у нього просто не лишалося вибору. Хоча сама ситуація з написанням статей про особисте життя сестри йому вкрай не подобалася.

Саме тому він не втримався і додав до статті особисту неприязнь. Неприязнь до Чезаре.

«З таким… мерзенним негідником…»

У «Лорелай» Чезаре описували вкрай упереджено. Звісно, дотримуючись наказів Кіани, Джуліус не публікував відверту брехню, але додавав шпильки: мовляв, хоч він і виглядає як герой, що врятував Левін, насправді фізично він досить слабкий. Або що він постійно ошивається в сумнівних місцях на кшталт Клубного дому чи порту Олфорд.

Для Джуліуса це була лише підготовка ґрунту для майбутньої статті про їхній розрив, адже він був справжнім безжальним журналістом.

— Ні! — Селієт жбурнула газету і почала з люттю виривати бур’яни. — У жодному разі. Я не дозволю віддати панну Кіану такому покидьку… Вона занадто хороша для нього.

Купа вирваної трави росла в кутку оранжереї з неймовірною швидкістю.

— Я неодмінно заваджу цьому! Місце нашої панни… — Селієт, стискаючи в кулаці бур’ян, рішуче вигукнула: — Поруч із братом Едмондом!

Звісно, вона не була з ним дуже близькою, але в очах Селієт Едмонд був найкращим чоловіком із усіх можливих. Добрий брат, який умів виявити турботу навіть до зведеної сестри, з якою майже не спілкувався. Вона завжди захоплювалася його шляхетністю.

— Брат повернеться. Обов’язково.

Це було наполовину її бажанням, наполовину вірою. Тим паче, що «Лорелай» останнім часом постійно згадувала кронпринца, натякаючи на його можливе повернення.

— І якщо брат одружиться з панною Кіаною, я зможу бачити її в палаці щодня.

Едмонд був би ідеальним кандидатом для Кіани — він був би достатньо поступливим для неї. Єдиною проблемою було те, що він ще не повернувся живим. Більше того, саме Кіана була першим коханням Едмонда.

Він ніколи не казав про це вголос, але Селієт помічала, куди завжди спрямований його погляд. Вона не мала друзів, тож на всіх заходах лише мовчки спостерігала за людьми, і це не сховалося від її очей.

— Панна Кіана дуже вродлива і мила, чи не так? — одного разу Селієт навіть вирішила перевірити свою здогадку.

— Що ж, це так… — відповів тоді Едмонд, намагаючись зберегти незворушне обличчя. — Але краса — це не єдина її перевага.

Через відсутність близьких стосунків вона не стала розпитувати далі, але зрозуміла: він не просто захопився її зовнішністю, колись між ними сталося щось більше. Едмонд був надзвичайно спостережливою та чуйною людиною.

Він навіть помітив, що його зведена сестра, з якою він майже не спілкувався, захоплюється історією.

«Ці книжки мені вже не потрібні, думаю, тобі вони стануть у пригоді», — сказав він і віддав їй ключі від третьої імператорської бібліотеки. Там вона знайшла чимало рідкісних історичних праць, які читала й донині.

«Едмонд Тейліз та Елі Прелай спільно запечатали силу останнього чорного мага Отсона в регіоні Арун».

Найбільше Селієт любила саме давню історію. Рід Тейлізів, що мав божу любов, та рід Прелай, що керував призовними звірами, разом подолали зло.

Селієт сором’язливо посміхнулася, подумавши, що зв’язок Тейлізів та Прелай — це майже як її дружба з Кіаною. Хоча Кіана, почувши це, напевно, сказала б: «Зовсім не схоже».

— Звісно… — тихо додала Селієт із надією, — треба трохи схуднути. Я попрошу її допомогти мені з цим.

Аж раптом вона помітила квітковий бутон, який щойно сформувався.

— О! Скоро настане час цвітіння квітки еспра, чи не так? Коли вона зацвіте, треба буде відправити трохи в маєток герцога.

Кіана просила її про це, кажучи, що квітка еспра потрібна їй для створення «записувального магічного пристрою». Селієт радісно вигукнула, з любов’ю дивлячись на бутон:

— Нарешті розквітла!