Розділ 85 — Розділ 85

Того вечора.

Провівши Чезаре та збираючись повернутися до маєтку герцога, я зустріла в саду Джуліуса.

— Дідусь досі з Піякі. А я вже збираюся додому.

— Ага, загубись.

— А той маркіз-покидьок уже пішов?

Почувши мої слова, Джуліус витріщився на мене, наче розлючений бик, і почав озиратися довкола. Оскільки здавалося, що він і справді насторожі щодо Чезаре, я порадила йому не хвилюватися та йти додому відпочивати.

— Так, тепер залишилося тільки тобі зникнути з очей.

— Оцей негідник...

Джуліус примружився і промовив із сумнівом у голосі:

— А він бува в тебе не закоханий? Прилетів сюди в такому стані, наче за ним зграя вовків гналася, весь захеканий та переляканий.

— Може й закоханий, і що з того?

Саме тоді до мене обережно підійшла покоївка-шпигунка та простягнула листа.

— Гм?

— Панно, цей лист щойно прибув.

Джуліус витягнув шию, заглядаючи в конверт. На мій подив, лист був від Авіана Лісініса.

— А це ще що за покидьок?

Джуліус роздратовано пихнув носом.

— А, я кілька разів відхиляла його запрошення, тож він вирішив написати листа.

Після завершення балу я кілька разів отримувала від Авіана запрошення до маєтку герцога Лісініса. Проте я була настільки зайнята виготовленням магічного пристрою, що просто не могла піти. Коли я відмовлялася, посилаючись на зайнятість, він відповідав, що буде чекати скільки завгодно, але я все одно не знаходила часу. Щоразу в призначені дні експерименти йшли шкереберть, і мені доводилося до пізньої ночі проводити дослідження разом із Чезаре, тож про жодні візити не могло бути й мови.

— Гм, ну що ж... Якщо це знову запрошення, то, може, варто навідатися.

Оскільки зі справами було покінчено, я подумала, що можна було б і прийняти запрошення, але, відкривши листа, побачила там дещо несподіване.

— О?

— Що там таке?

Джуліус безцеремонно підійшов до мене і без жодного дозволу почав читати вміст листа разом зі мною. Тільки потім він, крадькома поглянувши на мою реакцію, запізніло спитав:

— Можна ж і мені поглянути?

Я відповіла, що все гаразд.

— Вже все прочитав, а тепер совість прокинулася?

Хай там як, новини від Авіана виявилися досить шокуючими і для Джуліуса. Лист повідомляв, що сьогодні у вітальні міського особняка Лісінісів сталася пожежа. Торговець ароматичними свічками прийшов продемонструвати свій товар, і під час презентації спалахнув вогонь. Хоча торговець і пообіцяв відшкодувати збитки в кількаразовому розмірі, приймати гостей там найближчим часом було неможливо.

«Я так часто надсилав вам запрошення, але через ці обставини певний час не зможу цього робити. Повідомляю про це заздалегідь, щоб ви, боронь Боже, не подумали нічого зайвого».

Треба ж було такому статися саме сьогодні. Добре хоч, що фінансово вони не постраждали, але навіщо писати цілу петицію в стилі: «Я тебе постійно кликав, а ти відмовляла, проте тепер я сам не можу тебе прийняти, тож не сумуй через це»?

— Він точно в тебе закоханий.

Джуліус виніс вердикт миттєво. Я повільно кивнула.

— Ага, я теж так думаю.

Джуліуса аж пересмикнуло від моєї відповіді.

— Слухай, зазвичай у таких випадках кажуть: «Та ні~, він просто хоче зі мною подружитися~».

— Хто? Меліса так каже?

Схоже, моє зауваження влучило в ціль, бо Джуліус лише прокашлявся, а потім змінив тему:

— А ти знаєш, що відтоді, як Авіан пішов з посади капітана гвардії, усі столичні панночки на нього око накинули?

— Звідки мені знати? У мене ж немає друзів.

Я буркнула це, хоча подумки визнала, що це цілком очікувано. Він має добру вдачу, другий син герцога, має чудовий вигляд та гарну статуру. До того ж, через службу в гвардії він раніше не був помічений у жодних інтрижках.

— Виходить, тепер ви зможете зустрітися, тільки якщо ти сама його запросиш...

Джуліус на мить задумався.

— Запросиш його?

— Не настільки він мені подобається.

Я відповіла без вагань.

— Він мені не до вподоби. Якби він мене запросив, я б ще могла прийти і заявити: «Шукай собі іншу», але навіщо кликати його самою, щоб дати гарбуза, коли він ще навіть не зізнався?

— Ну й ну...

Джуліус відповів якось невпевнено.

— Коли стане відомо, що справжньою власницею Піякі була ти, і коли відкриється правда про Мелісу, пропозицій шлюбу стане ще більше. Ти справді впевнена, що не хочеш оголосити про це офіційно?

— Так, мені байдуже. Яка користь від таких зв’язків? До того ж, ми досі не знаємо, хто справжній організатор усього цього. Очевидно, що дядько Рокі діяв не сам, якщо про це знають інші люди.

На жаль, Алекс убив того чоловіка, тож допитати його було неможливо. Проте навіть те, що ми вже дізналися, було неймовірним успіхом. До мого повернення в минуле ніхто про це не знав, бо Алекс тоді не поїхав до Академії Лілоні.

Досі було незрозуміло, як саме Рокі зміг відібрати мого призовного звіра та віддати його Мелісі. І як це повернути назад — теж. Ми знали лише те, що це якось пов’язано з регіоном Арун. У ситуації, коли запитань більше, ніж відповідей, краще було зачаїтися та не привертати зайвої уваги.

— Поки ми не вистежимо справжнього натхненника, не варто давати їм знати, що ми в курсі справи.

— Але це ж несправедливо!

— Я знаю, Піякі знає, і моя родина тепер теж знає.

Я яскраво всміхнулася.

— Мені цього достатньо.

— Гм.

На обличчі Джуліуса з’явився дивний вираз. Він примостився на стільці в саду і тихо промовив:

— ...Кіано, ти знаєш?

Схоже, найближчим часом «зникати з очей» він не збирався.

— Я, дідусь і Алекс... Ми трималися відсторонено всі ці роки зовсім не тому, що ти не могла закликати призовного звіра. Ми взагалі ні з ким не були близькими. Тож не зрозумій нас неправильно.

— Я знаю.

— Я вийшов із кабінету лише зараз, бо дідусь тримає Піякі й постійно ставить йому одне й те саме питання. Зрештою, це все через те, що він хвилюється за батька.

— .......

— Якщо любов’ю до дитини вважати здатність кинутися у ті небезпечні землі на самоті, дізнавшись про проблему з її призовним звіром... то дідусь, мабуть, увесь цей час неймовірно страждав.

— .......

— Тому він і не міг віддавати нам достатньо любові. Та й ми були не в тому стані, щоб нас можна було зцілити звичайною турботою.

Я розуміла, що хотів сказати Джуліус. Певно, він натякав, що ставлення родини до мене не зміниться кардинально. Те, що я не могла закликати звіра, насправді ніколи не було визначальним для наших стосунків.

Звісно, мені було прикро, а роки, проведені в самотності та зневірі, здавалися марними. Але Джуліус намагався говорити так, щоб я не відчула щось на кшталт: «Через Мелісу ми не розгледіли справжню Кіану!». Він навіть не злився через ту ситуацію, аби тільки не ятрити мої рани. Це була його форма турботи.

Саме тому він не став розсипатися в словах: «Тобі було важко, так? Вибач, що не розгледіли тебе. Тепер ти повноправна спадкоємиця нашої прямої лінії».

Джуліус усміхнувся і додав:

— Хіба ми не сім’я, яка хоч і не вміє загоювати рани одне одного, проте принаймні намагається їх не завдавати?

Я тихо засміялася у відповідь:

— Так, я теж так думаю. Але це не ті слова, які має казати старший брат, що роками вбивав дідусеві в серце цвяхи, заявляючи, ніби батько нас покинув.

— .......

Джуліус на мить розгубився, а потім похитав головою:

— Але все ж таки... говорити про таке вголос трохи ніяково. Може, варто використовувати листи, щоб передати те приховане тепло, яке ми відчуваємо? Що ти думаєш про такий метод?

— Метод із використанням листів?

Я відповіла цілком серйозно:

— Думаю, це непогано.

— Справді?

— Якщо спалити папір, то точно стане тепліше.

Джуліус пробурмотів:

— А, справді, щоб вже швидше та магічна інженерія крізь землю провалилася.

Оскільки вона все одно не провалиться, я пропустила його слова повз вуха. Це була наша звичайна розмова. Навіть після того, як правда про Мелісу випливла назовні, і всі дізналися, що я — гідна спадкоємиця прямої лінії роду.

Сьогодні в маєтку герцога сталося багато подій, і про мене відкрилися нові факти. Проте те, що нічиє ставлення не змінилося, і що завтра прийде такий самий день, як і вчора, робило цю ніч найкращою.