Розділ 86 — Розділ 86. Повернення Піякі

Атмосфера в маєтку герцога Пербуса була вкрай гнітючою.

— Що, в біса, відбувається!

Герцог сподівався, що принаймні торгівля теплокаменем не припиниться, адже цей мінерал був життєво необхідним для герцогства Прелай. Однак постачання каменю не просто зупинилося — раптово з'явилася стаття про ухилення від сплати податків.

— Нічого не вдієш. Справа набула надто великого розголосу.

Молодий пан Родріго вирушив до принца Гітона, але той лише мовчки похитав головою.

— Це вже не той рівень, де я міг би все залагодити.

Через це роду Пербус загрожував величезний штраф. Опинившись перед обличчям раптової фінансової кризи, герцог Пербус був змушений розпродавати не лише коштовності, а й землі. Ситуація була настільки скрутною, що навіть розкішне піаніно Юдіт вирішили виставити на аукціон. У цей час старший син, молодий пан Леон, пішов з дому, намагаючись позичити грошей у друзів.

— Треба вистояти, — бурмотів герцог Пербус із почервонілими очима. — Ми — вища аристократія. Якщо протримаємося, вихід знайдеться.

І справді, здавалося, доля зглянулася над ними. За кілька днів прийшов лист від пані Долорес, третьої дружини імператора, разом із запрошенням на благодійний вечір «Кодіак».

«Поки що я поверну ті політичні кошти, які рід Пербус надавав мені раніше. Почекаємо слушного моменту, а коли з’явиться гарний варіант для інвестицій, примножимо їх».

Рід Пербус довгий час спонсорував пані Долорес. Вона пропонувала повернути залишок коштів, щоб вони могли триматися на плаву.

«Натомість висуньте одну пропозицію».

Герцог Пербус із захватом продовжував читати лист.

«Схоже, настав час усунути Імператрицю. Підготуйте законопроєкт. Такий, щоб за вивезення військових товарів за кордон негайно карали тюремним терміном».

Імператриця походила з королівства Сола. Років двадцять тому дипломатична ситуація була складною, тому Імператор, заради стабілізації відносин, узяв за дружин небувалу кількість іноземок.

Герцог Пербус збагнув задум пані Долорес. Вона хотіла звинуватити Імператрицю у змові з іноземною державою та позбутися її. Рідне королівство Імператриці переживало скруту, тож вона постійно надсилала туди різні товари. Якщо підмішати до них трохи військового спорядження, ніхто й не помітить, адже Імператриця зовсім не тямила в таких інтригах.

Та добрі новини на цьому не закінчувалися.

«Вашим дітям зараз, мабуть, несолодко. Я підтримаю їх на благодійному вечорі».

Герцог Пербус аж вигукнув від радості, дивлячись на лист:

— Бачили? Ось що значить справжня шляхта! Завжди знайдеться хтось, хто запропонує співпрацю!

Він глянув на Родріго та Юдіт і наказав:

— Пані Долорес збирається підняти ваш авторитет. На благодійному вечорі «Кодіак» ви маєте показати себе якнайкраще!

Але лист на цьому не закінчувався.

«Однак я чула, що панна Кіана Прелай поводиться вкрай зухвало. Було б добре, якби ваші діти допомогли провчити її на очах у всіх».

Герцог Пербус хижо всміхнувся:

— Схоже, Кіана впала в немилість пані Долорес.

— Що? Чому це?

— Бо вона знехтувала думкою принца Гітона і почала вештатися з якимсь нікчемним простолюдином.

Почувши це, Родріго люто зціпив зуби. Йому ставало нестерпно гидко, варто було лише згадати Кіану, яка танцювала з Чезаре. Згадка про те, як вона з дитинства бігала за ним хвостиком, викликала дивне відчуття зради.

Коли Меліса на короткий час повернулася з монастиря, він навмисно прийшов до маєтку герцога Прелай, щоб показати себе, але Кіани тоді навіть не було вдома. До того ж розмова з Мелісою тепер чомусь не клеїлася. Без її незмінного супутника, жовтого жайворонка, вона виглядала напрочуд звичайною.

— Панно, а куди подівся Піякі?

— О, я дала йому одне доручення. Він скоро повернеться.

Важко було уявити, яку саме роботу міг виконувати цей маленький птах, але саме він додавав Мелісі особливої чарівності. Раніше йому здавалося, що Меліса чудова, бо вона красива й добра, але зараз він почав помічати, що вона поводиться так абсолютно з усіма. Тож коли вона невдовзі знову вирушила до монастиря, Родріго навіть не відчув особливого жалю.

«Все ж таки пряма лінія — це інша справа. Кіана краща. Коли вона повернулася, то виявилася куди вродливішою, ніж я пам’ятав. Можливо, навіть привабливішою за Мелісу...»

Поки Родріго занурювався в ці думки, герцог Пербус задоволено посміхався, дочитуючи лист.

— Охо-хо, то ось який план вигадала пані Долорес...

Якщо все піде за задумом, на Кіану чекала публічна ганьба. Юдіт та Родріго теж зраділи, дізнавшись подробиці. Родріго впевнено заявив:

— Кіана має відчути на собі, що буває з тими, хто гнівить імператорську родину. Нехай зрозуміє, наскільки безглуздо знатися з якимсь безпорадним простолюдином.

***

На мою пропозицію зачекати слушної нагоди, щоб покінчити з Беном Айлідом, відповідь кронпринца була простою:

«Раз моя благодійниця каже чекати — буду чекати. Я буду слухняним хлопчиком».

«Слухняним, кажеш? А коли твою благодійницю страчували, ти теж був таким слухняним і просто мовчав?» — я люто заскреготала зубами.

Мабуть, він відчув мій агресивний тон у попередньому листі, бо додав обережну приписку:

«P.S. Ти на мене за щось гніваєшся? Якщо я тебе чимось образив, це точно якесь непорозуміння. Я готовий зробити для тебе все, що забажаєш».

Я лише видала іронічне «ха!», відклала лист і взялася за перо. Якщо я напишу: «Взагалі-то я повернулася в минуле, а ти в тому житті кинув мене напризволяще», він точно сприйме мене за божевільну. Тому, трохи поміркувавши, я вирішила висловитися туманно, щоб не виникало зайвих питань:

«Просто в тебе слова гарні, але мені здається, що коли твоя благодійниця опиниться на межі смерті, ти просто відвернешся. У мене на це сильне передчуття».

— Ось, віднеси цей лист.

Піякі, який сидів у мене на голові й читав написане, здивовано схилив голову.

— <Ти справді хочеш це надіслати? Здається, він дуже хоче з тобою подружитися>.

— А я — ні.

— <Кіано, я злітаю швиденько, бо це близько... але наступного разу я хочу відпочити! Не буду працювати! Хочу сидіти біля тебе і просто спостерігати!>

Піякі вередував точно так само, як і раніше, а я лише легенько клацнула його по дзьобу, з усмішкою сприймаючи ці пустощі.

— Ага, базікай собі скільки влізе. Все одно це вирішувати мені, а не тобі. Тобі потрібно більше й частіше літати, Піякі, щоб твоя швидкість зросла. Схоже, після повернення до справжньої власниці твоя сила почала відновлюватися.

Піякі виглядав трохи ніяково. Після того як Меліса поїхала, ми навмисно поводилися так, ніби нічого не сталося. Зайва емоційність лише зробила б наше спілкування незручним. Піякі не згадував про Мелісу, а я не розпиналася про те, як мені було прикро.

Насправді нам обом було соромно одне перед одним. Мені — через те, що не змогла швидше його повернути; Піякі — через те, що так довго вважав своєю господинею іншу. Хоча ми обоє розуміли, що нашої вини в цьому немає.

«Проте повного призову досі не відбулося».

Я не отримувала від нього спогадів, наш зв’язок не був цілісним. Мабуть, річ була в тому, що сам акт призову стався не зі мною. Меліса вже закликала його, і ми не знали, як це скасувати чи змінити. Дідусь Скарі наполегливо шукав інформацію, але поки без особливих успіхів. Джуліус теж намагався щось дізнатися, але результати були невтішними.

Єдиним позитивним моментом було те, що швидкість пересування Піякі зросла після того, як він знову став моїм.

Коли ситуація в родині змінилася, мені найбільше подобалося те, що рідні продовжують ставитися до мене, як і раніше. Тож і я поводилася з Піякі так само, як колись.

«Але... якщо Піякі дійсно ваш призовний звір... можливо, його заблокована сила одного дня вирветься назовні. Це буде неймовірно могутня сила».

«Коли?»

«...Гадаю, тоді, коли відбудеться справжній призов... Більше я й сам не знаю».

Я не стала переказувати Піякі ці давні слова Кайлона. Не хотіла тиснути на нього очікуваннями «справжнього призову». Навіть якщо цього ніколи не станеться, навіть якщо він не матиме великої сили — це було неважливо. Піякі — мій призовний звір. Тепер я достеменно розуміла слова дідуся:

— Ми пов'язані долею як сім'я, і це — найголовніше.

Важливий сам зв'язок, а все інше — лише другорядне.

— Ти — мій звір, а я — твоя господиня. Отже...

Я лагідно всміхнулася:

— Давай постараємося, Піякі. Будемо працювати так само наполегливо, як і раніше. Надолужимо згаяний час і станемо сильнішими.

Піякі, трохи побурчавши для годиться, врешті-решт полетів виконувати доручення.