Розділ 88 — Розділ 88

До благодійного вечора «Кодіак» залишалося кілька днів. Протягом цього часу ми з Чезаре змайстрували кілька магічних пристроїв. Серед них був і записувальний магічний пристрій, у якому використовувалися пелюстки квітки еспра, надіслані Селієт.

Тим часом Піякі справно доставляв мої листи і повертався з відповідями. Хоча він і репетував, що страх як не любить працювати, час це економило просто колосально.

Коли він уперше приніс мені відповідь, це зайняло трохи менше тижня, а от цього разу не минуло й трьох днів.

Початок листа містив дещо спантеличений рядок:

«Що за нісенітниця? Хіба б я став спокійно споглядати, якби моя благодійниця потрапила в халепу? Будьте певні: такого ні за яких обставин не станеться.»

«Та невже, серйозно? До переродження ти чудово собі споглядав, аж поки мене не потягли на плаху».

Я зневажливо пирхнула, але, глянувши на наступне речення, широко розплющила очі.

«Не знаю, чому ви так думаєте, але скажу тепер: колись давно я навіть приготував для своєї благодійниці феєрверк.»

«Феєрверк?»

Усього кілька людей мали достатньо статків, щоб купити феєрверк в Академії герцогства Лілоні. До того ж, це була чиста правда, що в ті роки мені бодай раз кортіло на нього подивитися…

У пам'яті природно виринув спогад.

— Цей феєрверк приготували для святкування сімнадцятиріччя його імператорської високості кронпринца. Подейкують, він сам наказав усе підготувати, бо хотів комусь його показати.

Я важко ковтнула слину. Я й сама колись дізнавалася ціну, тому знала: феєрверки коштували нечувано дорого, і придбати їх міг далеко не кожен.

Той таємничий дописувач знав мене в минулому і навіть мав досвід купівлі феєрверків? Це було все одно, що відкрито розкрити свою особу.

Господарем скриньки №1135, як я і здогадувалася, справді виявився кронпринц. Ймовірність того, що це не сам принц, а якась таємна особа з його оточення, остаточно зникла.

І те, що він настільки сороміцьки натякнув на те, ким є насправді…

«Так було навіть у дитинстві, коли між нами не існувало жодних зобов'язань. Що вже й казати про теперішній час, коли я ваш боржник. Благаю, нехай це непорозуміння розвіється.»

Він так рішуче відрізав: «Це непорозуміння». Хоча все це насправді відбулося в минулому житті.

«Може, виникли якісь непередбачувані обставини? Судячи з того, як палко він про це пише, він і справді не з тих, хто байдуже дивився б на мою страту…»

Проте, оскільки все це вже було стерто з часової лінії, я не могла розпитувати далі, навіть якби дуже хотіла. На душі став якось дивно, і я ще довго не могла відвести погляду від листа.

А все тому, що перед очима постав той яскравий і сяючий феєрверк, який я колись бачила з вікна карети в день святкування дня народження принца Гітона.

«То той феєрверк був для мене?»

Раптом я згадала, як у дитинстві, дивлячись на одного професора Академії Лілоні — якого правильніше було б назвати звичайним торгашем, аніж науковцем, — з жалем пролепетала: «Так хотілося б подивитися на феєрверк, як шкода».

«Тоді навколо крутилося чимало моїх однолітків, зокрема й кронпринц… Невже він почув мої слова й дійсно купив ті феєрверки?»

Досі я строчила відповіді без жодних вагань, але тепер, коли в думках панував повний сум'яття хаос, я геть розгубилася й не знала, що писати.

— Піякі, ти поки відпочинь. Наразі немає нічого термінового, що треба було б негайно передати...

Тому я вирішила влаштувати Піякі маленьку відпустку.

— Натомість я згодом візьму тебе з собою подивитися на одне вельми цікаве видовище.

— <Що? Яке ще видовище? Ми знову підемо в якесь сумнівне місце на кшталт Клубного дому, щоб витріщатися на вродливих чоловіків?>

— А ось і ні, — відповіла я, повільно згортаючи лист. — Це благодійна вечірка «Кодіак». До повернення у часі ти вже бував там разом із Мелісою.

Піякі кілька разів кліпнув очима. Вигляд у нього був такий, наче він згадав про щось дуже неприємне.

— Але ти не повинен прилітати туди з самого початку. Прилетиш десь посередині, домовилися?

— <Але ж… гм, там… Якщо судити за теперішніми мірками, ворогами Кіани буде кишіти кожен крок…>

— Усе гаразд. Цього разу там розгорнеться вельми захоплива вистава.

Я самовпевнено посміхнулася.

***

Благодійна вечірка «Кодіак» була щорічною подією, у якій брали участь високопоставлені аристократи, ключові урядовці та члени імператорської родини. Хоч захід і називався благодійним, він залишався виключно розвагою для їхнього закритого кола.

А все тому, що туди категорично заборонялося брати з собою як лицарів-охоронців, так і покоївок.

Звісно, для цього правила існувала вагома причина.

Кожен учасник вечірки мав пожертвувати на потреби суспільства якусь власну цінну річ. Гості анонімно залишали свої підношення на величезному столі, прихованому за пишними ширмами.

Наприкінці вечора, коли капітан гвардії оголошував «найвеличнішу благодійну пожертву для суспільства», ім'я щедрого власника нарешті відкривалося публіці.

Обраний переможець отримував пам'ятну подяку, що вважалося надзвичайною честю. Не дивно, що стіл буквально ломився від коштовностей.

А щоб під час цього процесу не трапилося жодної крадіжки, гостям і забороняли приводити особистих лицарів чи служниць.

Замість них залом ходили покоївки організаторки вечора — третьої імператорської дружини Долорес, які лише розносили та розставляли по столах вино.

— Входить принцеса Кіана Елі Прелай!

— Входить маркіз Чезаре Левін!

У визначений час Кіана з'явилася на публіці у супроводі свого коханого. Одягнена у розкішну картату сукню, вона миттєво прикувала до себе погляди присутніх.

— Боже мій. Вона прийшла з найефектнішим аксесуаром, який тільки можна уявити.

— О так. Здається, ім'я цього аксесуара — Чезаре Левін?

Чоловік із висіченими, мов у скульптури, рисами обличчя, який невідступно тримався поруч із Кіаною, мав дивовижну здатність вигідно підкреслювати кожну деталь її образу.

Хоч він чомусь і не залишав по собі чіткого сліду в пам'яті, варто було лише поглянути на нього вживу, як у кожного перехоплювало подих від його неймовірної вроди.

— Я вирішила: сьогодні ж купую собі картату сукню. Чи не буде це виглядати так, наче я її сліпо копіюю?

— Та нічого страшного, я теж збираюся таку придбати. Зробимо вигляд, ніби це просто новий писк моди.

— Але запрошувати її до нашого чайного клубу досі якось лячно, правда? Боюся, вона розлютиться і почне кричати: «З якого дива така дурепа, як ти, сміє мене кудись кликати?»

— Зрештою, навіть панна Меліса… ой, тобто вельмишановна жриця, не витримала її нападків і знову повернулася до монастиря…

Поки сором'язливі шляхетні панночки шепотілися між собою, Кіана з абсолютно незворушним виглядом присіла за стіл.

Усі присутні мимоволі затамували подих, спостерігаючи за цим. Її супутник, маркіз Чезаре, наче досвідчений слуга, спритно висунув для неї стілець і блискавично підніс вишукані закуски.

— Що це за дива? Навіть професійному слузі було б важко прислуговувати з такою витонченою грацією.

— Він поводиться з аристократичною величчю, але виконує роботу ідеального лакея.

— Може, це через його простонародне походження? Турбота про повний комфорт панни виглядає так, наче це в нього вже в крові.

— Я бачила щось подібне лише на наукових засіданнях в Академії Лілоні. Знаєте, коли аспірант так само віддано обслуговує свого професора…

Хай там як, Кіана байдужим поглядом окинула все довкола. Потім вона без зайвих зволікань підійшла до прихованого ширмами столу й залишила там свою пожертву.

Проводжаючи її завороженими поглядами, гості знову повернулися до пліток.

— Ах, ви бачили це? Хтось виставив на стіл «Каблучку Едти»!

— Боже мій, невже це правда? Я ледь притомність не втратила, коли помітила її.

— Сама «Каблучка Едти»… Неймовірно, і в чиїх же руках перебував такий скарб?

— Зачекаємо годину й самі про все дізнаємося. Очевидно, що саме цей благодійник стане головним героєм сьогоднішнього вечора!

Хоч ніхто й не знав імені дарувальника, на столі серед інших підношень справді сяяла коштовність, яка приковувала до себе загальну увагу.

Це була знаменита «Каблучка Едти» — перстень із величезним сапфіром, який колись на аукціоні продали за запаморочливі 20 мільйонів 230 тисяч тельсо.

Сума у 20 мільйонів 230 тисяч тельсо дорівнювала річному бюджету середньої торгової гільдії. Виставити такий колосальний скарб на благодійній вечірці означало гарантовано забезпечити собі звання тріумфатора вечора.

Поки довкола вирували розмови, Кіана з Чезаре трималися осторонь від натовпу й продовжували спокійно сидіти за своїм столом. Невдовзі до них з пляшкою вина підійшла одна з покоївок третьої імператорської дружини.

— Вітаю, принцесо Прелай, а також маркізе Левін. Ласкаво просимо на благодійну вечірку.

Представившись графинею Алкіон, жінка вправно налила Кіані вина прямо в келих.

— Для мене велика честь зустрітися з вами особисто. Будь ласка, відпочивайте й насолоджуйтеся вечором.

Ця служниця, яка належала до свити третьої імператорської дружини Долорес, озвучила своє вітання абсолютно безпристрасним, механічним тоном, після чого упевнено й граціозно відійшла.

— Побачив? — невимушено промовила Кіана, щойно жінка віддалилася.

Чезаре повільно кивнув.

— Так. Ви теж помітили, панно? — тихо перепитав він.

— Звісно. До того ж я вже заздалегідь про все подбала.