Розділ 89 — Розділ 89

— Чи не бажаєте, аби я перевірив?

На це запитання Чезаре Кіана лише тихо захихотіла:

— Я ж вас про це навіть не просила…

— Якось уже само собою в звичку увійшло, — ніяково всміхнувся Чезаре, наче й сам із цього здивувався.

Кіана м'яко подивилася на нього й лагідно промовила:

— Маркізе, здається, я остаточно зіпсувала людину. Нехай сьогоднішній день стане останнім, відтепер ви справді можете облишити роботу мого помічника.

— Облишити? — перепитав він.

— Якщо просто вчасно забезпечувати мене енергетиками, кавою, ліками для шлунку та чимось солодким, то ефективність буде майже такою самою. До того ж із усіх досліджень, що залишилися, єдиним дійсно важливим є саме ваше замовлення.

Почувши це, Чезаре відрізав без жодних вагань:

— Це виключено. Я волію й надалі жити саме так.

Кіана щиро вважала, що виявляє до нього неабияку прихильність та турботу, тож така миттєва й категорична відмова її дещо спантеличила.

— Тоді краще взагалі кидайте свої дослідження, — рішуче наполягав Чезаре. — Мені байдуже до того магічного інструменту за контрактом, ми цілком можемо обійтися й без нього.

Кіана лише приголомшено кліпала очима, не знаючи, що й сказати. Як до повернення у часі, так і після нього цей чоловік з таким шаленим запалом віддавався розробці згаданого магічного пристрою, тож з якого дива він раптом заговорив про це?

Тому вона хитро та з викликом запитала:

— І це ви кажете тепер, коли ми ось-ось почнемо розробку? Досі, маркізе, ви лише підлаштовувалися під мої обставини й допомагали створювати тільки ті магічні інструменти, які були потрібні мені, хіба ні?

— Можете кинути все хоч цієї ж миті, — непохитно повторив він.

Від такої рішучості Кіана злегка прикусила нижню губу.

Раніше єдиними людьми, які благали її облишити дослідження, були дідусь та брат Джуліус. Вони просто не могли спокійно дивитися, як вона невпинно руйнує власне здоров’я заради науки. Кіана не була дурною і чудово розуміла, що за цими словами ховалася глибока й щира любов до неї.

Вона пильно, вивчаючи, подивилася на Чезаре.

Звісно, холодний розум невпинно повторював: покидьки не змінюються, і намагатися їх виправити — марна справа. Але за весь той час, що вони провели разом у лабораторії, її серце підказувало інше. Вона чітко відчувала, що це почуття — справжня, глибока турбота. Кіана й сама колись була звичайною аспіранткою, тому чудово розуміла: якби він прагнув лише спокусити чи використати високопоставлену аристократку, він ніколи не зміг би так щиро й самовіддано діяти.

Насправді ще того дня, коли розкрилася правда про Мелісу, і він, згораючи від хвилювання, примчав до неї аж до самої вежі… Саме тоді їй понад усе хотілося поставити йому одне питання.

Тож тепер Кіана зазирнула Чезаре в очі й зненацька вимовила:

— Маркізе.

— Слухаю, панно?

— Якщо чесно, тоді на балу я була переконана, що ви просто намагаєтеся мене завоювати. Зрештою, я — вельми завидна наречена з чудовим походженням та зв'язками.

— Гм… — Чезаре виглядав помітно збентеженим від такої відвертості. — Ви говорите про це так прямо? Просто тут?

— А як мені ще говорити? — здивувалася вона. — Треба було сказати, що ви брудно заліцяєтеся й липнете до мене?

— …… — він на мить завагався, а потім тихо відповів: — У ваших словах лише половина правди.

— Справді?

Кіана продовжувала уважно спостерігати за кожною зміною на його обличчі. Багато хто й раніше намагався її спокусити. Не треба далеко ходити, навіть молодий пан Родріго повсякчас намагався тиснути на неї своїми чоловічими чарами. Проте зараз… усе було геть інакше.

Відчуваючи абсолютно нове, незнане досі почуття, вона випитувала без жодних натяків:

— Скажіть, ви справді не байдужі до мене?

Це питання, здавалося, остаточно заскочило Чезаре зненацька, і він лише ледь помітно, ніяково всміхнувся:

— І знову… ви запитуєте про це так безпосередньо. І саме в цьому місці.

— А як мені ще запитувати?

— Ні, це запитання цілком у вашому стилі, панно Кіано, — відповів він, лагідно та невідривно дивлячись їй прямо в очі. — І якщо ви хочете почути мою відповідь, то так, це щира правда.

Тієї ж миті кінчики вух Кіани спалахнули яскравим рум'янцем. Хоч вона й здогадувалася, що почує, її серце зрадницьки закалатало, а думки миттєво сплуталися від хвилювання. Це не йшло в жодне порівняння з тими моментами, коли він зваблював її, торкаючись оголеної шкіри — зараз від одних лише слів усе її тіло пройняло солодким тремтінням від кінчиків пальців.

— Понад усе ціную вас, панно, — Чезаре щиро посміхнувся й невимушено підпер підборіддя рукою. — Непомітно для самого себе ви стали для мене дорожчою за весь цей світ.

Його погляд став настільки глибоким, наче прагнув проникнути в саму її душу, і Кіана на мить виразно прочитала в ньому палке, майже нестримне бажання.

— Спочатку я не хотів показувати цього, аби не обтяжувати вас зайвий раз, — тихим, неймовірно ввічливим тоном продовжив Чезаре, майстерно придушуючи цей первісний порив пристрасті. — Проте, якщо моя панна запитує мене прямо, я зобов'язаний відповісти їй якнайдокладніше.

Від цих вишуканих і водночас грайливих слів щоки Кіани миттєво запалали. Оскільки вони розігрували перед суспільством закохану пару, то, звісно, сиділи дуже близько одне до одного.

— Обіцяю, у виявленні своїх почуттів я вас не розчарую, — невимушено додав він.

Чезаре легким, майже невагомим рухом заправив пасмо її волосся за вухо. Кінчики його пальців ковзнули по ніжній шкірі біля вуха, повільно спустилися вздовж шиї до самої ключиці й, наче з легким жалем, віддалилися.

— Тому, професорко, — жартівливо звернувся він, дивлячись на неї цим проникливим поглядом зі своїм незмінно бездоганним виразом обличчя, — якщо забажаєте чогось, просто скажіть мені. Я повсякчас стримую себе, а ваш помічник завжди беззаперечно слухається свою професорку.

Це була його дотепна відповідь на її нещодавні слова про те, що краще забезпечити себе ліками й кавою, ніж тримати аспіранта. Його очі випромінювали неймовірну ніжність, а голос звучав напрочуд тихо й солодко. Холодний розум Кіани відчайдушно волав: «Це небезпечна пастка! Не зважуйся на це, негайно припини його слухати!» Проте інтуїція та єство лише відмахнулися: «Та про що ти взагалі кажеш, я вже давно закохалася без тями».

Саме цієї миті ідилію було безцеремонно зруйновано.

— Кіано, — пролунав голос над їхнім столом, сповіщаючи про появу небажаних гостей. — Бачу, ти в чудовому гуморі?

Перед ними стояли Юдіт та Родріго.

Кіана байдуже зміряла поглядом Юдіт, злегка знизала плечима й упевнено відповіла:

— О так, у чудовому. А от про тебе цього не скажеш. Що, бідне життя дається взнаки? Очі так сильно позападали, одразу видно, як тобі несолодко, люба.

Кіана абсолютно не визнавала витончених натяків та лицемірних салонних балачок, якими зазвичай користувалося вище товариство, тож Юдіт від такої прямолінійності аж здригнулася. Їй здалося, ніби абсолютно всі присутні в залі втупилися в її обличчя, розглядаючи синці під очима, і її щоки миттєво спалахнули від сорому.

За лічені секунди увага всього залу була прикута виключно до їхнього столу.

Столицею вже давно ширилися чутки, що стосунки між родами Прелай та Пербус зіпсувалися вкрай, і винуватицею цього конфлікту всі одностайно вважали саме Кіану. Пліткарська газета «Лорелай» свого часу добряче постаралася, аби роздмухати цей скандал на всю Імперію. Світські аристократи розділилися на два табори: одні вважали, що герцогський рід Пербус усе каже правильно, інші ж навпаки докоряли їм, що негарно так жорстоко поводитися з дитиною.

— Панно Кіано, — стиха, але так, аби його слова почуло якомога більше людей довкола, заговорив Родріго. — Щиро раджу вам не чинити дій, за які згодом буде соромно перед усім світом.

— Що за дурниці ви верзете? — Кіана здивовано схилила голову набік. — Видаєте якісь безглузді фрази без жодного змісту, ви змушуєте мене ніяковіти. Хто взагалі здатний зрозуміти цей набір слів?

— Я маю на увазі, що речі, які вам не належать, слід якнайшвидше повернути на їхнє законне місце, — відчеканив Родріго, хоч його слова й досі звучали абсолютно вирвано з контексту для решти гостей.

Кіана, на чиєму обличчі тепер відображалося повне нерозуміння, лише роздратовано відрубала у відповідь:

— Тоді молодому пану варто було б спершу знайти й повернути свій глузд, який так необачно залишив вашу голову. О, хоча зачекай… Його ж у вас, здається, ніколи й не було?

Після цього вона демонстративно й гордовито відвернулася, всім своїм виглядом показуючи, що не має жодного бажання продовжувати цю безглузду розмову.

— Шановні гості, час для благодійних пожертв офіційно вичерпано! — саме цієї миті розпорядник вечора неквапливо застукав срібною ложечкою по келиху з вином, привертаючи до себе загальну увагу. — А тепер ми з радістю відкриваємо виставлені сьогодні лоти!

Важкі пишні ширми, що досі приховували стіл, повільно розсунулися. Саме зараз починалася найбільш видовищна та захоплива частина благодійної вечірки «Кодіак».

Увесь зал із радісним гомоном рушив ближче до столу, який буквально ломився від найрізноманітніших цінностей. Гості почали з цікавістю розглядати виставлені предмети, жваво обговорюючи побачене:

— Неймовірно, тут є навіть картина «Вечір Ероли»! Скільки чула про неї, але вживу ці кольори виглядають просто чарівно!

— Погляньте, яка висока якість медичних бинтів. Якщо передати їх до нашого військового шпиталю, там будуть безмежно вдячні.

— Невже це перше видання «Історії Етніна»? Таку рідкість слід негайно пожертвувати до державного музею!

Проте серед усього цього різноманіття знайшовся лот, який викликав у присутніх лише відверте обурення та глузування.

— О боже, ви тільки подивіться… Хтось примудрився виставити звичайне чорнило!

— Що? Чорнило? Та воно ж наче абсолютно прозоре?

— Мені здається, туди просто налили звичайної води й видали за пожертву. Ну і негідник, як взагалі піднялася рука принести сюди таке сміття …

— Нехай усі й залишаються анонімними, крім головного лауреата, але виставити подібне — це вияв крайньої неповаги до всього нашого товариства!

Втім, навіть ці обурені шепотіння тривали недовго. Раптом у натовпі, що згуртувався біля столу, знявся нечуваний галас і метушня.

— Зачекайте хвилину… Я ж на власні очі бачила тут «Каблучку Едти» ще на початку вечора!

— О так, я теж! Я абсолютно впевнена, що бачила її на цьому самому місці!

— Боже мій… Куди ж вона могла подітися? Я ж теж чітко пам’ятаю цей велетенський сапфір!

— Та я взагалі підійшов до столу виключно для того, аби ще раз помилуватися нею! Де вона?!

Звідусіль лунали обурені та розгублені вигуки аристократів, які підтверджували присутність коштовності. Проте, скільки б люди не переривали та не обшукували велетенський стіл, славнозвісна «Каблучка Едти» безслідно зникла.