Розділ 9 — Розділ 9

Джуліус спостерігав за тим, як Кіана повільно сідає в екіпаж.

— Ну, бувай. І не забудь про те, про що я просила, — сказала Кіана, наостанок визирнувши з вікна карети.

— Кіано, минуло цілих шість років, шість років!

Він мав на увазі її прохання розслідувати справу кронпринца та Гітона. Джуліус зітхнув і похитав головою.

— Нічого не сталося і нічого не станеться. Справи імператорської родини... залиш такі небезпечні та заплутані речі дідусеві.

Потім він стишив голос і прошепотів:

— Його Величність Імператор скоро помре, і принц Гітон зійде на престол. Місце зниклого кронпринца вже нічого не значить. Лише Імператор досі плекає марні надії.

Кіана лише знизала плечима, ніби пропустила його слова повз вуха.

Дивлячись на неї, Джуліус раптом подумав, що її обличчя надто бліде. Спершу він списав це на сильну морську хворобу під час подорожі, але час минав, а здоровий рум'янець так і не з'являвся.

— Кіано…

Пригледівшись ближче, він помітив, що її руки, які виднілися з-під картатої сукні, були занадто худими.

— Ти точно добре почувалася в Академії? Чому ти так схудла і чому в тебе такий нездоровий колір обличчя? До того ж, що це за стан здоров'я, коли тобі навіть поїздка в кареті дається так важко?

— Усе гаразд. А вигляд у мене завжди такий, — незворушно відказала Кіана, наче це була дрібниця. — Чого це ти раптом розхвилювався? Але давай без зайвих нотацій.

Вона коротко засміялася і додала:

— Протягом шести років ти навіть до ладу не виходив на зв'язок, а тепер раптом…

Вікно швидко зачинилося. Карета рушила з місця і, плавно спустившись з пагорба, невдовзі зникла з очей.

Джуліус не поспішав повертатися до маєтку. Він дивився на куряву, що здіймалася з-під коліс, злегка нахмуривши свої витончені брови.

— <Чого це ти так?> — запитала Лея, нахиливши голову набік. — <У чомусь проблема?>

— Так, вона здається надто виснаженою… Хоча вона трохи набрала вагу порівняно з тим, якою я побачив її вперше, але хіба вона не надто тендітна?

— <Хмм. Але я згодна з твоєю капосною молодшою сестрою.>

— У якому сенсі?

— <Вона ж сказала: чого це ти тепер удаєш турботливого брата, якщо за цілі шість років навіть не писав їй?>

Почувши це, Джуліус відкинув волосся назад і серйозно заперечив:

— Про що ти кажеш? Я щомісяця справно надсилав їй листи з питаннями про здоров’я.

— <Справді?>

— На кожне свято я кликав її до герцогського маєтку, питав, чи не можемо ми самі навідатися до Академії… Але вона сама завжди відмовлялася, хіба це не дивно?

— <А, то це вона лінувалася?>

— Саме так. Відповідала вона чи не на кожен двадцятий лист. Дійшло до того, що професори, не витримавши, самі писали мені: «Не турбуйте Кіану. Вона терпіти не може бачитися з родиною».

— <Невже?>

— Академія — місце надто закрите, туди не можна було просто так заявитися без попередження. А без запрошення я не міг поїхати. Пізніше, коли я дізнався, що на презентацію її першої дисертації могли прийти рідні, я навіть відчув себе зрадженим. Невже обов’язково було жити як чужі люди? Хоча, звісно, я і сам живу як чужий.

Зрештою, усе, що міг робити Джуліус — це отримувати новини про стан Кіани від професорів Академії.

Йому повідомляли, що з панною Кіаною все чудово, вона перескакує з курсу на курс. Раз на місяць приходили звістки про те, що вона видає одну якісну наукову працю за іншою.

Звісно, він не став розповідати про це Мелісі. Вона була постраждалою стороною, тому він не бачив сенсу обговорювати з нею Кіану. Та й з самою Мелісою він ніколи не вів глибоких розмов на інші теми.

— <Аа, он воно як?> — Лея легко погодилася і позіхнула.

Проте Джуліус закусив губу, відчуваючи дивний неспокій. Він продовжував розгублено дивитися на дорогу, якою поїхала карета. Його інтуїція, відточена роками роботи з інформацією, кричала, що це передчуття не можна ігнорувати.

— …Мабуть, мені таки варто поїхати за нею.

— <Га? Куди?>

— До Кіани, — тихо пробурмотів Джошуа. — Треба піти й розпитати її ще раз як слід. Чому вона поводиться так, ніби їй на все начхати.

***

— Панно, тепер повертаємося додому? Час обідати…

— Купимо кави та заїдемо в лавку дрібниць. Мені треба дещо купити перед тим, як іти додому, — відповівши покоївці-шпигунці, я знову поринула в роздуми.

Мене непокоїло, що Джуліус занадто гостро відреагував на прохання щодо кронпринца.

«Він хвилюється сильніше, ніж я очікувала. Може, не каже правду, бо це надто небезпечно?»

Звісно, тема була ризикованою. Але я думала, що Джуліусу буде байдуже. Зрештою, за весь час мого перебування в Академії ми жодного разу не бачилися.

Ніхто з сім'ї ні разу не запросив мене до маєтку, вони не приїхали навіть на мій випускний. Листів за ці роки прийшло менше десяти. Мене навіть проігнорували, коли я надіслала запрошення на презентацію першої дисертації, написавши, що сім’я може бути присутньою…

«То чому він тепер так удає турботу? Тільки заважає».

До того ж Джуліус зовсім не мав далекоглядності.

— Імператорські справи… такі небезпечні та заплутані речі залиш дідусеві.

Як і казав Джуліус, вони все залишили на старого й хворого дідуся, і в результаті всю родину відправили на шибеницю.

— Його Величність Імператор скоро спочине, і трон посяде принц Гітон. Посада зниклого кронпринца вже не має жодного значення. Тільки Його Величність досі плекає марні надії.

Марні надії…

Тут він теж помилявся.

Я почала повільно пригадувати минуле.

***

Той момент, коли я вперше побачила Мелісу у віці тринадцяти років, досі чітко стояв перед очима.

— Відсьогодні Меліса житиме з нами. Вона твоя однолітка. Ладнайте, як рідні сестри, — сказав тоді дідусь.

Казали, що вона — донька дядька, який колись пішов з дому заради шлюбу, проти якого були всі. Батьки Меліси жили серед простолюдинів і померли, тож дідусь вирішив опікуватися дівчинкою.

Коли Меліса в убогому одязі сором’язливо привіталася, няня радісно взяла її за руку.

— Вітаємо, панно Мелісо. Відтепер ви будете гордою представницею роду Прелай. Ви так схожі на нашого молодшого пана.

«Молодшим паном» називали Рокі — брата мого батька та батька Меліси.

— Прямі спадкоємці роду Прелай можуть призивати магічних звірів. Але іноді навіть представники бічних гілок можуть мати призовних істот. Тож тепер ви маєте дізнатися про концепцію призову…

Тоді Меліса зніяковіло мовила:

— Взагалі-то… у мене вже є призовний звір. Піякі, вийдеш?

Тієї ж миті жовтий жайворонок, що сидів на дереві, підлетів і м’яко опустився їй на плече.

— <Не бійся нового оточення. Усі будуть любити Мелісу.>

Герцогський рід Прелай призначав лише одного спадкоємця, і лише його діти вважалися прямою лінією. Мій батько вже був офіційним спадкоємцем, тому Меліса належала до бічної гілки.

Те, що в представників бічних ліній з’являлися призовні звіри, не було чимось нечуваним. Проте такі люди отримували визнання в родині нарівні з прямими нащадками.

Гладячи Піякі, Меліса осяйно всміхнулася і подивилася на нас:

— Я теж хочу побачити ваших звірів. Особливо твого, Кіано, ми ж однолітки. Хто твій призовний звір?

Після цього невинного запитання я розвернулася і просто втекла до своєї кімнати.

Відтоді мені щовечора снилося, як Піякі кричить: «Я належу Кіані!».

Щоразу, коли я бачила Мелісу, мене охоплював дивний імпульс, і я невпинно цькувала її, вигукуючи: «Піякі мав бути моїм, це ти його вкрала!».

Коли мені виповнилося шістнадцять — тобто шість років тому — я посеред ночі кинулася на Мелісу з ножем, але мене впіймали слуги.

Усі вважали це проявом моєї нестерпної вдачі, адже я завжди переходила межу. Але насправді я мала мету, про яку ніхто не здогадувався.

«Що… у мене вийшло?»

З тринадцяти років, відколи з'явилася Меліса, я таємно вивчала магічну інженерію та власноруч створювала магічний інструмент.

Магічний пристрій, над яким я працювала кілька років, не покладаючи рук, призначався для того, щоб змінити колір очей. Я зовсім не хотіла зробити свої очі червоними. Я не була такою дурною, щоб раптово змінити власну зовнішність і стати посміховиськом.

Моєю ціллю від самого початку була Меліса. Я хотіла змінити колір саме її очей, щоб ніхто не міг сказати: «Меліса пасує на роль панни Прелай більше, ніж будь-хто інший».

Те, що всі здивуються раптовій зміні кольору очей Меліси, мене не обходило. Адже ніхто навіть не припустив би, що колір очей взагалі можливо змінити магічно.

Для активації того інструмента потрібна була кров користувача. Саме тому тієї ночі я кинулася на Мелісу з ножем, перш ніж мене схопили слуги.

І тоді дідусь уперше по-справжньому сильно мене висварив.