Розділ 94 — Розділ 94

Тим часом у кабінеті герцога Прелая. Скарі працював над справами, коли отримав звістку через поштового голуба. Це був голуб, надісланий Алексом.

— <Що це?> — запитав Хоу, який уже встиг відпочити й тепер валявся в кабінеті, з цікавістю спостерігаючи за дідусем.

— А, це лист від Алекса.

Скарі читав послання, злегка насупивши брови.

— Пише, що незабаром прибуде до монастиря. Мовляв, залишить там Мелісу, трохи помахає мечем, і одразу повернеться додому.

— <О.> — Хоу здивовано замахав крилами. — <Принаймні він доставив її туди живою.>

— Справді. Меліса теж неабияка, раз змогла не померти від нервового виснаження, — зітхнув Скарі з таким виглядом, ніби випустив на полювання зграю гончих. Після цього він знову занурився у вивчення стародавніх книг.

Останнім часом, завершивши справи герцогства, Скарі постійно займався пошуком записів про призовних звірів. Довго гортаючи книгу, він із рішучим виразом обличчя взяв у руки гусяче перо.

— <Чому? Що знову?> — запитав Хоу, клацаючи дзьобом.

— Ось це, — сказав Скарі, вказуючи на рядок у книзі. — Потрібно надіслати це Джуліусу. Схоже, це фраза про призовних звірів, але оскільки це стародавній текст, він надто завуальований... Можливо, Джуліус зможе дослідити це детальніше. Понад усе, мене цікавить, чи є спосіб, щоб Кіана знову викликала Піякі...

— <Ого,> — Хоу розправив свої великі крила з виразом справжнього подиву.

Побачивши це, Скарі насупився.

— Чому така реакція?

— <Ти виглядаєш так, ніби вперше це робиш.>

— Що саме?

— <Щось обговорював із онуками.>

— ………

Справді, так воно і було. Він завжди вважав обов'язки голови сім'ї виснажливими й обтяжливими... але, розділивши цей тягар зі своїми онуками, яких раніше вважав лише надокучливим, він зрозумів, що це зовсім не так.

— Це завдяки Кіані, — тихо промовив Скарі з легкою посмішкою. — Якби вона не повернулася... у нашому домі нічого б не змінилося.

— <Але що вона взагалі робить? Чому ти не доручаєш їй ніяких справ?>

— Вона... — Скарі кліпнув очима. — У неї, мабуть, є таємниця. Вона постійно намагається вирішити щось сама, не кажучи сім'ї.

— <Таємниця?>

— Так. Спостерігаючи за нею після того, як вона прибула в герцогство, я зрозумів це. Саме тому я не втручаюся, — пробурмотів він загадково, а потім почав писати листа Джуліусу. — Напевно, у неї є причини, чому вона нам не каже…

— <Хм. Якщо подумати, то справді. Вона робить такі дивні речі, але вони завжди дають настільки ефективний результат, хіба ні?>

— Тому, якщо Кіана щось просить, я збираюся виконувати це без зайвих питань, — сказав Скарі, перевіряючи графік наступних зборів дворян. До речі, нещодавно Кіана сама звернулася до нього з проханням.

— Вибач, Кіано. Я і Джуліус намагаємося з усіх сил, але ми досі не знаємо таємниці твого призовного звіра.

— Дідусю, все добре. Ви нічого не знали останні 17 років, тому я від початку не очікувала, що ви дізнаєтеся щось за такий короткий час. Просто не переймайтеся і робіть усе можливе.

— Кхм, кхм... У всякому разі, це пов'язано з давньою силою, тому, можливо, імператорська сім'я Тейліз щось знає, але імператор зараз у такому стані... Проте я докладу всіх зусиль. Може, ще чогось бажаєш?

— О, так, дідусю. Це стосується наступних зборів дворян...

Те, що вона раптом заговорила про збори дворян, до яких раніше не мала жодного інтересу, виглядало досить дивно, але Скарі не сказав ні слова.

— У неї є власні думки. Ми лише допомагаємо зробити шлях, яким вона йде, трохи легшим.

— <Хм…>

— Тому я нічого не кажу про те, що вона постійно крутиться навколо цього клятого маркіза. Коли все закінчиться, я змушу цього покидька-маркіза повернутися у свої землі за допомогою влади.

Скарі стиснув кулаки, плануючи знову відправити Чезаре до володінь Левін.

— <А якщо він опиратиметься?>

— Під небом імперії над родиною Прелай стоять лише члени імператорської сім'ї Тейліз. Немає жодного шансу, щоб якийсь покидьок міг опиратися.

— <Але якщо він почне чіплятися, як настирливий собака?>

— Ну, кажуть, що він має гарне тіло, але кволий. Просто побити і вигнати — хіба це не вирішення?

***

Звістка про те, що Родріго був заарештований, поширилася навіть в імператорському палаці. Була людина, яка не на жарт перелякалася цієї новини. Це був Бен, служник, який залишався в палаці кронпринца.

Спочатку Орка, потім Нікс. Тобто… члени «Пікніка». Ті, хто залишилися — це служник Бен, Родріго та дядько, король Енох, усього троє.

Але тепер Родріго опинився у в'язниці. Парадоксально, але це означало, що він опинився у безпеці від кронпринца. А останній, Енох, зараз навіть не був в Імперії, бо став королем королівства Сола.

— ……Я-як мені бути?…

Бен нервово гриз нігті й тривожно бурмотів. Ба більше, останнім часом газета «Лорелай» навіть запровадила спеціальну рубрику: «Чи справді повернувся кронпринц?».

Спочатку він просто ніяковів, але читаючи «Лорелай» щодня, почав вірити, що кронпринц справді повернувся, щоб помститися. Оскільки він залишився один, це викликало в нього неабияку тривогу.

— Н-наступний я? Я ж єдиний, хто залишився?

Хоч він і був здібним, але зрештою залишався лише служником. Це була зовсім інша ситуація, ніж з Орка чи Ніксом, які вміли володіти мечем. Якби кронпринц справді прийшов помститися, з ним розправилися б набагато легше, ніж з іншими.

— Страшно… страшно…

Він завжди був боязким і нерішучим. Шість років тому, коли Гітон запитав його про плату, він відповів: «Я просто залишуся служником у палаці кронпринца».

Він тихо жив у затінку, а вперше попросив щось у Гітона, коли йшлося про принцесу Селієт. Мати Гітона, третя імператорська дружина, яка й так ненавиділа Селієт, радо допомогла йому в цій інтризі. Усіх служників навколо Селієт змусили слухатися Бена. У процесі інші придворні також помітили прихильність третьої імператорської дружини до Бена, і всі почали стежити за кожним його поглядом.

Він хотів використати шумний бенкет, щоб створити скандальну історію з Селієт і одружитися з нею… але… Зараз він навіть не думав про Селієт. Він був просто наляканий тим, що кронпринц може прийти за ним у будь-яку мить. Долорес, здавалося, зовсім не боялася цього злочинця. Схоже, вона навіть не думала, що це кронпринц, а якби це був він, у неї, здається, був спосіб з ним впоратися.

«Але я не такий!»

Тому він не бачив жодного способу позбутися цього страху.

«Я всього лише жалюгідний служник… і захистити себе не маю чим».

Якби він встиг одружитися з Селієт, він міг би бодай найняти охоронців від імені принцеси, але зараз він виглядав як найслабша ланка, ідеальна мішень для нападу.

«Навіть до принцеси я не можу наблизитися через страх перед магічним шокером… зачекайте».

Бен широко розплющив очі.

— Варто лише прикласти це до загривка — і навіть така тендітна особа, як я, без зусиль здолає майстра меча. Ти вже відчув це на собі, тож знаєш, про що я. Згоден чи ні?

Минулі слова панни Кіани спалахнули в пам'яті. І це було саме те, що зараз було потрібно Бену.

— Майте на увазі, що цей пристрій можна придбати в індивідуальному порядку, завітавши до маєтку герцога Прелая! Подейкують, деякі високопоставлені аристократи вже потайки придбали собі такі, чи не так?

Раніше та зла панна сказала, що цей магічний інструмент не надійшов у масовий продаж. Певно, це річ, про яку знають лише ті, кому треба. Якщо так, то велика ймовірність, що кронпринц, який щойно повернувся в столицю, теж цього не знає.

— Тож ніколи більше не смій такого витворяти і забирайся геть негайно. Поки я не збільшила потужність магії — на максимумі ти миттєво знепритомнієш!

Він відчув на собі удар шокера, тож ефективність була гарантована. І навіть можна збільшити потужність? Бен зрадів, ніби знайшов єдине рішення.

«Та панна… вона не бачила мого обличчя, було темно! І принцеса Селієт точно не розповідала тій злій панні, з якою навіть не дружить!»

Минуло вже чимало часу. Кіана точно забула навіть його силует. Бен стримав усмішку, що рвалася назовні. У своїй уяві він уже переміг кронпринца за допомогою магічного шокера.

«Я негайно вирушу до маєтку герцога Прелая і змушу їх продати мені цей магічний інструмент!»